"Ракета забрала маму й дім, а боротьба з раком досі триває": історія дніпрянки, яка попри втрати не відмовляється від своєї мрії

У ніч проти 16 квітня 2026 року російський ракетний удар зруйнував звичний світ дніпрянки Тетяни Моісейкіної. Жінка втратила маму, а родинний будинок у центрі Дніпра, де минуло її життя, став непридатним для проживання. Водночас Тетяна продовжує боротися з онкологічним захворюванням.

16 квітня, працюючи на місці російської атаки, журналістка "Відомо" вперше зустріла Тетяну. Жінка перебувала в шоковому стані й лише коротко розповіла про жах тієї ночі.

Сьогодні ми повертаємося до цієї історії. Тетяна знайшла у собі сили розповісти "Відомо", як ракетний удар розділив її життя на "до" та "після", про останню ніч із мамою, життя після трагедії та мрію, яка допомагає їй триматися.

"Маленький песик почав плакати перед вибухом"

"Відомо": Тетяно, що ви пам’ятаєте про момент ракетного удару?

Тетяна Моісейкіна: Тієї ночі ми не спали, бо постійно лунали тривоги. Потім мама заснула під телевізор, донька Ассоль була у своїй кімнаті. А наш маленький песик Льоня приблизно за десять хвилин до вибуху почав скавуліти, тремтіти і плакати.

Я його заспокоювала, гладила, намагалася зрозуміти, що з ним відбувається.
А потім стався надзвичайно потужний вибух. Усе почало летіти: скло, штукатурка, вікна, двері. Це був жах. Я навіть не можу передати словами, що відчуваєш у таку мить. Ти не встигаєш нічого усвідомити, просто намагаєшся зрозуміти, де твої рідні й чи всі живі. За два тижні до цього я переставила доньчине ліжко подалі від вікна. Не знаю, чи саме це її врятувало, але тоді я особливо гостро усвідомила, наскільки іноді все залежить від випадковості, бо вікно під час вибуху пролетіло саме там, де раніше спала донечка.

"Відомо": Де в цей час була ваша мама?

Тетяна Моісейкіна: Перед атакою вона якраз заснула. Її кімната була з того боку, де припав удар. Коли ми потім намагалися до неї дістатися, усе було завалено, скрізь уламки скла, пошкоджені двері. Атака тривала, були нові вибухи. Ми намагалися підняти маму з ліжка й допомогти їй, вона була у крові. Поруч опинилися люди, які не залишили нас самих. Ми змогли передати маму медикам, але поранення уламками були дуже тяжкими. Це сталося надто швидко. Мама померла буквально на наших руках. Їй було 82 роки. Мама була для мене найближчою людиною. Дуже важко усвідомлювати, що її життя обірвалося так раптово.

"Цей будинок побудували ще дідусь і бабуся"

"Відомо": Ви все своє свідоме життя мешкали в будинку на вулиці Гоголя?

Тетяна Моісейкіна: Це наш родинний будинок. Його ще на початку 1950-х років побудували мої дідусь і бабуся. Я тут народилася, виросла, тут минула більша частина мого життя. Це не просто стіни, дах і подвір’я. Це наша історія, наші спогади, усе, що пов’язує покоління моєї родини. Моя мама Валентина Петрівна була вчителькою української мови та літератури. Працювала у школі, у музичному навчальному закладі. Я теж філологиня, викладала українську мову та літературу. Перед ударом я саме закінчила ремонт даху й кухні. Ми з мамою насолоджувалися затишком, вже думали про весну, про розсаду, про те, що будемо садити у нашому маленькому дворику. Здавалося, що найважливіше - потроху впорядковувати свій дім, облаштовувати його, жити звичайним життям. А потім за одну ніч усе зруйнувалося.

"Відомо": У якому стані будинок зараз?

