Прощання з націоналізмом: чому ера дронів руйнує класичні мобілізаційні міфи

ДРОНИ: ПРОЩАННЯ З НАЦІОНАЛІЗМОМ

Аби воювати конвенційну війну, особливо коли ти слабший за ворога, тобі потрібна ідеологія. Бажано — релігія. Тобто ірраціональна віра, яка ставить ідею вище за людське життя.

Колись, у своїй юності, я спілкувався з ветераном Другої світової. Тоді, за часів перебудови, почала відкриватися трагічна правда нашої історії, і я з юнацьким запалом перераховував усі гріхи Сталіна. І був заскочений відповіддю сивого ветерана: "Не певен, що я б так само був готовий померти за Хрущова, Брежнєва чи Горбачова,як ми йшли в бій "За Родину, за Сталіна"." Я запамʼятав цю відповідь, хоча і не міг тоді зробити з неї належних висновків.

Війна потребує на мобілізаційний міф. Людина вкрай рідко готова померти за гроші. Їй потрібна велика ідея: воскресіння та вічне життя, комунізм, нацизм, джихадизм тощо. Тільки так слабші можуть перемогти сильніших.

І тому після початку російської агресії було так важливо дістати із закапелок історичної памʼяті всіх наших героїв. Навіть дуже контроверсійних. І навіть не героїв. Аби вижити, Україні потрібний був мобілізаційний міф. Звідси — глорифікація Петлюри, Коновальця, Мельника, Бандери, Шухевича та інших, які зі зброєю в руках виборювали українську незалежність. Важливе питання: чим вони планували наповнити цю незалежність, які засоби досягнення своїх цілей вважали прийнятними і чому, врешті-решт, програли свою боротьбу, не ставили. Бо відверті відповіді могли демобілізувати патріотів.

У шанцях вкрай потрібні мобілізаційний міф і прості маркери ідентичності, тому для конвенційної (а особливо для повстанської) армії вкрай важливі пантеон національних героїв, мова та віра.

Але дрони все змінили. Коли ти не вступаєш у контактний бій, а служба у війську перетворюється на роботу за екраном комп'ютера, мова програмування стає важливішою за державну. На стіні у виробників дронів швидше буде портрет Маска чи Джобса, аніж Шухевича чи Бандери. А спілкуються пілоти між собою та з техпідтримкою часто-густо не українською і не російською, а англійським суржиком –сучасною lingua franca технарів.

Аби нищити ворога в промислових масштабах, дронарям не потрібні міф про "одвічну війну з Московією", сакралізація нації та гордість за продовження справи "великих лицарів минулого". Їм потрібні якісні дрони, адекватні командири та добрі зарплати. Бо вони не готуються героїчно померти за батьківщину – вони дивляться на екран, роблячи свою непросту роботу, іноді навіть здається, що грають у комп'ютерну гру. Драйв тут викликає потрапляння в ціль, а не "Декалог українського націоналіста". Дронарі за своєю суттю не націоналісти – вони технарі.

Не дивно, що легендарний підрозділ Lasar's Group НГУ, який знищив ворожої техніки більш ніж на 14 млрд. доларів за мінімальних втрат особового складу, не має ані в назві, ані в етосі нічого героїчно-націоналістичного. Він просто утилізує техніку ворога у промислових масштабах. Так само 1-й Окремий центр безпілотних систем (СБС), 414-та окрема бригада ударних безпілотних авіаційних систем "Птахи Мадяра", 412-та окрема бригада безпілотних систем "NEMESIS" чи безпілотні підрозділи ЦСО "А" СБУ...

Дрони – це футуристичний проєкт, а тому він про майбутнє, а не про минуле. І це безумовно меритократичний проєкт. Ти або хороший, ефективний пілот або ні. І вишукана українська, портрет Степана Бандери на стіні чи навіть готовність героїчно загинути у боротьбі за незалежну Україну мало впливають на твою результативність.

Чим більше війну перебирають на себе роботи, тим менше армії потрібна націоналістична ідеологія, збудована на сакралізації держави та глорифікації борців за її незалежність. Бо роботам, аби ефективно робити свою роботу, не потрібна ідеологія – їм потрібен передовий штучний інтелект, якісна електроніка, добрий зв'язок, потужні батарейки. Це не добре й не зле — це факт.

Аби надихати технократів, потрібен інший тип патріотизму – громадянський патріотизм американського типу. Бо вони не підуть на прощу до могили Бандери — вони шукають країну своєї мрії, в якій створені всі умови для самореалізації й гідного життя. Країну "американської мрії", побудовану на вірі в краще майбутнє, в силу людського розуму, у технологічний прогрес, у щедре винагородження талантів і важкої праці. Для них "право на щастя" набагато важливіше за мову, віру та інші маркери національної ідентичності.

Ці люди свого часу проголосували за Зеленського. Точніше за Голобородька. Бо той пообіцяв їм країну свободи та можливостей. Державу, яка не буде займатися рекетом бізнесу, не заважатиме їхній самореалізації і не вичтиме, як їм жити: кого любити, які книги читати і які фільми дивитися.

Зеленський їх підманув. Але це не означає, що зник запит на "ідеологію громадянства". На вільну державу вільних людей. На країну свободи та можливостей. На справедливість та меритократію.

Роботизація війни – це приголомшлива історія українського успіху. Історія, яка перевертає догори дригом ідеологічний запит. Замість жертовного героя-націоналіста на сцену виходить прагматичний технократ-космополіт. Який ненавидить Росію не за те, що вона говорить російською чи ставить памʼятники Пушкіну, – а за те, що це територія несвободи, на якій ніколи не народиться Apple чи SpaceX.

Дрони повертають нас до витоків Майдану та великої війни. Коли більшість з нас вийшла боронити свободу, гідність і засадниче право самим обирати свою долю. А не "національну ідентичність" у трактуванні Українського інституту національної памʼяті. І це мене надихає…