"Хотілося довести, що я можу більше". Історія першої в Україні інкасаторки

Коли Анастасія Носач випадково побачила вакансію інкасатора, навряд чи могла подумати, що це стане професією її життя. Родичі дивувалися, друзі розпитували, а колеги-чоловіки спочатку придивлялися з недовірою.

Минуло кілька років – і сьогодні 32-річна дівчина щодня впевнено вдягає бронежилет, носить службову зброю, виїжджає на маршрути і працює на рівні з чоловіками. І не розуміє, чому у наш час хтось ще дивується, коли бачить жінку-інкасатора.

1 серпня Анастасія вкотре відзначила своє професійне свято – День інкасатора України.

В інтерв'ю "Відомо" Анастасія Носач розповіла, як випадкова вакансія змінила її життя, про відношення колег-чоловіків, про головні робочі виклики і про те, як професія допомогла знайти кохання.

"Відомо": Анастасіє, пам'ятаєте момент, коли вирішили: "все, буду інкасаторкою"?

Анастасія Носач: Якщо чесно, просто побачила вакансію в інтернеті і подумала: "А чому б і ні?". Я дуже люблю керувати автомобілем, тому спочатку звернула увагу саме на вакансію водія-інкасатора. А вже потім зрозуміла, що треба вчитися всьому у цій професії. Хотілося довести насамперед собі, що я впораюся.

"Відомо": Тобто це був виклик?

Анастасія Носач: Абсолютно. І чим більше дізнавалася про цю професію, тим більше мені хотілося перевірити себе, довести, що я можу більше, ніж думаю. І що не існує професій, які "не для жінок". Відтоді минуло майже три роки.

"Відомо": Родина була здивована?

Анастасія Носач: Трохи. Найоригінальніше відреагував тато. Він сказав: "А чому не в поліцію?". Але загалом батьки мене завжди підтримували. Просто просили бути обережною.

"Відомо": А колеги як прийняли?

Анастасія Носач: Спочатку хлопці дивилися на мене якось скептично. Мені здається, вони подумали: "Ну все, тепер будемо працювати і за себе, і за цю дівчину". Але минуло зовсім небагато часу, і вони зрозуміли, що за мене нічого робити не потрібно – зі своїми обов'язками чудово справляюся сама. Тепер ми одна команда.

"Відомо": Коли Ви прийшли в професію, відчували себе першопрохідницею?

Анастасія Носач: Наскільки мені відомо, я була першою в Україні інкасаторкою. Навіть колись отримала повідомлення від жінки, яка працювала інкасаторкою ще за радянських часів. Було дуже цікаво. А зараз по Україні вже побільшало жінок-інкасаторів, зокрема, кілька дівчат працюють у банках Дніпра.

Анастасія зізнається, що найважче було звикнути до восьмикілограмового бронежилета.

"Відомо": Вісім кілограмів – це майже як цілий день носити з собою великий туристичний рюкзак?

Анастасія Носач: Приблизно так. Для моєї спини це було чималим випробуванням. Я пропрацювала так близько пів року, після чого мені видали легший бронежилет. Він важить приблизно три кілограми, різниця відчувається.

"Відомо": А що виявилося "страшнішим": бронежилет чи службова зброя?

Анастасія Носач: Якщо чесно, ні те, ні інше. Найбільше я боялася помилитися. Перші зміни дуже хвилювалася, щоб усе зробити правильно, не підвести команду. А небезпека... Її майже не відчуваєш. Я працюю в команді професіоналів, де кожен добре знає свою справу, знає, як діяти в екстремальних ситуаціях – тому почуваюся впевнено.

"Відомо": Зброя додає впевненості під час роботи?

Анастасія Носач: Насамперед, відповідальності. Зброя – це не про відчуття сили, а про розуміння, наскільки серйозними можуть бути наслідки. На щастя, за весь час роботи мені жодного разу не довелося її застосовувати. І дуже хочу, щоб так було і надалі.

"Відомо": За три роки були ситуації, коли доводилося справді понервувати?

Анастасія Носач: У нас усе побудовано на чітких правилах та інструкціях. Якщо їх дотримуватися, більшість ризиків можна мінімізувати. Ми працюємо також в прифронтових містах, де завжди є ризик і потрібно бути максимально уважними. Особливо на дорогах, де існує загроза атак FPV-дронів, артилерії чи керованих авіабомб. На щастя, під час моїх змін усе минало спокійно.

"Відомо": Перш ніж вийти на перший маршрут, довелося пройти серйозну підготовку?

Анастасія Носач: Так, обов'язково. Спочатку було навчання: детально вивчала інструкції, правила роботи, різні алгоритми дій. Потім перейшла до практики – навчалася працювати з банкоматами, терміналами, відпрацьовувала робочі ситуації. Наприкінці складала іспит, навіть проходила поліграф. Лише після цього стала до роботи.

"Відомо": Яким має бути професійний інкасатор?

Анастасія Носач: Самої фізичної сили точно недостатньо, ще повинні бути витривалість і дисципліна. Насамперед потрібна відповідальність – треба завжди розуміти, що ти відповідаєш за величезні суми готівки.

"Відомо": До речі, про фізичну форму. Ви займалися спортом?

Анастасія Носач: Так. Займалася в тренажерній залі, а ще близько півтора року ходила на бокс. Не професійно, а для себе. Думаю, саме спорт багато в чому допомагає мені й у роботі.

"Відомо": Наскільки ця робота виснажлива?

Анастасія Носач: Буває, досить серйозно. Особливо влітку. Уявіть: спека, а ти цілий день у бронежилеті і майже постійно в русі.

"Відомо": Як відновлюєтеся після зміни?

Анастасія Носач: Я люблю активний відпочинок: катаюся на велосипеді, плаваю на сапі по Дніпру, їжджу з наметами на природу, люблю подорожувати. Ще обожнюю керувати автомобілем, ходити до театру й на концерти. Одним словом, не люблю сидіти на місці.

"Відомо": Що Вам найбільше подобається в цій професії?

Анастасія Носач: Наш колектив. Ми багато жартуємо, підтримуємо один одного, допомагаємо. Навіть після складної зміни завжди знайдеться хтось, хто підніме настрій. 1 серпня ми нашою дружною командою тепло відзначили День інкасатора.

"Відомо": Ми дізналися, що робота не тільки змінила ваше життя, а й подарувала кохання.

Анастасія Носач: Так, це правда. Саме на цій роботі я зустріла свою кохану людину. Ми працюємо разом, підтримуємо одне одного не лише вдома, а й під час робочіх змін.

"Відомо": Що б Ви порадили дівчатам, які теж хочуть спробувати себе у цій професії?

Анастасія Носач: Головне – бути відповідальною, сміливою, цілеспрямованою і не боятися нового. Не звертати уваги на думки та поради оточуючих. Якщо є бажання – треба пробувати. Іноді один сміливий крок може повністю змінити життя.

Кажуть, доля любить сміливих. Схоже, це саме про Анастасію. Історія цієї відважної дівчини – ще один доказ того, що найважливіші рішення часто починаються зі звичайного "А чому б і ні?". Один сміливий крок подарував їй не лише професію, яку вона щиро любить, а й зустріч із людиною, яка стала її великим коханням.