Філософія вузлика: як історія та етнографія переплітаються у звичайній ляльці-мотанці

Світ народної іграшки – це дивовижний простір, де звичайний клаптик тканини чи жменя сухої трави можуть розповісти про світогляд наших предків більше, ніж товсті томи історичних хронік. Для Катерини Мусієнко - співробітниці відділу археології Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького, майстрині народної творчості та членкині Національної спілки народних майстрів України – лялька-мотанка стала не просто захопленням чи естетичним об'єктом. Вона об'єднала в собі педагогічний талант, мистецьке натхнення та глибокий етнографічний пошук.

В ексклюзивному інтерв’ю для "Відомо" Катерина Миколаївна розказала про те, як дитячі розваги переростають у наукове зацікавлення, звідки походить прадавня культура створення іграшок і чому навіть у добу цифрових технологій звичайна тканинна лялька здатна дарувати щире натхнення.

"Відомо": Катерино Миколаївно, звідки у вашому житті з’явилося це захоплення – створення ляльок-мотанок?

Катерина Мусієнко: Усе почалося з мого близького оточення. Моя подруга активно займалася декоративно-ужитковим мистецтвом, зокрема й ляльками. А я з дитинства вміла вишивати та в’язати, цьому навчила мати. У шкільні роки це було моїм постійним заняттям, а в юності вишивка взагалі стала невіддільною частиною стилю та самовираження.

Коли подруга захопилася мотанками, я вирішила спробувати й собі. Але оскільки за фахом я історик, мене одразу зацікавила саме етнографічна складова: звідки це пішло, як розвивалося та яке підґрунтя має.

Хоча, якщо згадати дитинство… Моя бабуся жила в селі на Київщині, і ми з двома сестрами та братом щоліта їздили до неї в гості. Бабуся нам спеціально ляльок не крутила, але ми самі з сестрами майстрували іграшки з того, що було під рукою. Робили їх із квітів, стеблин, травинок, прикрашали різним рослинним вбранням. Тоді ми й гадки не мали, що це якесь народне мистецтво, а просто бавилися як діти.

Вже пізніше, підійшовши до справи як етнограф, я почала глибше вивчати літературу, їздити до майстрів із Криворіжжя, Петриківки та інших куточків нашого краю. Зараз я роблю ляльки з найрізноманітніших матеріалів: тканини, ниток, сплетеної трави і навіть зі звичайних паперових серветок – серветку можна з легкістю заплести у чудову іграшку.

"Відомо": Чи правда, що кожен регіон України має свої унікальні й пізнавальні традиції створення мотанок?

Катерина Мусієнко: Так, зараз на цю тему проводять дослідження і навіть захищають наукові дисертації. У Західній Україні бабусі чудово зберегли це автентичне мистецтво, там лялькарство було безперервним. У нашому ж регіоні така спадкоємність у чистому вигляді не зафіксувалася.

Взагалі, сам термін "лялька-мотанка" увійшов до нашого словника відносно пізно – десь у вісімдесятих-дев'яностих роках двадцятого століття. До цього її називали просто лялькою. Мотали з того, що було під рукою, аби зайняти дитину. Іноді в шматочок тканини загортали м'якуш хліба, умочували в молоко чи мед і давали немовляті смоктати. Це була і соска, і перша лялька одночасно.

"Відомо": Цікаво, що й саме слово "кукла" має давнє коріння...

Катерина Мусієнко: Саме так, це слово є в українській етимології, адже прийшло воно ще з грецьких часів. Початково воно означало жмут зжатої соломи, який примотували до палиці ганчіркою або тією ж соломою. Цю "куклу" використовували у прадавніх обрядах родючості, які сягають корінням ще доби неоліту.

"Відомо": Виходить, для науковців тут величезне поле для досліджень?

Катерина Мусієнко: Так, безумовно. Як історик та археолог, я можу простежити ці зв'язки від найдавніших часів до сьогодення. Створення ляльок для мене – це не просто тимчасове хобі, а постійна праця.

Я робила персональні виставки, а зараз маю цілу колекцію мотанок, присвячених різним історичним епохам. Там є образне відтворення кам'яної доби, бронзової доби, трипільської культури, кімерійців та залізного віку. Усі вони виконані в єдиному розмірі й стилі. Ляльки, що інтерпретують добу каменю та бронзи, зараз виставлені в Дніпропетровському національному історичному музеї в експозиційному антуражі відповідних епох.

"Відомо": Сьогодні лялька-мотанка стала популярним брендом. Навколо неї виникає багато міфів, зокрема про магічне або містичне призначення. Як ви до цього ставитеся?

Катерина Мусієнко: Будь-яку народну творчість можна огорнути містикою, якщо вкладати в це власний зміст. Коли я сідаю за роботу, то намагаюся перебувати в гармонійному, спокійному стані, щоб не закласти у виріб жодної тривоги.

Щодо чуток про якісь "обряди з голками" для наведення вроків – кажуть, щось подібне існувало в Західній Україні, але я про це нічого конкретного не знаю і не сприймаю це як основу. У нас ляльки завжди були берегинями.

