"Якщо залишився живим - майбутнє обов’язково є": ветеран Володимир Котенко про війну, тривале відновлення та нові перемоги

Володимир Котенко з позивним "Кот" - ветеран, спортсмен і людина, яка не звикла зупинятися перед перешкодами. Після важкого поранення на Донецькому напрямку він майже рік пересувався на кріслі колісному. Лікарі прогнозували, що надалі йому можуть знадобитися милиці або тростина.

Сьогодні Володимир ходить самостійно, продовжує тренуватися, підіймає понад 100 кілограмів, здобув чорний пояс із карате та навчається на психолога. А нещодавно вперше вийшов на театральну сцену як один із героїв доку-перформансу "Стійкі. Нескорені. Дніпро".

Про рішення піти у військо, найважчі моменти після поранення, повернення до спорту та нове життя після фронту Володимир Котенко розповів "Відомо".

"Відомо": Володимире, ви прийшли у військо ще у 2013 році. Що тоді підштовхнуло вас до цього рішення?

Володимир Котенко: Я не проходив строкову службу, бо так склалося в житті. Близько семи років жив в Італії, потім повернувся. У 2013 році був на зборах із карате, яким займаюся усе своє свідоме життя. Поруч була моя дружина, яка мала ось-ось народити. Я подивився на неї й подумав: "Що це за тато нашої майбутньої дитини, який не був в армії?". Вирішив підписати контракт. Почав службу в авіації у Миколаєві. А за кілька місяців росія окупувала Крим, потім почалися бойові дії.

"Відомо": Наскільки спорт, яким ви займалися все життя, допомагав на війні?

Володимир Котенко: Дуже сильно. На собі доводилося тягнути десятки кілограмів: броню, каску, патрони, кулемет. Я був кулеметником, а сам кулемет важить близько 50 кілограмів. Коли починається обстріл, треба рухатися швидко. І якщо тіло звикло до навантажень, це допомагає не просто витримати, а й зберегти життя.

"Відомо": Ви розповідали, що у 2023 році отримали важке поранення на Донецькому напрямку. Що пам’ятаєте про той день?

Володимир Котенко: Ми їхали з побратимами виконувати звичайне бойове завдання - на самий "нуль". Вже майже під’їхали до позиції, до лісосмуги залишалося кілька метрів - і раптом просто згасло світло перед очима. Коли відкрив очі, побачив розбиту машину. Я був у кабіні, поруч ще двоє побратимів. Що сталося з іншими хлопцями, які були у кузові, ми тоді не знали. Перша думка - треба відповзати, бо можуть добити, росіяни були зовсім поруч. Потім приїхала евакуація. Мене доправили до Запоріжжя, де фактично збирали заново. Дуже постраждали ноги, навіть стояло питання про ампутацію. Я просив лікарів зробити все можливе. На щастя, ноги вдалося зберегти. Я знаю, що побратим, який був зі мною у кабіні, втратив ноги.

"Відомо": Наскільки важким був шлях після цього?

Володимир Котенко: Перші два місяці я практично постійно лежав. І навіть тоді продовжував тренуватися. Операції, апарати Ілізарова, пластика, пересадка шкіри. Лікарі сказали, що відновлення буде довгим. Понад рік я не ходив. Коли мені дали візок, я радів йому так, ніби мені подарували Bentley. Коли для тебе ліжко тривалий час - це і спальня, і кухня, і ванна кімната, і спортзал, то можливість просто сісти у візок і змінити картинку навколо дуже сильно впливає на психіку. Ти нарешті можеш побачити щось, крім палати та операційної.

"Відомо": Вам говорили, що ви зможете ходити лише з тростиною. Коли ви зрозуміли, що можете більше?

Володимир Котенко: Так, лікарі казали, що ходити я буду, але, найімовірніше, з палицею або милицями. Для мене це стало ще одним викликом. Перші кроки я зробив під час реабілітації у лікарні Дніпра. Спочатку мене підтримували спеціальним обладнанням, а потім я просто встав і пішов. Зробив десять, п’ятнадцять, двадцять кроків з однієї зали до іншої. Радість - це навіть не те слово. Після цього повернувся до палати, і була така ейфорія, що просто не передати.

"Відомо": Ви не просто знову почали ходити, а ще й повернулися до серйозних спортивних навантажень?

Володимир Котенко: Мені залишався один крок до чорного поясу з карате. Після поранення я спочатку подумав: "Все. Нічого більше не буде". Але потім почав займатися. І зрештою склав атестацію та отримав чорний пояс. Для когось це може бути нічого надзвичайного, а для мене - особиста перемога. Зараз я можу підіймати понад 100 кілограмів і навіть виступаю на змаганнях серед ветеранів.

"Відомо": Ви ще й вступили до університету. Чого хочете досягти цього разу?

Володимир Котенко: Я навчаюся на психолога. Мені це цікаво, але я також хочу в майбутньому допомагати людям, які проходять через складні ситуації. Я сам це все пройшов - поранення, реабілітацію, життя у кріслі колісному. Думаю, ветерану іноді легше відкритися людині, яка пережила подібний досвід. Це принцип "рівний - рівному".

"Відомо": А нещодавно ви ще й вийшли на сцену. Як погодилися взяти участь у документальному перформансі?

Володимир Котенко: Мені запропонували - і я погодився. Я взагалі думаю: якщо Бог вкотре залишив тебе на цьому світі, треба жити це життя і не боятися нового. Театр? Давайте. Полетіли. Для мене це новий досвід, нові люди, нові емоції. Коли керівник Патріотичного театру "Арт-Фронт" Ігор Кирильчатенко після перших репетицій сказав: "Вова, не тим ти займаєшся. В нас зростає актор. Твоє місце на сцені", - було дуже приємно.

"Відомо": Що б хотіли сказати тим, хто пережив важке поранення, втрату і не бачить, як жити далі?

Володимир Котенко: Найголовніше - не давати відчаю вирішувати, яким буде твоє майбутнє. Буває момент, коли здається: все, це кінець і більше нічого не буде. Але якщо людина жива, дихає, якщо б’ється її серце - це вже означає, що майбутнє є. Я в це вірю, бо знаю, про що кажу. Якщо ти залишився живим - ти ще маєш щось тут зробити. І, можливо, це лише початок справжнього життя.

Зараз у Володимира немає бажання відкладати життя на потім. Він своїм прикладом доводить: поки ти живий - історія не закінчена. Навіть якщо здається, що попереду суцільна темрява, там обов’язково може з’явитися світло. Просто іноді до нього треба зробити перший крок.

Раніше ми повідомляли, що у Дніпрі презентували доку-перформанс за участі ветеранів "Стійкі. Нескорені. Дніпро".