Війна на небесах: чому близькосхідний конфлікт неможливо виміряти раціональністю

Через кілька днів після початку війни Сполучених Штатів та Ізраїлю проти Ірану, коли світ був у пошуках фігури, що могла реально замістити вбитого в перший день ударів аятолу Хаменеї, я читав на шпальтах ізраїльської газети "Хаарец" великий текст, присвячений очільникові Вищої ради національної безпеки Ірану Алі Ларіджані (незабаром він також загине після ракетного удару). Ларіджані був добре відомий мені як один із найбільш досвідчених і найбільш жорстоких іранських політиків – але ізраїльський колега несподівано змальовував портрет філософа, який аналізував творчість Канта, писав наукові книжки і публікувався в іранських часописах, при цьому залишаючись переконаним релігійним фанатиком. Цей портрет несподівано нагадав мені образи перших вождів більшовицької партії до епохи Сталіна. Всі вони писали книжки і статті – не тільки Ленін і Троцький, але й Зінов’єв і Бухарін могли похвалитися багатотомними зібраннями своїх творів (таке зібрання згодом з’явиться і в самого Сталіна, але "головний вождь" радше намагався бути схожим на своїх знищених конкурентів).

Більшовиків важко назвати філософами, але всі ці люди були обдарованими публіцистами із масштабним поглядом на світ – як Ларіджані. Але, як і Ларіджані, вони намагалися використати свої знання і свої безперечні таланти заради догми. І заради влади. У Радянському Союзі, щоправда, ця відданість ідеології перетворилася на ритуал вже за три-чотири десятиріччя існування режиму. Іран перебуває тепер якраз в очікуванні такого переходу – якщо його тільки не загальмує війна або якщо війна не знищить цей режим. Але сьогодні ідеї Ларіджані про "духовну війну", яка протистоїть боротьбі за гроші, можуть поділятися більшістю іранських керівників й визначати траєкторію їхніх дій – а водночас і знецінювати вартість людського життя, яке перестає мати сенс заради "духовної перемоги".

Мені можуть сказати, що ця "духовна перемога" просто ще раз підкреслює, що цивілізований світ бореться з релігійними фундаменталістами з минулого – але я б не спрощував ситуації. Зрештою, Дональд Трамп, та й усі республіканці, завдячують своїм перемогам мільйонам виборців із громад християн-євангелістів. Ці люди щиро зацікавлені в безпеці й існуванні Ізраїлю навіть не стільки з симпатії до Ізраїлю, скільки з впевненості в тому, що відновлення єврейської держави на Святій землі наближає час Воскресіння. Трамп не може просто так встати і вийти з близькосхідного конфлікту – бо втратити прихильність цих людей для нього є ситуацією навіть більш небезпечною, ніж обрушити ринок акцій. Американський президент може бути абсолютно раціональною людиною (хоча колективні молитви в Овальному кабінеті дещо руйнують такий образ), але в будь-якому разі він залежить від виборців, які живуть у світах, далеких від раціональності.

На протилежному кінці земної кулі інший раціональний політик, Беньямін Нетаньягу, виходець із відомої сім’ї сіоністських активістів, що одягає на голову традиційну кіпу тільки в церемонійних випадках, залежить від партнерів по коаліції, партії яких керуються зовсім інакше, ніж "Лікуд" самого премʼєр-міністра Ізраїлю. Скажімо, в партії ШАС вищим керівним органом є не звичайне партійне керівництво, а Рада мудреців Тори, яка й ухвалює рішення з принципових питань. У блоці "Ягадут га-Тора", де об’єдналися кілька несіоністських політичних формувань, у партій теж головні рішення приймає Рада знавців Тори. І, звісно, в обох радах засідають не політики, а рабини, які мають незаперечний авторитет у пастви. Нерідко ці люди залишають наш світ у віці не менш як 100 років, що не заважає їм до останніх днів диригувати ізраїльським кнесетом за лаштунками класичної політики. Такими, скажімо, були легендарні засновники релігійних партій рабини Ельазар Шах та Овадія Йосеф, прощання з якими були наймасштабнішими подіями в новітній ізраїльській історії.

І от парадокс: Нетаньягу не може не враховувати як радикальних настроїв цих та інших партнерів по правлячій коаліції – і водночас змушений погоджуватися з неможливістю мобілізації до армії представників їхніх релігійних громад, що створює сьогодні критичний виклик для Армії оборони Ізраїлю. Але ультраортодоксальні рабини впевнені, що гаряча молитва наблизить прихід Машіаха, а отже й появу "справжньої" юдейської держави швидше, ніж військова служба.

Коли ми говоримо про екзистенційність російсько-української війни, то насправді маємо на увазі досить зрозумілі речі: імперіалістична експансія, небажання Росії та росіян визнавати українців як самостійну націю й Україну як "справжню" державу. З точки зору ХХІ сторіччя це, звісно ж, справжній маразм, який свідчить, в якому далекому минулому застрягла Росія. Але і українці, і росіяни воюють на землі і за землю. Просто українці воюють за свою землю, а росіяни – за чужу.

А у війні на Близькому Сході головна дія конфлікту розгортається для багатьох її учасників і зацікавлених глядачів зовсім не в Ормузькій протоці.

Вона в буквальному сенсі цього слова розгортається на небесах.

Віталій Портников для zbruc.eu