Традиційно виділяють три основні напрями. Перша – це лялька-княгиня, яка зображує дівчину до заміжжя: її роблять з косою, у віночку та дуже ретельно прикрашають. Княгиню дарують дівчатам та незаміжнім жінкам, оскільки вона допомагає знайти достойного нареченого для своєї власниці. Друга - це лялька-берегиня, яка уособлює заміжню жінку та матір. І третя - пеленашка, маленька лялечка для найменших дітей.

Усі інші містичні інтерпретації – це швидше гонитва за сенсаціями. Традиційна лялька створена для того, щоб нести любов.

"Відомо": Окрім дівочих постатей, у вашій колекції є й мотанки у формі коней. Це традиційна форма?

Катерина Мусієнко: Так, образи тварин існували в народній творчості здавна. Кінь супроводжував чоловіка з давніх часів, а пізніше став вірним супутником козака.

Звісно, самі козаки в ляльки не гралися, але вони виготовляли або купували таких солом'яних чи тканинних коників і дарували своїм синам. Це був суто чоловічий символ. Хлопчики гралися цими фігурками або ж, просто беручи палицю, насаджували на неї "голову" й скакали верхи. Такі іграшки початку двадцятого століття описували й відомі етнографи.

"Відомо": А які мотанки вважаються найдавнішими серед тих, що збереглися до наших днів?

Катерина Мусієнко: Оскільки тканина й нитки – це органіка, вони швидко руйнуються від часу. Найстаріша відома лялька-мотанка зберігається у Британському музеї. Вона походить із Єгипту й датована дванадцятим століттям нашої ери. Вона зроблена з льону практично за тим самим принципом, що й наші сучасні мотанки: всередину голівки закладено нетканий льон, шию перетягнуто, а руки й тулуб скріплено характерним хрестоподібним перетином.

Подібні іграшки знаходять по всьому світу: в Африці, Новій Зеландії, Північній та Південній Америці. Сама форма хреста на грудях чи обличчі – це не лише зручне конструктивне рішення для міцного з'єднання вертикалі й горизонталі, а й прадавній солярний символ Сонця та захисту, який існував задовго до християнства.

"Відомо": А з чого ще робили іграшки наші предки?

Катерина Мусієнко: Діти гралися тим, що давала природа: галькою, камінцями, м'ячами з шерсті. Згодом з'явилася глина. У трипільській культурі археологи знаходять чудову м'яку пластику: крихітний посуд, моделі житла, які слугували ляльковими будиночками, а також фігурки людей та тварин – котиків, собак, корів.

Цікавий факт про тканинні ляльки описував видатний київський дослідник Олександр Найден. У п'ятдесятих-шістдесятих роках минулого століття він опитував вісімдесятирічних селянських бабусь. Виявилося, що найцінніші ляльки для дітей мотали зі старих ношених сорочок, особливо з весільних. Вважалося, що такий матеріал просякнутий любов'ю, світлою енергією та натхненням подружжя, а тому лялька, зроблена з весільного одягу батьків, ставала найкращим оберегом для їхніх дітей.

"Відомо": Ви активно передаєте ці знання молодому поколінню. Як діти реагують на майстер-класи з виготовлення мотанок?

Катерина Мусієнко: Я працюю в дитячому центрі, де веду гурток декоративно-ужиткового мистецтва, а також регулярно проводжу майстер-класи на міських святах та біля нашого історичного музею.

Дітям це неймовірно цікаво. Я просто викладаю перед ними купу різнокольорових тканин, мережива, стрічок, ниток, даю базову конструктивну основу – а далі починається чисте натхнення. Вони самі обирають кольори, комбінують фактури та створюють власний унікальний образ. Це прекрасний і дуже живий процес творіння.

"Відомо": Як вам вдається поєднувати роботу в музеї, наукову діяльність та педагогіку?

Катерина Мусієнко: Основна моя робота – педагогічна, я викладаю в гуртках. Музейна справа – це велика частина мого життя, яка потребує величезного ресурсу. Я часто беру роботу додому: встаю рано-вранці, працюю над каталогами, описами знахідок, готую статті для наукових журналів та виступів на конференціях. Працювати доводиться дуже багато.

"Відомо": Наукова систематизація, описи та методичні каталоги - це не нудно порівняно з польовою археологією чи творчістю?

Катерина Мусієнко: Анітрохи, для мене це теж чиста творчість. Звісно, на розкопках є свій драйв, азарт і адреналін – ти завжди в очікуванні дива. Але коли ти береш знайдену кераміку чи артефакт, починаєш розбиратися з орнаментом, шукати аналогії в літературі, заносити дані до каталогів та фотографувати – це неймовірно захоплює.

Кожна річ має свою історію, і розгадати її - це справжня насолода. Головне – це те, як ти ставишся до справи. Якщо з любов’ю та позитивом, то будь-яка рутина перетворюється на творчий процес.