Тетяна Моісейкіна: Жити там неможливо. Дах пошкоджений, металеве покриття деформоване, під час дощів усе протікає. Вікон і дверей немає, скління веранди зруйноване, місцями обвалилася стеля. Пошкоджена газова труба.

Деякі віконні отвори ми закрили ОСБ-плитами, але це не розв’язує проблеми.

У будинку сиро, він потребує серйозного відновлення. І найважче - розуміти, що це місце, куди ти завжди могла повернутися, наразі не може бути твоїм домом.

"Відомо": Де ви з донькою мешкаєте після удару?

Тетяна Моісейкіна: Зараз я перебуваю в колишньої свекрухи на лівому березі Дніпра. Вона мене прихистила. Я кажу, що тепер це моя мама. У такий момент особливо розумієш, наскільки важливо, коли є людина, яка не залишить тебе саму. Донька зараз мешкає в іншому місті, навчається у закладі вищої освіти.
Колишній чоловік теж підтримує мене. Він допомагає під час лікування, возить до лікарень, підтримує доньку. Я дуже вдячна всім, хто поруч.

"З документами на будинок усе виявилося непросто"

"Відомо": Чи вдалося отримати допомогу на відновлення житла?

Тетяна Моісейкіна: Поки що повністю розв’язати це питання не вдалося. Є проблема з документами. Фактично це окремий одноповерховий будинок, але юридично він оформлений як багатоповерхівка, тож виникають питання щодо його статусу. Через це незрозуміло, за якою процедурою правильно оформлювати допомогу й відновлення. Після смерті мами я ще не завершила оформлення спадщини. А без необхідних документів не можу подати заяву на "єВідновлення". Зараз збираю все, чого бракує, і сподіваюся найближчим часом владнати це питання. Комісія від міста приїжджала, пошкодження фіксували. Мені говорили про можливі варіанти допомоги, проте поки що немає остаточного розуміння, на що саме я можу розраховувати і чи вистачить коштів на відновлення. Я хочу розібратися, чи можна юридично уточнити статус будинку, щоб мати можливість отримати належну допомогу. Адже йдеться не про косметичний ремонт - житло потрібно відбудовувати.

"Відомо": Чи є можливість тимчасово орендувати житло за підтримки міста?

Тетяна Моісейкіна: Наразі я такої допомоги не отримувала. Мені дуже допомагають близькі, але це не скасовує необхідності відновлювати власний будинок. Хочеться повернутися додому.

"Боротьба з онкологією вже близько року"

"Відомо": На тлі всього цього ви ще й проходите лікування від онкологічного захворювання. Коли дізналися про хворобу?

Тетяна Моісейкіна: Приблизно рік тому я помітила зміни в грудях. Це було після вересневих атак дронами, коли я дуже нервувала. Спочатку намагалася зрозуміти, що відбувається, потім пішла обстежуватися. У жовтні 2025-го виявили пухлину. Довелося чекати результатів біопсії, проходити обстеження. Згодом з’ясувалося, що це агресивна форма раку. Почався складний період лікування. Я пройшла хіміотерапію, потім 15 сеансів променевої терапії. Зараз волосся вже почало потроху відростати. Але лікування ще не закінчилося: потрібна таргетна терапія. Частина лікування доступна за державною програмою, але не все покривається. Деякі препарати й процедури потребують значних витрат. Мені допомагає сестра, підтримують рідні. Без них було б набагато важче.

"Відомо": Чи вистачало сил займатися документами й вирішувати всі нагальні питання після ракетного удару?

Тетяна Моісейкіна: Після удару мій стан значно погіршився. Близько місяця у мене трималася висока температура - доходила до 39 градусів. А я на той момент уже проходила лікування, організм був ослаблений. Але треба було вирішувати ще й питання з будинком, документами, допомогою. Потрібно було кудись їхати, щось оформлювати, збирати довідки. І все це - коли фізично майже не маєш сил. Ти розумієш, що мусиш діяти, бо інакше нічого не зміниться. Але іноді навіть звичайні справи стають випробуванням.

