Стопорів у процесі деколонізації на Дніпропетровщині немає, крім Кривого Рогу

Я дуже високо та позитивно оцінюю хід деколонізації у Дніпропетровській області. Існують певні показники – вони трохи умовні, але демонструють непогану динаміку. Громадські активісти, які працюють по всій Україні, відстежують хід процесу у різних регіонах. Нещодавно вони оприлюднили результати своєї оцінки з листопаду 2023 року. На той час наш регіон був беззаперечним лідером за кількістю топонімів, які потрібно було перейменувати – ми були на першому місці з великим відривом від інших. А вже у травні 2024 року ми опинилися практично у самому низу списку – на рівні з регіонами Західної України.

Було суттєво зменшено кількість. Добре попрацювали і органи місцевого самоврядування. Тому область на протязі півроку була лідером за кількістю перейменувань вулиць, провулків тощо.

В цілому процес відбувається без суттєвих перепон – якщо брати загальну картину. Зрозуміло що є окремі випадки, коли або люди виступають проти перейменувань, або органи місцевого самоврядування по окремим випадкам, намагаються відстояти ту чи іншу назву, не змінюючи її. Але вдається переконувати людей, обґрунтовувати. І справа рухається далі.

Тобто сказати, що десь по області є суттєвий стопор, я не можу – хіба що за винятком міста Кривий Ріг, яке принципово відмовилося перейменовувати значну частину вулиць.

Що стосується врахування думки мешканців громад. Вони можуть враховуватися виключно в питаннях, що стосуються вибору нової назви тієї чи іншої вулиці. Якщо назва вулиці підпадає під дію закону і має бути перейменування – то у даному випадку точка зору і думка мешканців про те, що вони проти перейменування і вважають, що назву потрібно залишити, не враховується.

Неодноразово були такі випадки, коли спочатку люди висловлювали таку думку, про те, щоб не перейменовувати вулицю. Але оскільки це неможливо, і найменування вулиці має бути змінено, то шляхом переконань, доводів та обґрунтувань органи місцевого самоврядування спілкувалися з мешканцями і знаходили прийнятну назву.

Ці обговорення проходили різними способами. Немає чітко визначеного механізму, яким шляхом це має відбуватися. Це може бути громадське обговорення, слухання, голосування різними способами через різні платформи на сайтах або органах місцевої влади, або, наприклад, через Телеграм та Гугл-форми. Органи місцевого самоврядування тут самі обирають шлях, яким йти.

Деякі обговорюють вже запропоновані назви: яка назва набирає більше голосів – та й перемагає. Дехто починає з того, що збирає пропозиції від мешканців, а потім ставить на голосування. Тобто підходи абсолютно різні.

Що стосується розподілу по віку тих, хто підтримує перейменування або ж виступає проти. По реакції людей, яку я зустрічам по різним населеним пунктам, неможна сказати, що старше покоління поголовно проти. Зустрічаються різні точки зору у покоління 35+: там теж не всі розуміють, чому це має відбуватися. В різних групах є й прихильники, й ті, хто висловлює нерозуміння. Наприклад, кажучи, що це не на часі. Тобто позиція й не категорична, але й не зовсім позитивна.

З приводу того, що мешканці Павлограду та Першотравенська висловилися проти перейменувань своїх міст, а місцева влади їх підтримала. Якщо рухатися в рамках закону, то передбачено виключне перейменування тих назв населених пунктів, які були визначені Українським інститутом національної пам’яті як такі, що містять у своїй назві російську імперську політику. Якщо інститут включив назву до свого переліку – Верховна Рада бере цей перелік у роботу і своїм рішенням здійснює перейменування цього населеного пункту.

Вважаю, що деколонізація зараз на часі. Навіть не дивлячись на те, що Дніпропетровщина є прифронтовим регіоном. Вона була на часі ще на початку 90-х років. Якби ми провели це ще тоді – то, можливо, у нас не було б і 2014 року. Маємо розуміти, що назви вулиць, пам’ятники є історичними та ідеологічними маркерами. Це те, що визначає наш простір ідентифікації і на чому виховуються наступні покоління. Тому дуже важливо, якими сенсами чи маркерами воно буде наповнено.

На жаль, в усі історичні часи окупанти це розуміли краще, ніж місцеві влади. Це стосується і часів російської імперії, і радянського союзу. А також нацистів, які прийшли на територію України в 1941 році. Першою справою вони займалися перейменуванням вулиць. Те саме ми можемо побачити й не прикладі окупаційних військ російської федерації: тільки зайшовши на територію населеного пункту вони здійснюють перейменування, змінюють таблички, стели, русифікують назви, повертаючи старі радянські назви, які ми змінили ще за часи декомунізації. Це демонструє, що насправді це дуже важливо.

Ми не розуміємо, скільки буде тривати війна. Але продовжують рости діти. І розрив з колоніальним минулим має відбуватися. Тому що перемога на фронті без деколонізації нашого публічного простору нам не дасть свободи. Тому повинен відбуватися паралельний процес деколонізації та наших бойових перемог. Тільки разом вони приведуть нас до загальної та остаточної перемоги.