"Дружині трохи збрехав – сказав, що прийшла повістка": історія ветерана 93-ї бригади Миколи Чепурного

Микола Чепурний – звичайний український хлопець. Він усе життя працював на землі, та коли почалася повномасштабна війна з Росією, без вагань пішов захищати цю землю і свою родину, залишивши вдома дружину та трьох дітей. Пройшов запеклі бої на Харківщині та Донеччині, втратив на війні обидві ноги та побратимів, але не втратив сили духу. Сьогодні ветеран з Лихівки Микола Чепурний опановує біонічні протези, бере участь у спортивних змаганнях і понад усе прагне знову працювати на рідній землі. Про те, чому вирішив іти на війну, про свій фізичний стан та про те, що допомагає йому жити повноцінним життям, Микола Чепурний розповів у відвертому інтерв’ю для "Відомо".

"Відомо": Миколо, розкажіть трохи про себе: звідки ви родом, чим займалися до повномасштабної війни?

Микола Чепурний: Народився я 5 липня 1992 року. Сам із села Лихівка, все життя прожив тут. До війни працював на землі, був трактористом, як і мій батько.

"Відомо": Чи мали ви раніше військовий досвід?

Микола Чепурний: Так, у 2010–2011 роках проходив строкову службу в 26-й Бердичівській артилерійській бригаді (військова частина А3091). На початку АТО до війська не потрапив, тож бойового досвіду до 2022 року не мав.

"Відомо": На початку повномасштабного вторгнення чимало людей пішли до військкоматів, але багатьох зупиняли сімейні обставини. Ви мали трьох дітей і могли залишитися вдома. Чому вирішили піти?

Микола Чепурний: Почалося повномасштабне вторгнення, і я не міг сидіти вдома. Потрібно було захищати країну, рідні домівки, дітей. Дружині трохи збрехав – сказав, що прийшла повістка і я запишусь до ТРО. А сам 2 березня пішов у сільську раду дізнатися, коли буде відправлення до військкомату. Поїхав разом з іншими хлопцями, пройшов комісію і вже наступного дня був у частині.

"Відомо": У яку саме бригаду ви потрапили?

Микола Чепурний: Потрапив до 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" (частина А1302). В артилерію не розподілили - тоді було не до цього, багатьох хлопців одразу направляли в піхоту та штурмові підрозділи.

"Відомо": З чого розпочався ваш бойовий шлях?

Микола Чепурний: Спочатку ми були у частині десь два тижні – чекали на зброю та бронежилети, після чого нас направили на Полтавщину, і вже там проходив розподіл безпосередньо по підрозділах. Я потрапив на Харківський напрямок. Уже на початку квітня 2022 року ми опинилися на самій лінії фронту – на "нулі".

"Відомо": Пам'ятаєте свої перші враження від бойових хрещень? Справжня війна зазвичай відрізняється від того, як ми її уявляємо.

Микола Чепурний: Було незвично і важко. Морально було важко… Вороги лупили з усіх боків: "Градами", мінометами, танками, з повітря працювала авіація. Це сильний тиск на психіку, але ми змогли перебороти страх. Адреналін зашкалював, проте ми трималися, адже знали, заради чого пішли туди.

"Відомо": Що допомагало зберігати стійкість під такими жорстокими обстрілами?

Микола Чепурний: Я пішов на війну разом із своїм троюрідним братом – Анатолієм Вовком. Ми потрапили в один взвод і в одну роту. Постійно підтримували один одного, і це дуже допомагало. На жаль, він загинув... Я отримав поранення 6 вересня 2022 року, а 17 жовтня його не стало.

"Відомо": Вічна пам'ять Герою... Ви провоювали пів року. Які напрямки та бої запам'яталися найбільше?

Микола Чепурний: Весь цей час ми перебували на Харківщині та Донеччині. Були в районі села Курульки, біля Довгенького, біля Великої Камишувахи. Це ті самі місця, де наші хлопці з 93-ї бригади виводили цивільних за допомогою дрона – записку їм зверху скидали: "Іди за мною". В інтернеті свого часу багато крутили цей ролик, як наш оператор скинув дівчині записку і вивів її до своїх. А потім нас перекинули під Соледар.

