Голос крізь бетон і колючий дріт: на Дніпропетровщині презентували книгу колишнього військовополоненого Олексія Анулі "Jingle BellZ"

На Дніпропетровщині відбулися презентації документальної книги "Jingle BellZ" українського військового, захисника з Чернігівщини Олексія Анулі. 9 жовтня зустріч пройшла у Ветеранському просторі Кам’янського, а 11 жовтня - у музеї "Літературне Придніпров’я" у Дніпрі. Це видання - не просто хроніка десяти місяців російського полону, це книга-сповідь, документ про воєнні злочини та історія неймовірної стійкості, яка шокує й змушує світ прокинутися.

"Jingle BellZ" або "Jingle Hell": анатомія обкладинки та народження книги

Дивлячись на обкладинку видання, одразу розумієш усю глибину задуму автора. Сіре тло, що асоціюється з бетонними стінами катівень, тріщина, крізь яку пробивається крихітна зелена травинка, і рука з пошкодженими пальцями. А літера "Z" у назві стилізована під іржавий колючий дріт.

"Цей шрифт, щоб ви розуміли, він запатентований. Мені був потрібен саме цей шрифт, я навіть писав дозвіл, чи можна мені використати для такої цілі цей шрифт безкоштовно, навіки вічних, щоб вона закріпилась, тому що він має такий собі ніби подвійний сенс: "Jingle Hell” або "Jingle BellZ”, і правильну назву кожен зрозуміє сам, коли прочитає. Зетка (літера Z) у вигляді колючого дроту має такий символізм рашизму", - розповідає Олексій.

Він пояснює і моторошний психологічний феномен, який відчули на собі тисячі бранців:

"Щоб ви розуміли, ще такий існує синдром колючого дроту. Коли людина довго знаходиться в неволі, вона починає вже мати апатію до всього навколо, і сам по собі дріт не несе ніякої загрози. Але це така собі умовна неволя, але якщо ми вирішили цю неволю покинути і переважимо цей дріт, ми починаємо губити руки, ноги, це вже починає наносити нам якусь шкоду для здоров'я, і тому сама "зетка" (літера Z) так само не має ніякого негативного сенсу для нас, поки під цим логотипом не почала проливатись кров усіх, хто знаходиться на території України, не тільки українців".

На обкладинці зображена його власна рука - пошкоджена, зі шрамами від тортур.

"Кожен шрам - це долі людей, які вже ніколи не скажуть словами те, що я хотів сказати і кричати на весь світ, щоб щось змінилося, щоб обмінні процеси відбувалися, щоб уже просто це все закінчити. Травинка на обкладинці - це справжня історія, яка вписана посередині цієї книги. Це моя історія, коли я вперше за весь цей час побачив травинку і не зміг її одразу зірвати".

Ця історія вражає до глибини душі. Тоді у російських катівнях Олексій поділився травинкою з офіцером з Харкова, щоб той просто відчув запах життя серед смердючих стін тюрми, це стало спалахом неймовірної ейфорії:

"Окрім сечі і плісняви, я нічого за цей час в камері не відчував. Коли я побачив цю травинку, то у мене була ейфорія, і тоді мені згадалося, що це ж у мене також був будинок. Я колись косив траву біля цього будинку, отже, там діти, там мій дім, там мене чекають, там щось взагалі існує поза межами бетону. Ця травинка також ніби пробилась просто крізь бетон...".

Шлях воїна: спорт, елітна охорона та війна

До повномасштабного вторгнення життя Олексія було пов'язане з високими стандартами дисципліни та витривалості. Він народився на Чернігівщині, професійно займався кікбоксингом і здобув звання чемпіона СНД, був членом збірної України. Працював бодігардом у закритій організації, забезпечуючи безпеку міжнародних клієнтів, серед яких були розробник WhatsApp та син прем’єр-міністра Лівії. Його підготовка охоплювала бокс, кросфіт, щоденне плавання на дистанції до двох кілометрів та ножовий бій під керівництвом фахівців спецпідрозділів. Інтерес до військової справи передався від батька, який у радянські часи служив у секретних підрозділах на Уралі, що працювали з ядерними розробками.

У лютому 2022 року Олексій разом із 57-річним батьком Юрієм прийшли до військкомату та стали на захист країни. Олексій служив кулеметником 21-го окремого стрілецького батальйону в Лукашівці під Черніговом. 10 березня він отримав уламкове поранення і близько 12 годин переховувався у старому руслі річки, доки ворог проводив зачистку.

