"Ще не всіх "шахедів" збив": історія ветерана з Дніпра Віталія Маркевича, який на протезі опанував вейкборд

На початку 2026 року зенітник із Дніпра Віталій Маркевич зазнав важкого поранення й втратив праву ногу. Проте цей чоловік випромінює такий потужний оптимізм, якому можна лише заздрити. Він не просто повернувся до активного життя та ходьби – нещодавно Віталій здивував усіх, ставши на вейкборд (дошку для катання на воді) зі штучним коліном та високою ампутацією. Про військовий побут ППО, "викрадені" залишки збитих дронів, дивовижну корпоративну підтримку у Дніпрі, поїздку до побратима під Чорнобиль та плани знову піти на фронт Віталій Маркевич розповів у відвертому інтерв’ю для "Відомо".

Про цивільну професію та шлях до війська

"Відомо": Віталію, ви корінний дніпрянин?

Віталій Маркевич: Сам я із Синельникового, це за 50 кілометрів від Дніпра. Проте вже понад 15 років разом із родиною мешкаю в Дніпрі. Тут і працював до армії. Спеціальність у мене була така, що у військовий час виявилася надзвичайно затребуваною: я займався обслуговуванням, ремонтом і запуском промислових дизельних генераторів. Від маленьких, двокіловатних, до велетенських агрегатів, які живлять великі торговельно-розважальні центри. Також ми встановлювали дуже багато генераторів у військових частинах та лікарнях.

"Відомо": Як саме ви потрапили до лав Збройних Сил?

Віталій Маркевич: Від ТЦК я ніколи не ховався і морально був готовий служити. Чесно кажучи, рвався в армію ще у 2014 році, коли все тільки починалося. Але тоді моїй молодшій доньці було лише два роки, а дружина чекала на другу дитину. Вона вмовила мене залишитися вдома через ці сімейні обставини.

Тож до війська я потрапив уже під час повномасштабного вторгнення. У березні 2024 року перебував у робочому відрядженні в Чернівецькій області. На блокпосту зупинили, перевірили документи, сказали: потрібно проходити ВЛК та йти служити. Кажу: "Добре, без проблем". Ось так я їхав у відрядження, а опинився на Рівненському полігоні. Там пройшов базову військову підготовку (БЗВП), після чого мене направили на профільне навчання – на командира зенітно-гарматного ракетного комплексу "Тунгуска". Так і розпочалася служба.

До речі, мобілізували мене 4 березня. А у мене дружина й дві доньки. Я ще жартував, коли їхав у те відрядження, що не встигну повернутися до 8 Березня з подарунками. Дружина тоді казала: "Бог з ними, з тими подарунками, головне – просто повертайся додому". Отак я поїхав на початку березня у відрядження, а остаточно повернувся додому вже через два роки. Звісно, були короткі відпустки, але служба затягнулася надовго.

"Виїхати за кордон – не варіант": про мотивацію та СЗЧ

"Відомо": Кажете, що сумнівів – іти чи ні в армію – у вас не було. А як були налаштовані люди, які проходили вишколи разом із вами?

Віталій Маркевич: Ті, з ким я безпосередньо служив далі, думали так само, як і я. Але під час базової підготовки траплялося різне. У нас у взводі було 30 людей, а до кінця вишколу залишилася лише половина – решта пішли в СЗЧ (самовільне залишення частини). Були навіть такі екземпляри: пройшли повністю БЗВП, і коли нас переводили з одного табору в інший, вони просто зникали по дорозі.

Я особисто їх не засуджую. Як і тих, хто виїхав за кордон і ховається десь у Польщі, Молдові чи Німеччині. Це їхній вибір. Але давайте чесно: ти туди виїжджаєш – і ти там ніхто. У тебе немає ані захисту, ані батьківщини, ані власного дому чи історії. Ти можеш якось пристосуватися, знайти роботу, заробляти якісь гроші. Це добре, поки ти молодий – у 20, 30, 40 чи 50 років. А що буде у 60, 70 чи 80? Проситися у чужої держави на мінімальну пенсію чи соціальні виплати? Чи буде Європа їх годувати на схилі літ? Це велике питання. З віком з'являється ностальгія за рідним краєм, за могилами предків. Тому ховатися або тікати за кордон особисто для мене – взагалі не варіант.