"Відомо": На той час Соледар називали справжнім пеклом. Як було там?

Микола Чепурний: Там було дуже жорстко. Нас там "утюжили" з усього: міномети, "Гради", АГС, різна артилерія. Спочатку накривали вогнем, потім пускали піхоту на штурм. Ми відбивалися, як могли. Коли у них не виходило нас потіснити, нас знову щільно накривали артилерією. І так постійно: обстріли і штурми.

Добре, що з нами були побратими, які вже мали бойовий досвід, які ще воювали під час АТО. Вчили, підтримували, надихали і нищили ворога. Можу згадати одного з таких крутих побратимів на псевдо Жереб. Він був сержантом, не в нашому взводі, але все одно ми там всі були разом. Він дійсно дуже крутий. Не тільки професійно воював, а ще й міг якось надихати. Був один випадок, навіть не знаю, чи напишете ви про нього, але розкажу. Якось він з відстріляних тубусів від гранатометів виклав на полі напис "Сосіть [...]". Ну, ви розумієте. Коли росіяни з повітря це побачили, то просто збісилися. Крили по цьому полю з усього, що мали… Жереб, наскільки я знаю, і зараз десь воює.

Були втрати. Тому нас поповнювали новими бійцями. Хлопці, які вперше опинялися на "нулі" під таким щільним вогнем, боялися і "губилися". Та це й зрозуміло. Теж намагалися їх якось підтримувати. Казали: тримайтесь, пацани, у нас просто немає іншого вибору. Показували, як відстежувати противника, щоб вони до нас не пролізли.

"Відомо": Що для вас за цей період було найважчим на фронті?

Микола Чепурний: Втрата побратимів. Найважче – коли ти розумієш, що не можеш їх урятувати. Під Великою Камишувахою 120-та міна прилетіла прямо в бліндаж до хлопців. Товариш наш був важко поранений, весь посічений, кричав від болю, а ми розуміли, що його навіть не довезуть... Оце найстрашніше: коли ви щойно стояли пліч-о-пліч, а за мить людини немає.

"Відомо": Як ви отримали поранення?

Микола Чепурний: Прилетіла 80-міліметрова міна. Мені пощастило, що це була не 120-ка. Я присів, коли виходив з укриття, і тут приліт. Враження було таке, наче світло вимкнули, а потім знову ввімкнули. Мене вибуховою хвилею провернуло і відкинуло метра на три-чотири. Опритомнів – штанів немає, обидві ноги роздроблені нижче колін і висять на шкірі. Сам собі допомогти я не міг. Брат оперативно наклав мені мій і свій турнікети. Він був неподалік і від цього вибуху отримав контузію. Але швидко оговтався і кинувся мені на допомогу - перев’язав обидві ноги. Можна сказати, що він фактично мене врятував. Потім викликали евакуацію. Нас було троє поранених. Поранило мене, "Батю" і ще одного хлопця з позивним "Лисий". Вивозили мене через Дружківку і Бахмут до лікарні у Дніпрі, де мені ампутували ноги. Пролежав я там два дні в реанімації, і потім мене направили до Києва у "Феофанію".

"Відомо": Як проходили лікування і реабілітація?

Микола Чепурний: Складно. У "Феофанії" я пролежав три місяці. Крім ампутації, були сильні опіки та інфекція, яку довго виводили. Лікарі дуже мучилися з моїми ранами, ставили крапельниці, антибіотики давали. Ноги ніяк не загоювалися. Пам’ятаю, як вони замочували марлю у якомусь розчині і прямо запихали в рани, а потім назад витягували… Коли витягували – це було жорстко. Але лікарі там великі молодці – все ж таки вилікували й зашили мені ноги. Але опіки довго не загоювалися. Тож я там три місяці пролікувався.

