Віктор Гунькін: "Дружина для мене – на першому місці, не можу залишити її саму хоч на мить"

Віктор Гунькін – провідний майстер сцени, народний артист України, актор із унікальним магнетизмом та колосальним життєвим досвідом. Його творчий шлях – це не лише оплески та квіти, а й важка праця, круті життєві віражі, відхід у бізнес задля родини та тріумфальне повернення на підмостки. Про його коріння, столичну юність, акторську долю, запеклі 90-ті та про те, чому справжній артист ніколи не повинен зупинятися на досягнутому Віктор Гунькінвідверто розказав у ексклюзивному інтерв’ю "Відомо".

Благодатна Полтавщина та батьківське слово

"Відомо": Пане Вікторе, хотів почати розмову з вашого рідного селища Градизьк. Коли я дізнався, що від нього аж 15 кілометрів до найближчої залізничної станції та 25 – до райцентру, то спочатку подумав, що це якась, вибачте, "глушина". А виявилося, що це особливе місце, яке подарувало Україні понад два десятки видатних діячів культури: письменників, артистів, художників, композиторів. У чому, на ваш погляд, секрет цього краю?

Віктор Гунькін: Не така це вже й глушина, як ви кажете! (Посміхається). До Кременчука у нас усього 30 хвилин на автобусі, до Полтави – дві години. І до Глобиного, нашого колишнього райцентру, теж якихось пів години їзди. А Полтавщина взагалі – це надзвичайно благодатний край у всьому: і в хлібному розумінні, і в рибному.

А головне – в людському. Там живуть особливі люди: трудяги, щирі, добрі, але водночас із дуже твердим характером… Знаєте, мені зараз дуже прикро, що я вже давно-давно не був на своїй батьківщині. Там, на місцевому кладовищі, похований мій батько. Я вже роки чотири не міг провідати його могилу... Це пов'язано з тим, що в мене дуже сильно хворіє дружина. Я просто не можу відірватися від неї, залишити її саму хоч на мить. Мене й зараз часто запрошують на зйомки, а я відмовляюся, бо дружина для мене – на першому місці. Отакі проблеми... А Полтавщина –це найкращий, чудовий край, де свіже повітря, де справжнє море – Кременчуцьке водосховище. Там височіє гора Пивиха, де колись ще скіфи жили. Мені дуже хотілося б, щоб туди їздило більше екскурсій, щоб люди дізнавалися про ці місця, щоб цей край популяризували. Він дійсно на це заслуговує.

"Відомо": Ви згадували, що мріяли про акторство з самого дитинства. Але звідки це бажання у хлопчика з селища, де немає професійного театру, а максимум –сільський клуб?

Віктор Гунькін: У нас у Градизьку був чудовий народний театр, потужна художня самодіяльність. Якось я просто прийшов до клубу, а режисеркою там була така собі пані Добровольська – надзвичайно вольова, талановита жінка, яка досконало знала театральну справу. На той час у наших краях вона була найбільш, як би зараз сказали, "прокачаною" фахівчинею – і сама грала, і вистави ставила. Вона помітила мене й каже: "Вітю, а чого ти просто так приходиш на репетиції, сидиш і дивишся? Тобі ж цікаво. Чому сам не спробуєш?" Я здивувався: "А що, хіба можна?" Вона посміхнулася: "Звісно можна, приходь!"

Ну, я й прийшов. Пам'ятаю, у виставі "Спадщина" мені дали роль друга головного героя. Досі цей момент у пам'яті. І от коли я вперше вийшов на сцену... Якщо дивитися з висоти мого сьогоднішнього досвіду, то це, мабуть, було досить ганебне видовище (сміється). Але для мене тоді це був неймовірний, колосальний крок. Після вистави йду додому селищем, а люди назустріч: "Ой, Вітю, так класноти зіграв у виставі! Ой, який молодець, розумник!" Мене це так тішило, хоча зараз я розумію, що ніякого високого класу там і близько не було.

