"Я побачила FPV-дрон, вибух…": про життя в селах Синельниківського района розповіла староста Таміла Калініченко

Слов'янська сільська територіальна громада до складу якої входить Зорянський старостинський округ межує з Донецькою областю і максимально наближена до зони бойових дій. Про життя людей, які ще залишилися в селах громади, про їх настрої і небезпеку від FPV-дронів, про отримане поранення розповіла "Відомо" староста Таміла Калініченко.

Сильні обстріли, які відчули на собі жителі Зорянського старостинського округу, почалися в травні 2025 року. Відтоді почалась і евакуація населення. Спочатку добровільна, а потім, в одному з населених пунктів – примусова. Дітей евакуювали в серпні 2025 року.

"Ми знаходимося неподалік Добропілля. Громада під постійними обстрілами. У мене в старостаті вісім сіл. Було 1553 людини до війни, наразі залишилося приблизно 420. Точніше не скажу, бо цифра постійно змінюється у зв’язку з евакуацією. Серед них - чоловік тридцять залишилося ВПО, які живуть на нашій території. Останнім часом до нас почали долітати FPV-дрони. От раніше прилітали Гербери , Шахеди, ми якось звикли. Але я ніколи не розуміла, як для життя людини може загрожувати саме FPV-дрони, поки не відчула їх силу на собі, своїй родині", - каже Таміла.

Справа в тому, що Таміла з чоловіком одного разу потрапили під удар саме цього дрону. На жаль, наслідки були критичними для життя.

"Я вийшла з відпуски і в перший же день потрібно було доставити гуманітарну допомогу в село, яке близько знаходиться до Лиману - село Крутоярівка, в мене там люди. Всього залишилося 35 осіб. Якось нічого не віщувало біди, але в мене чоловік ніколи зі мною не їздив. Ніколи! А саме в цей день каже: я їду з тобою, я тебе одну не відпущу. Ну, кажу, добре. Не заперечувала. Ми виїхали і буквально через п’ять хвилин, на перехресті дороги, я зупинилася, бо побачила, що висить дрон. Чоловік кричить: вертайся назад! Але в мене така машина, що вона швидкість не набере в момент. Я розуміла, що в нас немає шансів розвертатися і тікати. Я тихенько поставила машину на ручник, залишила її в робочому стані, і в цей момент дрон цілеспрямовано пішов прямо на нас. Розумієте, вони бачили, що ми цивільні - в мене машина не затонована, ми в цивільному одязі. Тобто, вони цілеспрямовано били саме по нас! Я з машини зробила два шага і… полетіла в кювет, нічого не пам’ятаю. А мій чоловік отримав серйозні поранення. Була перебита вена на руці і багато осколкових поранень . Але я не знаю … Дива бувають. За нами просто їхала "швидка". Просто їхала! Нам дуже пощастило, бо в чоловіка багато крові було втрачено. Ці хлопці швиденько наклали турнікет і вже через 20 хвилин зробили йому операцію. Виявилося, що в селі у нас були хлопці-хірурги. Я їм дуже вдячна, вони врятували мого чоловіка. Ми б не довезли його до найближчої лікарні", - згадує староста.

Слухаючи цю історію Таміли, виникло питання, чи не було у неї бажання теж евакуюватися, виїхати з Зоряного?

"Було. Але ви розумієте, третина людей наших сіл ще знаходиться на території мого старостинського округу. Я не можу їх залишити. У нас, наприклад, проблеми з питною водою. Ми знаходимо деякі виходи – в нас є природнє джерело і, крім того, ми просимо допомогу, нам привозять воду. Організація всіх гуманітарних процесів на мені. А як поїду звідси, то люди тоді залишаться не тільки без води. Вони залишаться без ментальної допомоги. Тому що люди дивляться, якщо є керівництво на місці , вони для себе вирішують, що безпекова ситуація ще в нормі. Хоча небезпека реальна. Я не можу поки їх покинути. В мене багато старих людей, яких діти, родичі не забирають. Одні мені кажуть: якщо що, ти ж нас вивезеш?…", - сумно посміхається Таміла.

Калініченко каже, що саме зараз дуже важливо згуртувати людей, які залишилися в селах її Зорянського старостинського округу. Таміла переконана, що спілкування і загальна праця допомагає мешканцям триматися психологічно.

"Раніше, коли нам завозили гуманітарку, ми завжди брали організацію розвантаження на себе. Я просила військових про допомогу в цьому, мої працівника апарату допомагали. В мене дуже гарний колектив, який завжди підтримує. Але я бачила, що жителі сіл якось цього не цінують. Тому прийняла таке рішення, що треба залучати людей, щоб вони брали участь в розвантаженнях гуманітарки. Зазвичай це 120 великих наборів. Силами одного апарату – це 5 людей, зробити цю роботу нереально. Військових теж жалко залучати, у них і без нас багато справ. І от в перший раз до нас прийшло лише три людини. Я була дуже стурбована, тому що цю фуру треба швидко розвантажити, щоб нас не засікли розвіддрони. Знаєте що я зробила? Чисто "взяла на понт". Написала в групі, що якщо нікого не буде, то я машину відправлю назад. Бо іншого виходу вже не бачила. В мене через десять хвилин було вже близько 20 людей. І ще. Я залучаю людей не тільки для того, щоб вони допомогали. Хоча це дуже важливо. А щоб їх трошечки згуртувати. Тому що на початку війни ми всі дуже були згуртовані, організовані, готували смаколики і відправляли вантажівками гуманітарну допомогу, продуктові набори хлопцям, бо не було ж у них нічого. Мені сказав це один з командирів, на жаль, він загинув, що хлопців треба нагодувати і люди згуртувалися для цього. З часом я помічаю, що люди розслабилися, хоча ситуація тільки загострюється. Потрібно допомагати один одному, треба вирішувати разом проблеми, які є. І я б хотіла, щоб у населення була дружність, було взаємопорозуміння і віра в нашу Перемогу", - з надією каже Таміла Калініченко.