Далі були два тижні в центральному київському госпіталі, потім Львівщина – теж госпіталь. І там я десь два тижні провів, а далі мене перевезли в реабілітаційний центр "Галичина" у селищі Великий Любінь. Там я почав проходити реабілітацію. На той час ноги в мене вже загоїлися. І пора було пробувати ставати на протези.

"Відомо": З протезуванням теж були складнощі?

Микола Чепурний: Трохи… До нас приїжджали представники різних підприємств, які займаються протезуванням. Ми обирали, хто нам більше підходить. Спочатку в Україні мені поставили протези 3R80, але ходити на них мені було важко. Згодом з'явилася можливість пройти міжнародне протезування. Я хотів поїхати до США, але не вийшло. Згодом знайшов тут у нас у Києві контакти представника з Естонії, мені підготували всі необхідні документи і запросили до Естонії. Там мені встановили сучасні біонічні протези Genium X3 з електронними колінними модулями. Після чергового етапу реабілітації в "Галичині" я повернувся додому.

"Відомо": Як сприйняло ваше повернення оточення та місцеві жителі?

Микола Чепурний: Нормально. Звісно, інколи люди відводять очі або з ніяковістю дивляться. Найважче спочатку було перед дітьми – не хотілося їх лякати. Але діти бувають безпосередні, підходять і запитують: "А де ти ноги загубив?". Батьки їх соромляться, вибачаються переді мною, а я кажу: "Все нормально". Якщо діти питають про ноги, то кажу чесно, що втратив на війні. Або інколи жартую: кажу, що собаки відгризли, або що свого часу передивився кіно про Робокопа і втілив мрію в життя теж стати Робокопом. Головне – не сумувати. Життя продовжується, треба жити далі.

"Відомо": Попри важке поранення, ви також почали брати участь у спортивних змаганнях з петанку. Що це дає?

Микола Чепурний: Насамперед, це приклад для інших побратимів. Щоб хлопці, які втратили кінцівки, бачили: не варто опускати руки, закриватися в собі чи "заливати" проблеми горілкою. Треба за щось триматися в цьому житті. Головне, що ми вижили і тепер повинні намагатися жити повноцінним життям – і заради себе, і заради своїх рідних. Навіть з такими травмами, як у мене, можна їздити на змагання, займатися спортом і повноцінно жити.

По-друге – це спілкування з побратимами, які мають схожий досвід, нові знайомства та взаємопідтримка. Завдяки змаганням я познайомився з представниками Дніпропетровської ОВА, з іншими ветеранами. Тепер ми допомагаємо один одному вирішувати різні побутові та медичні питання.

"Відомо": Чи вдається тренуватися вдома в Лихівці?

Микола Чепурний: Ні, у селі ми не тренуємося – просто їздимо на змагання. Для нас головне - не азарт чи кубки, а можливість зустрітися, пограти та поспілкуватися з побратимами.

"Відомо": Розкажіть про свою родину. Хто чекав на вас удома?

Микола Чепурний: Дружина та троє дітей. Дружина працює в охороні. Старшій доньці зараз 17 років, середньому сину 10, а найменшому – 9 років. Вони пишаються мною і все розуміють. Сім'я – це моя головна підтримка і той фундамент, заради якого я живу та рухаюся далі.

"Відомо": А чим найбільше любите займатися вдома, коли випадає вільна хвилина?

Микола Чепурний: Я дуже люблю працювати на землі. Сільська праця – це те, що дає сили, заспокоює і повертає відчуття справжнього хазяйського життя. Для мене це не просто хатня робота, це покликання.

"Відомо": Навіть після ампутації не полишаєте цієї справи?

Микола Чепурний: Ні в якому разі. Я, якщо є така можливість, пораюся біля техніки, підробляю, взагалі не звик сидіти склавши руки. Більше того, маю велике прагнення і мрію знову працювати в полі. Я вже пробував сідати за кермо трактора МТЗ-82 прямо на протезах і навіть культивував землю. Відчуття неймовірні – коли ти знову за кермом, керуєш важкою машиною і бачиш результат своєї праці, розумієш: немає нічого неможливого. Земля дає наснагу жити далі.