Але це були мої перші, найважливіші спроби: перші кроки по сцені, перша серйозна робота з текстом, коли треба вчити репліки, вчасно відповідати партнеру. І я чітко відчув – це торкнулося моєї душі. Тоді ж у людей практично не було інших розваг, тому на вистави нашого народного театру аншлаги були неймовірні, клуб завалювався повністю, глядачі буквально один на одному сиділи! І ці гучні оплески, оберемки квітів – усе сприймалося так тепло. Мені було неймовірно приємно, що мою роботу помітили. Це дало поштовх не злякатися, не зректися мрії, адже я до цього ніколи в житті навіть віршів на людях не читав! Знаєте, як це буває в дитинстві? Коли приходять гості, у батьків було за святе правило: поставити дитину на стілець, щоб вона щось розповіла. То я на той стілець ні разу в житті не ставав і жодного вірша так і не прочитав. А тут – одразу на велику сцену, і все пішло від самої душі.

"Відомо": Я знаю, що ваші батьки неоднозначно сприйняли це рішення. Мама вас підтримала, а от батько був категорично проти. Чому?

Віктор Гунькін: Батько вважав, і прямо мені про це говорив, що акторство – це взагалі не чоловіча професія. Мовляв, бути "клоуном по життю" – це якось несерйозно і незручно для чоловіка. Сам він працював у Рибтресті – ось це, на його думку, була справжня, солідна чоловіча робота. Його поважали, на машині забирали з дому на роботу йпривозили назад. Він виходив на Дніпро, ловив величезних сомів – завдовжки по кілька метрів! На моє власне весілля він привіз до весільного столу такого здоровенного сома. Зачепив його на великий гак, звалив собі на плече і притягнув до нас. То коли він його ніс, хвіст того сома ще далеко ззаду волочився по землі. Оце були масштаби! Тобто у нього були свої переконання щодо справжніх чоловічих професій, і тому моя мрія про театр здавалася йому якимось дивацтвом.

Весілля на Полтавщині та столична юність без комплексів

"Відомо": А ваша дружина, пані Любов, звідки родом? Як ви познайомилися?

Віктор Гунькін: Вона, як і я, теж із Полтавщини, з села Семимогили. Але в дитинстві чи юності ми ніколи не перетиналися. Усе вирішив випадок. Після служби в армії я поїхав на весілля до свого друга в село Киріяківка. Він одружувався з двоюрідною сестрою моєї майбутньої дружини. Мене запросили бути старшим боярином, а моя Любочка з боку нареченої була старшою дружкою. І от, поки те весілля підійшло до кінця, ми обоє чітко зрозуміли, що просто створені один для одного. І ось результат – ми разом уже 50 років!

"Відомо": На момент весілля ви вже грали в професійному театрі?

Віктор Гунькін: Ні, на той час я закінчив Олександрійське училище культури (зараз це коледж культури і мистецтв) і після армії працював директором Киріяківського сільського будинку культури. А згодом ще й став головним методистом у Глобиному, в районному будинку культури. Тобто в культурній сфері я вже працював, але до професійного театру ще не дійшов.

До речі, згадую наше весілля: я сам повністю розробив дизайн наших святкових костюмів – і для себе, і для своєї Любочки. У неї була неймовірно красива гіпюрова сукня, а до неї я спеціально замовив витончений капелюшок із фатином, який злегка прикривав обличчя. А сам я був у світло-блакитній сорочці, синьому костюмі та з елегантною краваткою. Оце так ми створювали нашу родину.

"Відомо": І незабаром після цього ви вирішуєте підкорювати столицю. Київ – величезне місто, а ви –хлопець із невеликого селища. Чи важко було адаптуватися у столичному театральному інституті імені Карпенка-Карого, де навчалися діти відомих, впливових людей?