"Відомо": Тобто з початком повномасштабного вторгнення ви не планували виїжджати з родиною з міста?

Віталій Маркевич: До певного часу. Коли стався один із перших великих прильотів у Дніпрі неподалік від метро, а ми мешкали поруч, я вирішив відвезти родину на Закарпаття. У мене там живуть родичі. Багато хто зі знайомих тікав до Польщі чи Німеччини, але я одразу сказав: "Ні, за кордон ми не їдемо". Закарпатське село, куди ми прямували, розташоване так, що туди нічого не прилетить – туди й машина не кожна доїде. У Москві про те село точно навіть не здогадуються!

Ми виїжджали буквально за три години після прильоту. У мене маленький сімейний мінівен. Окрім своєї сім'ї, ми взяли ще й сусідів. У результаті в невеличкій машині вмістилися п'ятеро дорослих (я, дружина, брат дружини, сусід із дружиною), троє дітей і мій величезний кіт вагою кілограмів під сім!

Перевантажена автівка довезла нас до самого Закарпаття. Зламалася вже на останніх п'ятисот метрах від хати – витік увесь антифриз. Я засміявся: "Ну все, дівчинко, ти своє відпрацювала, довезла, а пів кілометра ми й пішки дійдемо".

Згодом мені зателефонував директор моєї компанії з Дніпра: "Віталику, ти ж там недалеко від Львова? У Львові є монтаж генератора, зробиш?". Кажу: "Шліть інструменти й деталі, все зроблю!". Зробив монтаж у Львові, потім у Ковелі. Працював там, куди направляли. І коли мене мобілізували, жодних спроб відкупитися чи сховатися навіть у думках не було.

"Відомо": А зараз ваша родина також перебуває на Закарпатті?

Віталій Маркевич: Ні, вже повернулися до Дніпра. Ми зараз тут усі разом. Звикли якось за роки війни і до обстрілів, і до прильотів.

Специфіка ППО: "Ворог ганяється за нами більше, ніж за штурмовиками"

"Відомо": Багато хто вважає службу в ППО "щасливим квитком" – мовляв, це ж не в піхоті на самому "нулі". Це справді так? Наскільки важко було працювати?

Віталій Маркевич: Скажімо так, це дуже далеко від "солодкого місця". Щоб ви розуміли, ми прикривали наші передові частини й стояли в безпосередній близькості до зони бойових дій. Коли в серпні 2024 року розпочалася Курська операція, ми заходили в Курську область разом зі штурмовиками. Спочатку йшли штурмові підрозділи, а одразу за ними – ми. І лише потім за нами підтягувалася піхота та всі інші частини.

Думаєте, по ППО нічого не прилітає? Ворог ганяється за зенітниками навіть більше, ніж за штурмовиками. Бо знищити систему ППО – це головна мета противника. Якщо вивести з ладу протиповітряну оборону, небо стає відкритим, і ворожа авіація чи дрони можуть вільно працювати далі.

"Відомо": Позначки чи "хрестики" за збиті цілі на своїй "Тунгусці" малювали?

Віталій Маркевич: Ні, бо якби ми малювали позначку за кожну збиту ціль, у нас уся машина була б суцільно покрита тими хрестиками! Ми дійсно знищили дуже багато ворожих безпілотників різних типів.

"Відомо": Знаєте хоча б приблизну цифру знищених цілей вашим екіпажем?

Віталій Маркевич: Точно підрахувати неможливо. Майже кожна ніч – це окрема епопея. Бувало, що цілі проходили від нас на відстані 5-7 кілометрів, і ми просто не могли їх дістати. А бували ночі, коли ми збивали по 5 цілей поспіль. Одного разу, як на мій погляд, ми за ніч приземлили 8 ворожих безпілотників, але офіційно нам зарахували тільки 5.

За правилами, потрібне підтвердження: або відеофіксація збиття, або уламки. Зазвичай зробити ми цього не могли. Знайти уламки дуже важко, та й часу на це немає. Одного разу була взагалі анекдотична історія: сусідній екіпаж підбив "шахед", і той упав за метрів 500–700 від нас. Поки ми поставили свою бойову машину в посадку, заглушили її, сіли в пікап і під'їхали на місце падіння - залишки ще догорають, а самого "шахеда" вже немає! Його вже хтось "утягнув"! Знайшли тільки якісь дрібні деталі, але ані двигуна, ані основного корпусу вже не було.

