Війна забрала дім, але не життя: історія Любові Писаревої, переселенки з Гірника, яка дивом вижила після поранення у власному домі

Свою історію пані Любов розповіла журналістці "Відомо". Жінка родом із міста Гірник, який знаходиться на півдні від Покровська, що в Донецькій області. Саме там вона прожила більшу частину свого життя, мала свій будинок, сусідів та звичний побут.

У 2022 році все змінилося в одну мить - постріл, уламки, операція, довгі місяці реабілітації і життя після важкого поранення, яке забрало здоров’я, спокій та можливість нормально рухатися.

Події того дня Любов Іванівна згадує з паузами. Каже, що й досі важко.

"Місто постійно обстрілювали. Я не знаю, що це було, але перший раз стрельнуло - я не зрозуміла. Я встала, і в цей момент вони як бахнули в саме вікно, мене й збили. Я впала. Плашмя", - розповідає вона.

Уламки скляних фрагментів та шрапнель посікли правий бік жінки, а один із них пошкодив нирку. Операція тривала чотири години.

"Лікар сказав, якщо я прокинусь після наркозу - житиму. Не прокинусь - значить усе. Я прокинулась", - додає пані Любов.

Після поранення вона два місяці провела у хірургії міста Селидове, яке наразі в окупації. Харчувалася лише кефіром і водою. Медики її змушували ходити, адже постійно лежати, означає втрачати сили. З лікарні жінку забрала далека родичка і вже у вересні 2022-го привезла до Дніпра.

Наразі Любові Іванівні майже 81. Три роки після поранення її життя обмежене. Вона самостійно не ходить до магазину, не готує їжу. У Дніпрі мешкає в шелтері для переселенців "CNG”. Каже, тут їй допомагають сусіди - такі ж самі люди, які вимушені були покинути рідні міста через російську навалу.

"Ходжу ледве-ледве. Все тіло чухається. Я вже не знаю, що робити. Але живу з однією ниркою, з болями. Дякую людям, які допомагають, бо сама не можу", - каже жінка.

На щастя, тоді у найкритичніший момент поруч опинилися сусіди. Саме вони викликали "швидку".

"Вони такі ж старі, як я. Головне, що швидко зреагували", - згадує Любов Іванівна.

У Дніпрі жінка отримує підтримку й поступово звикає до нових умов життя. Тут у неї з’явилися знайомі люди та можливість отримати допомогу від гуманітарних організацій.

"Не думала, що таке може статися. У своїй домівці ти знаходишся і раптом лежиш на підлозі, не знаєш, чи піднімешся", - каже жінка.

Але попри біль і втому, пані Люба тримається. Посміхається і наголошує, що тепер цінує кожен день, бо три роки тому могла не прокинутися.

Її історія - про вразливість, але, водночас, і про неймовірну силу. Про людей, які виживають там, де вижити здавалося б неможливо. Про тих, хто продовжує боротися, навіть тоді, коли кожен рух дається ціною важкого болю.

Це розповідь лише однієї жінки. Але таких історій тисячі. І кожна з них - частина великої історії України, яка виборює право на життя.