Віктор Гунькін: Так, у ті роки зі мною в інституті навчалося дуже багато дітей відомих особистостей: донька Кондратюка, брат Гнатюка, Тарас Кирейко – син видатного композитора Віталія Кирейко... Поруч були Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, сестри Сумські – люди, які сьогодні є легендами українського екрана та сцени. Але, знаєте, мені в Києві було дуже вільно і спокійно. На той час я не мав жодних комплексів через те, що я не киянин, приїхав із периферії. Ми жили дружно, часто збиралися разом. Особливо коли отримували стипендію – тоді ми обов'язково йшли у якийсь столичний ресторан. Брали там фірмову окрошку за 3 рублі – на той час це були пристойні гроші, але ми могли собі це дозволити. Купували імпортні сигарети – Salem, Winston, Newport, які коштували по 1 рублю 50 копійок за пачку. Могли спокійно прокутити в ресторані за вечір карбованців 20–25, скинувшись компанією.

"Відомо": А де в цей час була ваша дружина?

Віктор Гунькін: Зі мною в Києві! Вона теж проявила характер і вступила до медичного інституту. Наприкінці першого курсу в нас народилася донечка. Я став першим батьком на всьому курсі! Пам'ятаю кумедний випадок. Ми тоді знімали житло в Боярці під Києвом, і, коли народилася донька, я запізнився на хореографію. А класичний танець у нас викладала Ірина Іванівна Врона – колишня солістка Національного театру опери та балету. Вона завжди мною пишалася, бо я схоплював усі рухи на льоту, мав гарний станок, правильну виворотність ніг і досконало знав усю французьку термінологію: пліє, гранд-пліє, демі-пліє, девелопе... І от я запізнююся, вона суворо дивиться: "Як?! Як ви могли запізнитися на заняття?!" А я важко дихаю і кажу: "Ірино Іванівно, не лайте мене, будь ласка... Справа в тому, що в мене сьогодні народилася донька!"

Що тут почалося! Вона сплеснула руками, швиденько вишикувала весь курс і каже: "Дівчата, зробіть кніксен першому татові курсу! Хлопці – чемний уклін!" Це було неймовірно зворушливо. Я ж перед цим цілу ніч провів під пологовим будинком, але заняття в інституті все одно відсидів від дзвінка до дзвінка. А вже потім ми з хлопцями пішли це діло відсвяткувати. Коли дружину з донькою виписали з пологового будинку, до нас у Боярку у нашу орендовану однокімнатну квартиру приїхав привітати весь курс – набилися повною кімнатою, раділи за нас. Нам у той час ніхто не допомагав, ми з Любою всьому давали раду самі, з маленькою дитиною на руках, будучи студентами.

Розподіл у Дніпродзержинськ, запах лаштунків та запеклі 90-ті

"Відомо": Маючи таких друзів і зв'язки в Києві, ви цілком могли залишитися в столиці. Як сталося, що за розподілом ви потрапили до провінційного театру в Дніпродзержинську (нині Кам'янське)?

Віктор Гунькін: Я дійсно мав усі шанси й плани залишитися в Києві. Але мій батько мав дуже вольовий характер. Коли ми з Любою закінчили навчання, він просто взяв, підігнав до нашого житла машину і каже: "Так, давайте, завантажуйте речі. Поїхали додому, ближче до рідних країв". Сперечатися з ним було важко. А що ближче до Градизька? Полтава, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ. І от саме в Дніпродзержинську мені одразу запропонували житло. Місцевий театр тоді активно розвивався, будувався, акторам охоче давали квартири. Сюди тоді приїхали працювати у місцевий театр багато дуже відомих акторів – і Ігор Класс (який грав у культовому фільмі "Пірати ХХ століття"), і заслужений артист Борис Попов, і багато інших сильних майстрів.