Робота 24/7 та армійський побут

"Відомо": Які стосунки панували всередині екіпажу?

Віталій Маркевич: У нас був чудовий, дуже згуртований екіпаж із чотирьох осіб: я як командир, водій-механік, старший оператор та навідник. Головне правило нашого екіпажу полягало в тому, що кожен повинен вміти повністю замінити іншого. Якщо хтось дістав поранення або захворів, ми могли вийти на бойову роботу навіть утрьох. І не просто вийти, а відпрацювати на відмінно й збити цілі.

"Відомо": Ви називаєте бойові виходи "роботою". Ви справді сприймали війну як роботу?

Віталій Маркевич: Саме так. Це була наша робота. Дуже важка, виснажлива, але робота. Я коли потрапив у ППО, одразу купив собі на сумку дуже влучний шеврон-нашивку: "Сам не літаю і москалям не даю".

Бувало, спілкуюся з хлопцями з інших родів військ. Вони кажуть: "Ми зайшли на позиції на 20, 30 чи 60 днів, і лише потім нас поміняли". А ми могли піти з позиції тільки в один спосіб - якщо йдемо в офіційну відпустку. Чергування тривало 24/7.

Звичайна наша ніч виглядала так: десь о 21:00-22:00 нас виводять на бойову роботу. До 5-ї чи 6-ї ранку ми на чергуванні: машина запущена, шукаємо й збиваємо цілі. Коли дають відбій, ми повертаємося на так звану "льожку" (місце схованки машини). Але відпочивати ніколи! Чотири гармати "Тунгуски" після стрільби треба капітально почистити, а це колосальний обсяг фізичної праці. Крім того, за ніч спалено купу пального – треба заправитися. Десь щось підкрутити, підремонтувати.

У результаті це обслуговування займає весь день. Часу на те, щоб просто сходити в душ, нормально пообідати чи поспати, практично не залишалося. І в такому шаленому ритмі ми могли жити місяцями – поки або машина не зламається так, що ремонтники займалися нею кілька днів, або поки не прийде час відпустки.

"Відомо": Пам'ятаєте свій перший бій та перший обстріл?

Віталій Маркевич: Перший наш справжній бойовий вихід – це якраз і була Курська операція. До останнього все трималося в найсуворішому секреті, ми навіть не знали, куди їдемо. Зранку кажуть: "Ось командир колони, їдете за ними й прикриваєте". І ми поїхали так, як учили інструктори та як написано в підручниках: іде танк, далі бронемашини з піхотою, а ми прикриваємо колону в повному бойовому режимі. Заведена машина, водій кермує, а ми в башті крутимося на 360 градусів і моніторимо небо.

"Тунгуска" – машина величезна: 3,5 метра в ширину, 4 у висоту і 8 у довжину. Вона більша за танк! Ховатися на такій добрячій махині – те ще завдання. Від гарячого двигуна йде потужний тепловий слід. Якщо його відстежують, нас одразу починають крити всім підряд: міномети, "Ланцети", FPV-дрони. Перші два тижні на Курщині я бронежилет і шолом взагалі практично не знімав. Спали й їли на ходу: приїхали на точку, трохи закопалися, прикрили машину – пройшло пару годин – переміщаємося далі.

"Відомо": Скільки часу потрібно, щоб заховати таку велетенську машину?

Віталій Маркевич: Закопати її повністю без екскаватора – нереально. Щоб вирити повноцінний капонір для "Тунгуски", екскаватор має працювати щонайменше дві доби. Тому ми вручну копали "льожки" для себе, а машину маскували тим, що було під рукою. Добре, що був серпень і на деревах висіло густе листя. На Курщині посадок небагато і вони рідкі. Тому всі найближчі кущі та гілки одразу йшли на маскування, бо ворожі розвідувальні дрони та "ФПВшки" кружляли над нами, як мухи. Після Курської операції ми так само відпрацьовували на Донбасі та Сумщині.

Поранення, морози -20°C та врятований бушлат

"Відомо": Як саме ви дістали поранення?

Віталій Маркевич: Скоріш за все це був дрон. Що саме за тип – не знаю. Близько 11-ї вечора нам дали відбій по бойовій роботі та перевели в режим очікування. Ми заховалися в бліндаж. Через якийсь час я вийшов на вулицю перевірити бойову машину.

