"Командир мене не впізнав": захисниця з Дніпра "втратила обличчя" через ракетну атаку

Вона понад чверть століття працювала на державній службі, відкривала власні магазини, а після початку повномасштабної війни добровільно долучилася до війська. У листопаді 2024 року ракетний удар ледь не коштував їй життя. Дев’ять днів у реанімації, численні операції, довгі місяці лікування та складне відновлення – такою стала ціна її вибору.

Після тяжкого поранення Ольга не захотіла залишати службу. Вона повернулася до свого підрозділу, продовжила працювати над відновленням і навіть стала учасницею документального перформансу "Стійкі. Нескорені. Дніпро". На сцені вона не грає чужу історію – розповідає власну: про вибір, біль, родину, силу та бажання жити повноцінно, попри все пережите.

Її позивний "Файна", знайомі і побратими часто називають "сонечко ППО".

В інтерв’ю "Відомо" Ольга Білан розповіла, чому вирішила змінити звичне життя на військову службу, як пережила поранення та що допомагає їй відновлюватися фізично та емоційно.

Від державної служби до власної справи

"Відомо": Ви багато років працювали в державному управлінні, а потім відкрили власний бізнес. Як змінювалися ваші життєві пріоритети?

Ольга Білан: Так, я 24 роки працювала на державній службі, з них останні 11 – у міській раді Дніпра. За цей час долучалася до створення різних міських систем, працювала над створенням департаментів, зокрема, департаменту гуманітарної політики, а також над запуском ситуаційного центру Дніпра. За освітою я технолог харчового виробництва. Почала працювати приблизно у двадцять років. Була головною бухгалтеркою, обіймала адміністративні посади, здобувала досвід у різних сферах.

У 2019 році я залишила державну службу й вирішила спробувати себе в бізнесі. Відкрила магазини "Вітамінний кошик", де продавали якісні продукти, й від місцевих виробників також. Ми працювали з власною продукцією, розвивали справу, вкладали в неї сили й кошти. Частково бізнес довелося фінансувати за рахунок особистих позик. Це був зовсім інший досвід – відповідальність уже не лише за робочі процеси, а й за власну справу, людей і те, що ти створюєш із нуля.

"Відомо": Чому після 24 лютого 2022 року ви вирішили піти до війська?

Ольга Білан: Я хотіла робити все, що від мене залежить, аби захистити свою родину і свою країну. Тому добровільно долучилася до війська. Спочатку виконувала адміністративну та фінансову роботу, а згодом долучилася до бойових чергувань у складі мобільної вогневої групи. Я розуміла, що служба – це відповідальність і ризик. Але мені було важливо не залишатися осторонь. Я хотіла бути корисною там, де могла. Власну справу ще певний час намагалася підтримувати, однак без моєї постійної участі це ставало дедалі складніше. Наприкінці 2023 року магазини довелося закрити. Війна змінила моє життя, і я зробила вибір на користь служби.

Удар "Іскандера", який перевернув долю

"Відомо": Як так сталося, що ви зазнали тяжких поранень?

Ольга Білан: Це сталося в листопаді 2024 року. По позиції вдарили "Іскандером". Пам'ятаю, лунав сигнал повітряної тривоги. Коли небезпека, як мені здавалося, минула, я повернулася до приміщення, де мала забрати важливі документи. Потім раптово згасло світло. Отямилася вже під завалами. На допомогу прийшли побратими, врятували. Наш командир мене не впізнав, запитав: "Хто це?". Побратими відповіли йому: "Це наша Оля". У мене були дуже тяжкі травми обличчя, голови, шиї та руки, я втратила багато крові. Ситуація була критичною.

"Відомо": Наскільки тяжким був ваш стан?

Ольга Білан: Дев’ять днів я провела в реанімації, була на апараті штучної вентиляції легень. Лікарі боролися за моє життя, а також за те, щоб зберегти руку й око. Попереду були операції, лікування та довгий шлях відновлення. Згодом мене евакуювали до Вінниці. Загалом близько восьми місяців я провела в лікарнях.

Наразі я не можу сказати, що відновлення завершилося. Наслідки поранення залишаються: є проблеми з вестибулярним апаратом, координацією та ходьбою, у тілі досі залишаються уламки – в ділянці шиї, поблизу щитоподібної залози та великих судин. Я продовжую лікування, і попереду ще можуть бути медичні втручання. Але я жива. І це найбільший подарунок долі.