Оскільки я був людиною сімейною, мав маленьку дитину, квартира для мене стала вирішальним фактором. Можливо, багато хто з моїх однокурсників вважав, що я їду в якусь "глухомань". Але для мене Дніпродзержинський театр став першим у житті професійним закладом. Коли я вперше переступив його поріг, мені тут пахло Театром. Особливий запах гриму, куліс, сцени... Це те, що ти відчуваєш не просто клітинами душі, а вдихаєш нюхом. Крім того, Дніпродзержинськ, як батьківщина Брежнєва, на той час мав непогане забезпечення продуктами харчування. У нас не було такого великого дефіциту, як в інших містах Радянського Союзу. Пам'ятаю, наші друзі жили тоді в Білорусі, в Гомелі, то ми їм поїздом передавали дефіцитне м'ясо та курей. Закуповували тут курей по 1 карбованцю 60 копійок, заморожували, ретельно загортали в листя лопуха та кропиви, замотували ганчірками, складали в коробку і відправляли з провідником. У них тоді нічого не було, а в нас – усе в достатку.

"Відомо": І якими були перші роки роботи? Коли минуло перше захоплення від "запаху гриму", працювати було так само цікаво?

Віктор Гунькін: Так, я працював із величезним задоволенням, мав чудові, характерні ролі. Наприклад, грав Тишку у виставі "Банкрут" за Островським... До речі, з цією виставою пов'язана моя особиста трагедія. Мій батько сильно хворів і лежав у лікарні в Кременчуці. А в мене ввечері – вистава. В театральному світі є непорушне залізне правило: актору категорично заборонено повідомляти будь-які погані новини під час вистави чи в антракті, щоб не зірвати дію. Але до мене в театрі ставилися дуже тепло, по-людськи, і хтось не втримався, підійшов у перерві й тихо сказав: "Вітю, батько помер..."

А мені зараз виходити і грати другий акт... Комедійна роль. У мене сльози котяться градом, гримери мені їх прямо на обличчі загартовують, пудрять, а вони все одно течуть через грим... Ви знаєте, акторство – це страшна професія, насправді. Я тепер це дуже добре розумію. Якби мені зараз запропонували повернути життя назад і почати все спочатку, я б, мабуть, уже не обрав професію актора.

"Відомо": Проте ви залишилися в ній на десятиліття. Хоча у вашій біографії був період, коли ви пішли з театру в бізнес. Це було вимушене рішення?

Віктор Гунькін: Абсолютно вимушене. Мені потрібно було вчити доньку. Вона вступила на навчання до Києва, а у мене акторська ставка – 85 карбованців. Потім підняли до 110, згодом до 130 – це максимум, що платили в театрі. Дружина Люба – теж бюджетник, працювала в лікарні за такі ж "копійки". А доньці треба було знімати квартиру, купувати їжу, одяг, постійно передавати гроші. І я зробив радикальний крок – вирішив зайнятися бізнесом.

Ризикнув усім: віддав під заставу нашу чотирикімнатну квартиру. Певні люди дали мені під цю заставу 8 тисяч доларів без відсотків, але з жорсткою умовою: якщо через два роки я не повертаю всю суму до цента – квартира переходить у їхню власність. Це був шалений, смертельний ризик, але я підписав розписку. Почав крутитися. Налагодив зв'язки з Угорщиною, звідки мені постачали контейнери зі штучними квітами для створення квіткових композицій та ікебан. Тоді в Угорщині виготовляли неймовірні штучні квіти – вони виглядали як живі й навіть мали відповідні аромати. Мені пощасило знайти там хороших партнерів. Я поїхав до Угорщини на 15 днів, пройшов серйозне стажування і на міжнародному конкурсі флористів-ікебаністів зайняв друге місце! Повернувся сюди і заснував власну справу з виготовлення ікебан. Це було цікаво, але і досить ризиковано, бо період мого шляху у бізнес припав напочаток "лихих 90-х" – 1992–1993 роки.

"Відомо": І як почувався актор у ролі підприємця в ті суворі часи?