Перед виходом я уточнював у штабі щодо обстановки в небі – сказали, що начебто чисто. Вийшовши, я чув, що десь удалині працюють сусідні підрозділи, але звуку наближення дрона не чув взагалі. Може, просто не запам'ятав, бо все сталося миттєво. Самого вибуху я навіть не пам'ятаю.

На щастя, зі мною був телефон із потужним ліхтариком. Я одразу набрав хлопців: "Я – 300! Бігом до мене, затягуйте в бліндаж!". Вони вискочили, притягли мене всередину. Дивляться – на правій нозі страшна рана, перебита кістка. Одразу почали накладати турнікети. Ліва нога теж була пошкоджена, але менше. Вона менше кровоточила, її затампонували й забинтували бандажем, що в результаті й урятувало ліву ногу.

Дивовижно, але я весь час перебував у повній свідомості та навіть керував хлопцями! Підказував, як міцніше затягнути турнікет, що саме з моїх речей скласти в рюкзак. Жодної паніки чи шоку. А коли мене вже доставили в госпіталь і медики хотіли розрізати на мені бушлат, я заперечив: "Стоп! Бушлат абсолютно новий! Різати не дам!". Сам його акуратно зняв. Смішно, але коли я лежав стікаючи кров'ю з розтрощеною ногою, перша думка в голові була: "Блін, а як же я тепер без ноги на машині їздити буду?!". А от про те, як я буду ходити, чомусь навіть не подумав (посміхається).

"Відомо": Велика втрата крові, мороз... Це ускладнило ситуацію?

Віталій Маркевич: Величезним фактором стало те, що поранення я дістав 21 січня. Тоді були люті морози – до -20°C. Приблизно перша година ночі – пік холоду. Нога дуже сильно замерзла. Та ще й через турнікет не було обігу крові. Тобто, можливо там і обмороження було.

Багато хто запитує мене про фантомні болі. За ці 8 місяців після поранення фантомного болю в мене немає взагалі. А от фантомні відчуття – постійні. Найбільше я відчуваю ті пальці правої ноги, які тоді замерзли найбільше. Голова просто запам'ятала це останнє відчуття. Хоча хлопці потім трохи попускали турнікет, мороз зробив своє. Проте це не біль, а відчуття присутності ноги: мені здається, що я можу сидіти, поворушити пальцями, зігнути ступню чи коліно. Я її чітко відчуваю поруч, хоча мозок розуміє, що її немає.

Вейкборд, протез та реабілітація

"Відомо": Для багатьох людей з ампутацією навіть просто встати на протез – це величезне випробування. А ви встали на вейкборд! Як взагалі у вашому житті з'явилася дошка для катання на воді?

Віталій Маркевич: Від протезного заводу мені запропонували: є можливість поїхати до Кам'янського і спробувати покататися на вейкборді у них там на каналі. Я людина ініціативна, завжди готовий до експериментів. Кажу: "Поїхали, спробуємо! Хоча маю сумніви, чи зможу я взагалі втриматися з моїм штучним коліном".

Річ у тому, що досвіду катання на дошці стоячи для людей з високою ампутацією стегна практично немає. Те, що я бачив в інтернеті: хлопці з високою ампутацією зазвичай катаються на спеціальних сидіннях-кріслах. А от щоб саме стати повноцінно на ноги з протезом – це було справжнім викликом. Мені стало дуже цікаво. Вирішив: треба пробувати. Спробував – і все вийшло.

"Відомо": Наступного літа плануєте продовжувати кататися?

Віталій Маркевич: Обов'язково! Ще з довоєнних часів у мене залишився гідрокостюм – я колись трохи займався дайвінгом. Думаю, його можна буде трохи перешити під нові параметри та активно використовувати.

"Відомо": Що ще, окрім вейкборду, входить у вашу щоденну реабілітацію?

Віталій Маркевич: Плавання, їзда на велосипеді та постійна ходьба. На протезний завод я їжджу декілька разів на тиждень. А в інші дні схема проста: зранку прокинувся, випив кави, надягнув рюкзак – і пішов у магазин, у парк, по місту. Головне – постійно ходити, щоб тренувати м'язи та звикати до протеза. Долати сходи, похилі поверхні, бруківку, траву, вибоїни. Треба випробувати всі типи покриття.