"Я не хотіла, щоб мене списали"

"Відомо": Після такого важкого поранення ви могли залишити службу. Чому ви вирішили повернутися?

Ольга Білан: Так, мені казали, що у такому стані потрібно звільнятися зі служби. Але я пішла до війська добровільно, бо хотіла бути корисною. І навіть після поранення не відчула, що маю просто поставити крапку. Адже війну ще не закінчено. Я пройшла ВЛК, це було не просто. Але повернулася до свого підрозділу. Звісно, тепер мої можливості інші. Я періодично проходжу лікування, займаюся відновленням, але залишаюся на зв’язку з побратимами, допомагаю з організаційними та адміністративними питаннями. Я не намагаюся довести, що зі мною нічого страшного не сталося. Просто я не хочу, щоб поранення тепер стало єдиним визначенням мого життя.

"Відомо": Що допомагає вам триматися, коли фізично та емоційно важко?

Ольга Білан: Я багато працюю над собою. Мене завжди цікавила психологія, і зараз це теж допомагає. Коли я зосереджена на конкретних завданнях, мені легше не концентруватися на болю. Раніше я могла працювати з ранку до ночі, не помічаючи, наскільки виснажена. Тепер життя інше. Я краще відчуваю власні межі, хоча й досі вчуся з ними жити.

Родина стала опорою

"Відомо": Як ваша родина пережила цей важкий період?

Ольга Білан: Мої рідні дуже мене підтримували. На той час я вже була розлучена. У мене двоє дітей, між ними майже двадцять років різниці. Старший син у найважчий період узяв на себе багато відповідальності: був поруч, коли я перебувала в реанімації, дбав про молодшу сестру, розв’язував повсякденні питання. Моя мама вже немолода – їй 77 років, ці події її підкосили, вона дуже хвилювалася за мене. Безумовно, усе це було важко не лише для мене, а й для близьких. Рідні приїжджали до мене у Вінницю – син, невістка, донечка, мама.

Вони намагалися підтримати, наскільки це було можливо. Коли людина проходить через таке, вона розуміє, наскільки важливо мати тих, хто не відвертається. Я багато чого пережила сама фізично, але морально мене тримала саме моя родина.

"Відомо": Олю, як вам вдалося повернути своє гарне обличчя, адже рани були дуже глибокими, залишивши шрами?

Ольга Білан: Люди, які мене знали раніше, кажуть, що я змінилася. І це правда. Після пережитого неможливо залишитися тією самою людиною.

Я не можу сказати, що мене це зовсім не хвилювало. У мене дійсно були дуже серйозні травми: голова була поголена й зашита, брова не рухалася, губи й ніс були пошкоджені, були травми підборіддя, шиї, чола, скальпована рана голови.

Найважче було ходити коридорами лікарні з поголеною головою. Я відразу попросила перуку. Для мене було важливо залишатися жінкою, не бачити в очах людей страху чи жалю. Коли волосся трохи відросло, я знайшла у Вінниці майстрів, які погодилися зробити мені нарощення.

Я вирівнювала брови, доглядала за шкірою, намагалася охайно виглядати. За все життя, мабуть, ніколи стільки не користувалася кремами, як тоді. По кілька разів на день обробляла шрами.

Сучасна пластична хірургія має великі можливості, тому я не дозволяла собі думати, що все втрачено. Водночас жодних пластичних операцій чи пересадок я досі не робила. Мені проводили різні процедури для лікування шрамів, працювали з тканинами, але попереду ще багато роботи. Мною займалися фахівці програми "Неопалимі" у Вінниці. Вони допомогли знайти клініку, де можуть продовжити роботу зі шрамами.

Насправді шрами нікуди не зникли. Просто я вмію їх трохи приховувати.

Зараз вже потрібно повертатися до цього лікування. Але я дуже втомилася лікуватися. Процедури бувають болючими: ін’єкції, робота зі шрамами, відновлення тканин. Тому іноді хочеться трохи перепочити, набратися сил — і знову продовжувати. Я не хочу, щоб моє життя складалося лише з лікарень і процедур. Хочу жити, служити, працювати, бути серед людей.

Тому доглядаю за собою, підфарбовую очі, намагаюся підтримувати м’язи обличчя, наскільки це можливо, і виходжу у світ. Для мене це теж частина відновлення: не ховатися від людей, а повертатися до життя.