Віктор Гунькін: Знаєте, мені це подобалось, і коли я зайнявся цим серйозно, мої ікебани стали дуже популярними у місті. Вони були змістовними, красивими, художніми – я робив їх із видумкою, з фантазією. Сам бачив, що в мене виходить, і мені це шалено подобалося, я міг ночами без упину збирати ті композиції. До речі, у дуже багатьох кам'янчан удома, мабуть, і досі десь стоять мої ікебани – і маленькі, і величезні. Все робилося професійно, по каталогах. Справа пішла вгору. Через рік і десять місяців я вже мав на руках 12 тисяч доларів!

Я одразу телефоную тим людям, які тримали мою розписку на квартиру: "Зможете приїхати до мене такого-то числа в гості?" Я тоді вже жив на Черемушках, на вулиці Бойка (зараз Звенигородська), у власній квартирі. Вони дивуються: "Так, приїдемо. А що сталося?" Кажу: "Та нічого, просто посидимо, відпочинемо". Приїжджають вони до мене – всі такі круті, на пафосних "тачках". А я Любі заздалегідь кажу: "Любочко, треба накрити шикарний стіл". У залі ми розклали величезний стіл, приготували півтора десятка вишуканих страв з дефіцитних продуктів – усе найкраще. Розсадив я їх, пригощаю. До речі, тоді саме з'явилася мода на баночне пиво. Хоча сам я пива практично ніколи в житті не п'ю, для них купив цілу упаковку. Вони ж "круті", попивають те пиво, розмовляють... На столі й сом копчений, і сом солоний – усе як положено. Посиділи ми, поспілкувалися, і тут я звертаюся до їхнього головного: "Якщо розписка моя з собою, поверніть її мені, будь ласка".

Він аж поперхнувся: "А що таке? Стривай, так ще ж два місяці в запасі!" Я спокійно відповідаю: "А я хочу повернути борг на два місяці раніше. Цей стіл присвячується вам, і я щиро дякую від себе і від моєї родини". У них очі просто округлилися, стали як п'ятаки! Бачили б ви ті обличчя... Вони ж були на сто відсотків упевнені, що я – простакуватий актор, "лох", який прогорить, і чотирикімнатна квартира за безцінь дістанеться їм. Він мовчки дістає розписку, кладе на стіл. Я гукаю: "Любо, принеси конверт". А там у мене вже давно заготовлені 8 тисяч доларів – новенькими стодоларовимикупюрами. При них відкриваю, спокійно перераховую: один, два, три... і так всі вісім тисяч. "Забирайте, – кажу, – я вам дуже вдячний".

Після того випадку я займався цим бізнесом ще певний час, так що гроші були.

Повернення на підмостки, звання та феномен Баби Прісі

"Відомо": І що ж спонукало вас згорнути такий прибутковий бізнес і повернутись до театру?

Віктор Гунькін: Я якось поїхав до Дніпропетровськка і там випадково зустрів Лідію Степанівну Кушкову (народна артистка України, сценаристка, педагогиня, із 1998 до 2020-го – режисерка і артистка Дніпровського національногоакадемічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Шевченка, – ред.). Ми обнялися, вона здивовано запитує: "Вітю, а ти де зараз? Чим займаєшся?" Кажу: "Та ніде, Лідіє Степанівно. Бізнесом займаюся, бо треба було доньку на ноги поставити, вивчити". Вона суворо подивилася на мене й каже: "Донька – це прекрасно, бізнес – це добре. Але ти повинен бути в театрі! Твоє місце – на сцені!" Я почав відмахуватися: "Та кому я вже там потрібен після такої перерви?" А вона в крик: "Нічого не хочу чути! Жодних відмов не приймаю! Завтра щоб об одинадцятій ранку ти був у Театрі імені Шевченка!" А директором та художнім керівником там тоді працював її чоловік – Валерій Іванович Ковтуненко. Я знову за своє: "Та хто мене без конкурсу візьме?" Вона відрізала: "Якого ще конкурсу? Приходь, ти мені потрібен у виставу!"