Його батько, Юрій Ануля, за словами побратимів, допоміг вивести з оточення 42 людини, а потім повернувся прикривати відступ. Загинув героїчно - разом із побратимами їх катували та спалили живцем у місцевій церкві. Тіло батька згодом ідентифікували за ДНК.

Сам Олексій після спроби вийти з окупованої території був затриманий окупантами через донос місцевої жительки. Пройшовши через шість місць утримання (зокрема Ріпкинщину, Курський СІЗО №1 та виправну колонію №1 у місті Донськой Тульської області), він переніс нелюдські випробування: понад 130 днів у карцері, щоденні побиття з шостої ранку, 18 годин стояння на ногах, зламані хребці, порізані іржавим ножем сухожилля. Він втратив 40 кг ваги та 6 см зросту, їв земляних черв'яків і живу мишу, щоб вижити. Напередодні обміну, перебуваючи в карцері та плануючи з відчаю піти з життя, він згадав новорічну пісню "Jingle Bells" та образ покійної бабусі, яка нагадала про дітей.

Документ для Гаазького трибуналу та сповідь, що повертає до життя

Книга "Jingle BellZ" - це монументальне видання, яке налічує понад 800 сторінок. Сам автор називає її не просто художнім твором, а "книгою-документом для Гаазького трибуналу" та книгою-свідченням. У ній детально зафіксовані конкретні воєнні злочини, факти катувань та імена причетних до них російських військових і високопосадовців.

Водночас автор наголошує: не варто боятися цієї книги через складність і тяжкість теми. Вона не перекидає негативний досвід на читача, а, навпаки, здатна повернути смак і цінність до життя.

"Це книга-сповідь. Але її мета не в тому, щоб розкрити мою душу, хоча і цей ефект відвертої авторської оповіді тут присутній. Я хочу розкрити багато душ, зокрема найчорніших, із якими довелося зустрітися віч-на-віч. Я пропоную читачеві занурення в пітьму і світло людської природи, що допоможе йому по-новому подивитися й на самого себе", - зазначає Олексій Ануля.

Поштовх до написання: зустріч із ГУЛАГом

Ідея написати книгу остаточно сформувалася в Латвії, куди Олексій потрапив після поранень, тортур та операцій на реабілітацію. Там він познайомився з літньою жінкою на ім'я Вія, яка в дитинстві пройшла радянські сибірські табори.

"Вона знала, що ми з полону... І просила, чи можемо ми обмінятися досвідом, чи щось змінилось з тих часів, коли вони ще там були дітьми у сибірських таборах... Вона до мене підійшла і каже: "Напиши книгу”. І почала мені розповідати історію: її зґвалтували у 14 років, на очах її батька. Вивезли їх у Сибір за те, що в них були коні...Тобто вони вважались заможними. І вона каже: якщо ти не напишеш, цю війну досить швидко забудуть. Ми, які були у сталінських таборах, ніколи не можемо сказати, що в нас якісь проблеми зі здоров'ям через катування, тому що це все замовчувалося. Росія ніколи не вибачає... Тільки слово може існувати сторіччя".

Попри тиск, погрози під час міжнародних поїздок, спроби дискредитації та небезпеку за кордоном, Олексій довів справу до кінця. Він презентував видання у Капітолії, Білому домі, Кнесеті, Європарламенті та перед представниками розвідок західних країн. Ця книга стала беззаперечним доказом для міжнародних правозахисних інституцій.

Зустрічі на Дніпропетровщині: біль, який не можна ставити на паузу

Презентації у Кам'янському та Дніпрі зібрали повні зали людей. Слухати автора прийшли ветерани, родини загиблих Героїв, рідні безвісти зниклих та військовополонених, а також містяни, яким небайдужа доля захисників. Розповідь Олексія про пережиті жахи, відсутність належної системної підтримки для тих, хто повернувся з пекла, та щоденну боротьбу за пам'ять про кожного побратима нікого не залишила байдужим.

Кожен принесений примірник книги розійшовся миттєво. Зустрічі стали потужним емоційним закликом до суспільства: не звикати до війни, пам'ятати про тих, хто досі в неволі, і робити все можливе заради справедливості. Адже за кожним прізвищем у списках стоїть людське життя, поставити яке на паузу ми не маємо права.