Повернення до себе

"Відомо": Ви мріяли повернути дівоче прізвище Білан, бо під час поранення були ще Ольгою Ковальчук. Чому для вас це було настільки важливо?

Ольга Білан: Для мене це було не просто питання документів. Я хотіла повернутися до свого роду, до власного коріння. Прізвище Білан – це моя родина, моя історія, моє відчуття себе.

Після розлучення прізвище не змінили автоматично, тому мені довелося окремо звертатися із заявою, це було ще до поранення. Я розуміла, що хочу повернути саме своє дівоче прізвище, і не збиралася відмовлятися від цього рішення. І так символічно вийшло, що моє прізвище повернулося до мене офіційно у той день, коли я вийшла із коми в реанімації (це я потім побачила у документах). Це стало для мене особистим знаком: я ніби одночасно повернулася у свій рід і повернулася до життя.

"Відомо": Як у вас з’явився позивний "Файна"?

Ольга Білан: До поранення позивного в мене не було. Після повернення до підрозділу виникла потреба зазначати його в документах і журналах чергувань. Спочатку мене називали "Сонечко", але для позивного хотілося чогось іншого. Пропонували "Фаїна", але це звучало дещо складно. А "Файна" мені відгукнулося. Так і залишилося. Цей позивний мені підходить. Він звучить тепло, по-людськи. І хоча ще не всі в підрозділі знають мене за прізвищем Білан, "Файна" для багатьох вже стало моїм другим іменем.

"Відомо": Чи змінило пережите ваше уявлення про особисте життя? Чи хотіли б ще зустріти нове кохання?

Ольга Білан: Я хотіла б мати хорошу родину, стосунки, у яких є взаємна підтримка. У мене було два шлюби, і я не хочу повторювати помилок. Я дуже домашня людина. Мені подобається створювати затишок, піклуватися про близьких, робити дім місцем, куди хочеться повертатися. Але я більше не хочу брати на себе роль людини, яка має постійно когось виховувати чи рятувати. Поруч має бути сильний партнер, з яким можна бути собою. Водночас я вмію жити самостійно й не хочу поспішати у стосунки лише заради того, щоб не бути одній. Це має бути людина, з якою разом не страшно старіти.

Від лікарняної палати до театральної сцени

"Відомо": Як ви долучилися до доку-перформансу "Стійкі. Нескорені. Дніпро"?

Ольга Білан: Мені зателефонували з департаменту ветеранської політики ДМР й запитали, чи можна передати мій номер організаторам проєкту. На той момент я проходила лікування, мала навчання, плани й не була впевнена, чи зможу взяти на себе ще й це. Але я поговорила з керівником патріотичного театру "Арт-Фронт" Ігорем Кирильчатенко, ми одразу відчули один одного як побратими. Я погодилася. Мені здалося важливим розповісти свою історію – не для того, щоб викликати жалість, а щоб люди краще розуміли, через що проходять військові після поранень. У перформансі ми не вигадуємо персонажів і не граємо чужих ролей. Кожен із нас ділиться власним досвідом. Наші розповіді, фотографії та відео стали основою вистави.

Спочатку я хвилювалася, чи зможу запам’ятати текст, чи не підведу команду. Після травми пам’ять і концентрація потребують зусиль, тому для мене це було справжнім випробуванням. Але це й частина мого відновлення.

Не жалість, а розуміння

"Відомо": Що вам хотілося б, аби глядачі зрозуміли після вашої історії?

Ольга Білан: Що поранені військові – це звичайні люди. У нас можуть бути шрами, наслідки контузій, проблеми зі здоров’ям, свої страхи й труднощі. Але ми залишаємося людьми, які хочуть спілкуватися, працювати, любити, будувати плани. Не потрібно дивитися на нас лише як на людей, яким боляче, або поводитися так, ніби ми вже не можемо нічого. Нам важливо відчувати, що ми є частиною суспільства. Ми маємо досвід, знання, бажання щось робити. Життя триває, навіть, коли війна не відпускає.

"Відомо": Про що ви мрієте зараз?

Ольга Білан: Я хочу жити, служити, працювати, бути серед людей. Хочу мати сили для того, що мені важливо, і не відмовлятися від життя через те, що зі мною сталося. Я не можу сказати, що все вже позаду. Я продовжую лікування, вчуся жити з наслідками поранення й працюю над собою. Але я тут. Я жива і хочу продовжувати робити те, що можу. І дуже мрію, щоб закінчилася війна.