Очікування миру як небезпечна ілюзія

І майже ніхто не ставить головного питання: з ким саме ми збираємось домовлятися?

Переговори - це не магічний ритуал. Вони не існують у вакуумі. Вони завжди є продовженням політики держав, які в них беруть участь. А отже, перш ніж обговорювати формати, майданчики чи посередників, варто чесно відповісти собі: чи змінилася сама росія настільки, щоб слова "мир" і "домовленість" мали для неї реальний зміст?

Головна помилка в розмовах про перемовини полягає в тому, що їх часто сприймають як альтернативу війні. Насправді для російської держави переговори ніколи не були шляхом до завершення конфлікту. Вони завжди були інструментом його переформатування. Переговори потрібні москві не для того, щоб припинити війну, а щоб виграти час, зменшити тиск, легалізувати наслідки агресії і, зрештою, повернутися до війни у найближчий вигідний момент.

Саме таким, на жаль, є історичний досвід. Саме так працювали всі "домовленості" з росією за останні десятиліття. Від Чечні до Грузії, від Придністров’я до України. Війна там не закінчувалася, вона заморожувалася, щоб згодом спалахнути з новою силою.

Попри це, ідея переговорів щоразу знаходить прихильників. Причина проста і дуже зрозуміла. Це втома. Від втрат, від напруги та від життя в режимі постійної небезпеки.

От саме в цей момент з’являється найнебезпечніша спокуса. Повірити, що можна якось домовитись, не змінюючи реальності, в якій існує агресор.

Але війни не закінчуються тому, що хтось втомився. Вони закінчуються тоді, коли одна зі сторін втрачає можливість або бажання її продовжувати. Поки що з росією не сталося ані першого, ані другого.

Є ще один момент, про який не люблять говорити вголос. Переговори стають не інструментом впливу на агресора, а способом перекласти відповідальність на жертву.

Саме Україну питають, чи готова вона до компромісів. Саме від України чекають "гнучкості". Саме Україну підштовхують до "реалістичного погляду на ситуацію".

І майже ніколи - росію. У підсумку переговори починають виглядати як спроба змінити не поведінку агресора, а позицію того, хто обороняється. Це обурює неймовірно, але такі вже реалії.

Відмова від ілюзій не означає відмову від дипломатії. Вона означає відмову від самообману. Україна не може і не повинна закривати двері для будь-яких форматів розмов. Але вона також не має права робити вигляд, що ці розмови самі по собі наближають мир.

Переговори не змінять сутність режиму, який веде війну на знищення.

Можна скільки завгодно говорити про мирні ініціативи, формули, майданчики та посередників. Але доки російська держава бачить у війні сенс свого існування, вона не зупиниться через красиві слова.

Той мир, яким ми його уявляємо, не народиться за столом переговорів. Він народиться тоді, коли агресор більше не зможе диктувати умови. А до того моменту переговори залишаються не кінцем війни, а його тінню. І дуже важливо не сплутати тінь із реальністю.