Узурпація повноважень чи слабкість Ради: хто відповідальний за деградацію інститутів влади

Багатоденні протести, учасники яких вимагали повернення Михайла Федорова в крісло міністра оборони, завершилися парламентським голосуванням, що затвердило на посаді нового очільника оборонного відомства генерала Євгена Хмару — він виконував обов’язки міністра оборони після відставки уряду Юлії Свириденко.

Не знаю, наскільки Федоров дійсно сподівався на своє повернення, але день, коли президент Володимир Зеленський вніс до Верховної Ради кандидатуру Хмари, став для відставного міністра своеобразним Рубіконом. Федоров створив новий YouTube-канал і звернувся до співвітчизників із закликом боротися з корупцією та подумати про проведення нових виборів — попри війну.

В Україні чимало спостерігачів порівнюють це звернення Федорова з аналогічним новорічним зверненням шоумена Володимира Зеленського — коли в ефірі телеканалу "1+1", що належав тоді одіозному олігарху Ігорю Коломойському, Зеленський звертався до співвітчизників у момент, коли всі інші телеканали передавали звернення тодішнього президента Петра Порошенка. Однак головною відмінністю є той факт, що Зеленський не асоціювався у свідомості пересічного громадянина не лише з Порошенком, а й із революційними подіями 2013–2014 років, які завершилися новими президентськими виборами. І конфронтації з Порошенком майбутній президент зовсім не побоювався. Федоров же старанно уникає згадок про Зеленського у своїх зверненнях та інтерв'ю — ось і цього разу він знову говорив про недоліки системи, не згадуючи про те, що вся система управління країною зосереджена навколо особистості Володимира Зеленського.

Порушена Федоровим тема виборів заслуговує на окрему увагу, оскільки перекликається зі зростаючим прагненням багатьох українців до оновлення влади. Питання в тому, як цього оновлення досягти. Колишній міністр каже співвітчизникам, що російський лідер Володимир Путін не визначатиме, коли проводити вибори в Україні. Але питання виборів визначає не Путін, а розв'язана Путіним війна. Сам же Путін, очевидно, хотів би якраз опинитися серед бенефіціарів виборів воєнного часу. Передвиборчий процес міг би сприяти дестабілізації суспільних настроїв в Україні, а самі вибори могли б потім бути оголошені в Москві нелегітимними — обґрунтування для такого підходу обов'язково знайшлися б. Адже ми прекрасно розуміємо, що будь-який електоральний процес під бомбами не міг би пройти як по маслу.

Однак навіть якщо не думати про інтерес Путіна, все одно залишається питання, як реально провести голосування під час війни. Парламентські вибори під час війни неможливо провести без відповідних змін до Конституції України, які діючий парламент внести просто не в змозі. Вибори президента теоретично провести можна, але й для цього потрібні будуть законодачі зміни, за які депутати пропрезидентської більшості просто не проголосують. Та навіть якщо припустити, що проголосують, вибори відбудуться і новим президентом буде обрано не Зеленського, то наступний глава держави неминуче опиниться у ситуації конфронтації зі старим парламентом, у якому він не матиме жодного прихильника. І тоді українцям доведеться згадати, що їхня країна — парламентсько-президентська республіка. Це зараз, коли в парламенті більшість президентських висуванців, Верховна Рада — і уряд разом із нею — позбавлені суб'єктності і вся влада в країні зосереджена в президентському офісі. Не буде парламентської більшості — не буде президентського самодержавства.

Однак те, що вибори практично неможливо провести, не знімає питання про необхідність оновлення влади на тлі триваючих корупційних скандалів і дедалі сильнішої — хоч поки що й зовсім не критичної — недовіри до самого президента та його найближчого оточення. Усе більше українців, які перебували після 2019 року в політичному летаргійному сні через обрання главою держави "простого хлопця", який у своїх підходах втілював "народні" уявлення про розв'язання екзистенційних проблем і разом зі своїм виборцем відмовлявся замислитися про стратегічні проблеми країни, ставлять питання про те, наскільки влада адекватна поставленим завданням. І як відновити без виборів віру цих людей в ефективність державних інституцій?

Можна, звісно, вважати, що ми в глухому куті. Виборів немає і не буде, довіра зменшується, війна триває — без будь-якої реальної перспективи бодай перемир'я, не те що довготривалого завершення військових дій. Але насправді відповіддю на всі питання стає наявність політичної волі.

Я вже нагадував у цьому тексті, що Україна — парламентсько-президентська республіка. І якби у парламентарів з'явилося бажання повернути суб'єктність Верховній Раді, жодні менеджери з президентського офісу не могли б цьому завадити. І більша частина помилок, яка вже була допущена, просто не виникала б — Зеленський припускається цих помилок саме тому, що узурпує чужі повноваження! Він не має ні прав, ні обов’язків знімати і призначати прем'єрів та міністрів — крім міністрів закордонних справ та оборони, кандидатури яких саме він має представляти Раді, — відправляти у відставку уряди… Навіть головнокомандувача ЗСУ президент може призначати лише за поданням міністра оборони — а міністр ніколи не стане міністром без схвалення парламенту. І, таким чином, депутати можуть заблокувати будь-яку кандидатуру, яка їх не влаштовує.

Якби депутати від правлячої партії згадали про те, що вони громадяни, плюс дізналися б, що вони все-таки політики, а не інструментарій для виконання президентських бажань, деградацію української влади та довіри до неї можна було б призупинити. Але більшість людей, обраних до парламенту від "Слуги народу" у 2019 році, просто не має у своєму розпорядженні особистісного, морального та професійного потенціалу для такої еволюції. Тому громадянам і залишається хіба що прислухатися до благих побажань Михайла Федорова.

Джерело