Підтримка колег та поїздка до побратима

"Відомо": До своєї цивільної роботи плануєте повертатися?

Віталій Маркевич: Я вже повернувся до своєї компанії "АІРГРУПП", але поки не на повний день. У вільний від тренувань та реабілітації час консультую хлопців та клієнтів. У компанії кажуть: "Закінчуй реабілітацію та виходь на постійну основу, ми на тебе дуже чекаємо".

Це надзвичайно приємно, коли колектив чекає й створює всі умови. У нас у компанії працює ще один хлопець після поранення – його вже списали з армії, і він повноцінно працює. До ветеранів керівництво ставиться з величезним розумінням. Директор сказав: "Коли зможеш – виходь на роботу. Працюєш стільки, скільки маєш сил. Жодних рамок з 9:00 до 18:00. Можеш прийти об 11-й годині і через годину завершити. Потрібно відпочити – ось диван, зняв протез, відпочив. Потрібне інше зручне крісло – скажи яке, ми одразу купимо".

Більше того, коли мене з госпіталю перевели як місцевого до Дніпра і направили на Дніпропетровський протезний завод, постало питання доїзду на реабілітацію. Там можна не лежати постійно на стаціонарі, а просто приїздити кілька разів на тиждень. Моя власна машина була на "механіці", їздити на ній з протезом я не міг, а авто з "автоматом" ще не мав. Тоді директор компанії розпорядився, щоб вільні співробітники на службовій машині приїжджали до мене додому, забирали, везли на реабілітацію, чекали, скільки потрібно, відвозили назад додому й лише потім поверталися до своїх справ. Таке людське ставлення – безцінне.

"Відомо": Зі своїм першим екіпажем зв'язок підтримуєте?

Віталій Маркевич: Обов'язково! На момент мого поранення склад екіпажу вже частково змінився: когось перевели на іншу машину, когось підвищили. Це, до речі, великий мінус війська – ми навіть лаялися з начальством, бо тільки-но зіграєшся, налагодиш побут, докупиш за власні кошти якесь обладнання, ту ж драбину на машину – і людей починають перекидати по інших екіпажах та підрозділах...

А з хлопцями з мого першого екіпажу ми дружимо й досі. Нещодавно з дружиною вирішили зробити невеликий тур Україною. Приїхали у Вінницю, зустрілися зі знайомими, переночували. Наступного дня мали їхати в Луцьк. Телефоную своєму побратиму з першого екіпажу, який зараз служить під Чорнобилем. Він каже: "Віталику, я б із радістю зустрівся, але немає бензину на дорогу, та й мене, напевне, не відпустять". Я порахував: від Вінниці до Чорнобиля не так і далеко, сіли й поїхали до нього! Він пішов до командира проситися хоча б на добу. А командир вислухав і каже: "До тебе побратим приїхав, а ти на добу просишся? Даю тобі три доби відпустки, ідіть спілкуйтеся!". Оце справжнє військове братерство.

"Ще не всіх "шахедів" збив": плани на майбутнє

"Відомо": Віталію, які у вас плани після остаточного відновлення?

Віталій Маркевич: Перезимуємо, ще трохи відновлюся... і маю стійку думку повернутися в армію.

"Відомо": Чому?!

Віталій Маркевич: Бо ще не всіх "шахедів" позбивав! (посміхається) Вони ще, падли, літають над нашою землею.

"Відомо": Але ж є об'єктивні обмеження по здоров'ю...

Віталій Маркевич: Є, але я впевнений, що це мені не завадить. Я не планую повертатися на ту саму посаду в зенітно-ракетний комплекс. Хочу перейти в підрозділи перехоплювачів дронів. Ще до війни я захоплювався коптерами, мав кілька своїх апаратів. Зараз хочу використати ці навички для знищення ворожих безпілотників. А в цій справі головне - не ноги, а голова, швидкі руки та гострий зір.

"Відомо": Як дружина ставиться до вашого рішення знову піти у військо?

Віталій Маркевич: Дружина, звісно, від цієї ідеї не в захваті. Але вона в мене неймовірна. Вона сказала: "Якщо це твій свідомий вибір, якщо ти цього справді прагнеш – я заперечувати чи ставити ультиматуми не буду. Захочеш повернутися в армію – я чекатиму тебе вдома".