Я дуже не хотів, сумнівався, але приїхав. І все – з того самого дня я залишився в театрі. Мене миттєво оформили в штат, узяли в трупу, і я знову почав працювати.

"Відомо": А як же налагоджений бізнес?

Віктор Гунькін: Залишив у минулому. Спочатку ще трохи у вихідні щось підробляв, бо залишилися зв'язки та клієнти, але театр поглинув повністю. Я продовжував жити тут, у Кам'янському, а на роботу їздив у Дніпро. Графік був шалений: вистава закінчується о 20:20, і я бігом біг, щоб встигнути на останню маршрутку додому, яка відправлялася о дев’ятій годині вечора. А якщо не встигав – ішов на вокзал, там о 22:00 йшла остання електричка. Отак і курсував роками між двома містами.

"Відомо": Не шкодуєте, що повернулися? Залишившись у бізнесі, сьогодні ви могли б, як то кажуть, "кататися як сир у маслі".

Віктор Гунькін: Для мене найголовнішим було вивчити доньку, дати їй міцний старт у житті. Я це зробив, обов'язок виконав. А в житті кожний етап рано чи пізно закінчується. Люди, які серйозно займаються бізнесом, чудово знають: сьогодні ти виграв, а завтра – пролетів. Якщо ти боїшся програти, ти ніколи не відчуєш справжнього смаку справи. Я свій досвід отримав, узяв від нього максимум, і він був для мене надзвичайно корисним. Але моє серце належить театру.

"Відомо": Ви понад 35 років віддали Театру імені Шевченка, який тривалий час асоціювався саме з вашим ім'ям. Журналісти часто називають вас "легендарним актором". Ви самі відчуваєте себе легендою чи зіркою?

Віктор Гунькін: Ой, я не знаю, хто це вигадує і хто так пише... Який я легендарний? Знаєте, зараз дуже модновикористовувати слово "зірка". А я навіть багатьох київських розкручених акторів зірками не вважаю, а себе тим більше. Зірки – вони на небі. А ми – не небожителі, ми звичайні земні люди, які просто мають чесно і професійноробити свою справу. Тому всі ці штампи в пресі – це неправильно.

Я ніколи в житті не хизувався і не кичився тим, що отримав звання заслуженого, а потім і народного артиста України. Ніколи не кричав, що "я граю, а на мене публіка ходить". Прекрасно розумію, що успіх вистави – це не лише моя особиста заслуга. Це заслуга глядачів, які купують квитки й приходять до зали. Це заслуга моїх колег, режисерів, моїх партнерів по сцені, які працюють поряд. Без них моє акторське "поцілування Богом" просто не відбулося б. Я їм безмежно вдячний.

"Відомо": Коли вам присвоїли звання народного артиста України, які емоції ви відчували? Це було очікувано?

Віктор Гунькін: Давайте повернемося трохи назад у часі, щоб ви розуміли контекст. Свого часу, коли я працював щеДніпродзержинському театрі, мене на зборах колективу обрали головою профкому. Мій колега, видатний актор Борис Миколайович Попов, жив тоді в акторському будинку, а я – навпроти. Він часто приходив до нас у гості й жартував з порогу: "Любочко, ну як тобі сьогодні спалося? Краще з цілим головою профкому чи просто з Вітькою Гунькіним?" А дружина незмінно відповідала: "Борисе Миколайовичу, мені з ним добре завжди, незалежно від посад".

Тому, коли мені нарешті дали "народного", якихось бурхливих емоцій чи ейфорії не було. Це звання було занадто вистражданим. Мене подавали на нього кілька разів. Перший раз документи відхилили, другий раз повернули – десь якась літера не так написана в паперах, десь якась цифра не зійшлася... Я вже, чесно кажучи, взагалі не сподівався його отримати, махнув рукою. І от коли випадково побачив в інтернеті указ про присвоєння – в душі з'явився такий дивний щем. Було водночас і боляче за роки очікування, і неймовірно приємно.