"Після трагедії розумієш, наскільки важливо, щоб хтось був поруч"

"Відомо": Чи зверталися ви по психологічну, юридичну або фінансову допомогу?

Тетяна Моісейкіна: Так. Я дізналася про кілька організацій. Деякі надали одноразову фінансову допомогу. Також мені запропонували сім телефонних консультацій із психологом і юридичний супровід. Це важливо, тому що є десятки складних питань, зокрема щодо документів. І коли тобі хтось пояснює, що робити далі, допомагає розібратися, ти вже не почуваєшся настільки безпорадною.

"Відомо": Що допомагає вам триматися емоційно?

Тетяна Моісейкіна: Люди, які поруч. Моя донька, сестра, колишній чоловік, колишня свекруха. Я дуже вдячна їм за підтримку. Ассоль зараз 19 років. Вона навчається у Львові, в університеті, після театрального коледжу хоче стати акторкою. Для мене важливо, щоб вона могла повноцінно жити, навчатися, будувати своє майбутнє, попри все, що відбувається в країні й попри те, що сталося в нашій родині. У мене є кохана людина, мій хлопець зараз служить у війську. Нещодавно він зміг приїхати лише на два дні. Ці зустрічі теж мене відновлюють ментально. Не можна сказати, що біль кудись зникає. Але ти вчишся жити з ним і шукати бодай щось, заради чого варто рухатися далі.

"Мрію, щоб біля мого будинку з’явився простір для людей"

"Відомо": Попри все, ви не відмовляєтеся від мрій. Розкажіть про ваші плани та задуми.

Тетяна Моісейкіна: Я зараз багато думаю про те, що можна було б зробити на ділянці поруч із нашим приватним будинком. Мені хочеться створити затишне місце, де люди могли б відпочити, посидіти на лавочці, побути серед зелені. Щоб там були цікаві природні куточки, якісь інсталяції, щоб можна було прийти погуляти з дітьми або й із собаками. Мені хочеться, аби це був невеличкий простір, у якому людям буде добре. Щоб вони могли трохи відволіктися від міської метушні, просто посидіти, подихати, побути наодинці зі своїми думками. Поки що це лише ідея. Я почала уявляти, яким міг би бути цей простір, думаю, як його можна облаштувати. Можливо, згодом вдасться знайти якийсь грант чи інвестора. Я ще не знаю, чи вийде, але мені хочеться спробувати. Для мене це спосіб дивитися вперед. Адже можна зосередитися лише на тому, що втратила, а можна спробувати подумати, що ще здатна створити.

"Відомо": Чи хочете ви залишатися в Дніпрі? Чи не тригерять вибухи?

Тетяна Моісейкіна: Так. Я хочу залишитися в Дніпрі. Тут моє життя, моя історія, мій будинок. Тут усе, що для мене дороге. Мені важко навіть уявити, що я маю все це залишити.
Звісно, зараз багато невизначеності. Я не знаю, як швидко вдасться відновити житло, скільки на це знадобиться коштів, як складеться лікування. Але я хочу вірити, що зможу повернутися додому. І я вірю в Україну. Попри все, що ми переживаємо, хочеться, щоб у нас було майбутнє, щоб люди могли жити, будувати, мріяти.

Тетяна втратила найдорожче - маму й дім, у якому зберігалася історія кількох поколінь. Вона продовжує лікуватися, збирати документи й шукати можливість повернутися до рідної оселі. І водночас думає про місце, де інші люди зможуть перепочити серед зелені у самому серці мегаполіса. Вона не втрачає надії.

І можливо, одного дня біля будинку на вулиці Гоголя справді з’явиться затишний простір, про який мріє наша героїня. І тоді серед лавочок, дерев, квітів буде не лише пам’ять про пережиту трагедію, а й доказ того, що навіть після найстрашніших втрат людина здатна знову шукати мотивацію, йти до своїх мрій та дарувати світло іншим.