Але знаєте, як я вчинив? Коли мне вручили посвідчення та нагрудний знак народного артиста, я приніс їх додому, поклав під подушку, переспав із цим документом одну ніч, а на ранок сховав у шухляду і... просто забув про це. Бо треба рухатися далі. На сцені ти не званнями граєш, ти залишаєшся просто артистом. Точно так само я колись зробив і з дипломом заслуженого артиста: переспав ніч – і забув. Нагорода – це просто приємна відзнака за минуле. А працювати, тримати планку і йти вперед треба щодня.

"Відомо": Ви неодноразово і з величезним успіхом грали на сцені жіночі ролі. Коли відбувся такий перший досвід,і яка з цих ролей для вас найулюбленіша?

Віктор Гунькін: Уперше я перевдягнувся в жіноче вбрання у культовій комедії "Тітонька Чарлі". Мені тоді підібрали туфлі на підборах заввишки 12 сантиметрів! Справжнісінькі "каблучища". І от на цих підборах мені за сюжетом треба було хвацько танцювати на столі! Щоб просто навчитися на них ходити і не зламати собі шию, я спеціально приїжджав із Кам'янського в театр раніше. Брав у гримерці ті туфлі, взував і по 15–20 хвилин ходив порожніми коридорами та сходами Театру Шевченка. Звісно, натер собі жахливі криваві мозолі на пальцях, ноги гуділи неймовірно, але ходити я навчився ідеально.

Щодо улюбленої ролі... Я не назву її "улюбленою", вона значно більша – вона особлива. Це роль Баби Прісі у виставі "Наприкінці часів" за п'єсою Павла Ар'є. Це справжня театральна класика. Коли у 2017 році за цю роль мені присудили Гран-прі престижного театрального конкурсу "Січеславна", одна відома театрознавиця зі Львова заявила тоді: "Знаєте, я тепер навіть не уявляю, яку роль після Баби Прісі взагалі може грати цей артист. Бо це роль, яка стоїть над усіма іншими ролями. Те, що Гунькін зробив у цьому образі – це неймовірно і просто неперевершено".

А мені, якщо чесно, тоді стало трішечки образливо. Коли тобі кажуть, що ти досяг свого максимуму, крайньої межі, "стелі" – мене як актора це обурює! Адже я відчуваю в собі величезний потенціал, я хочу і можу працювати далі! Знайдіть мені новий потужний матеріал, де я зможу розвернутися! А мені кажуть: ви застрибнули на таку високу планку, яку навряд чи самі колись пересилите. Це зачіпає за живе. Я не хочу зупинятися. Поки я живу, дихаю, ходжу, тримаю ясну пам'ять – слава Богу, деменції немає (сміється) – я здатний робити на сцені такі кульбіти, які не кожен 38- чи 40-річний актор повторить! І мені дуже прикро, що в цей золотий час, коли я маю сили та досвід, важко знайти такий глибокий матеріал і такий масштабний образ, де я міг би перевершити свою Бабу Прісю бодай на два кроки вперед.

"Відомо": Чи немає у вас думки або бажання повернутися на сцену Кам'янського театру імені Лесі Українки? Тим паче, що після важкої втрати – смерті видатного актора Анатолія Вертія – у трупі практично не залишилося потужних вікових акторів вашого плану. Ви, до речі, товаришували з Анатолієм Івановичем?

Віктор Гунькін: Так, ми з Толею дуже міцно дружили, це була світла людина. Я і зараз постійно підтримую зв'язок з його дружиною, часто з нею спілкуємося, нещодавно ось вітав її з днем народження... Що стосується мого повернення в театр у Кам'янському: розумієте, мені звідти поки що не надходило жодних офіційних чи творчих пропозицій. А напрошуватися чи нав'язуватися сам, я ніколи не буду. Мій телефон відомий, я відкритий до цікавих, глибоких ролей, а далі – час покаже.