"А хто за мене це зробить?": історія десантника з Кам’янського, який пішов на фронт попри важку хворобу сина

Вони живуть серед нас. На перший погляд — звичайні чоловіки: спокійні, трохи втомлені, які мовчки роблять свою справу. Проте досвідчене око помітить твердий погляд, стриману ходу та особливу, перевірену боєм витримку.

Максим Кривописький — корінний кам’янчанин. Народився, виріс і живе тут, у Кам'янському. Понад 16 років працює токарем на "Каметсталі" в цеху випробувань. Людина робочого гарту, яка опанувала геть усі верстати у своєму відділенні. Проте його життя — це історія боротьби та складного вибору на користь обов’язку, родини та власної совісті.

Школа життя: від радіорозвідки до повномасштабної війни

Військовий гарт Максим здобув ще під час строкової служби в 2002–2004 роках на Західній Україні — у бригаді особливого призначення, де займався радіорозвідкою.

"Служба була дуже цікавою — бойове чергування в мирний час. "Слухали" Західну Європу. Пам'ятаю, як під час конфлікту довкола острова Тузла у 2003 році я в реальному часі слухав переговори росіян на частотах, відстежував їх, а дані йшли напряму в ГУР до Києва. Школа там була сувора: офіційна мова, звернення за статутом, дисципліна", — згадує Максим.

Коли у 2014 році розпочалася російська агресія, Максима намагалися призвати, але через хворобу старшого сина Данила тоді не взяли. У 2016-му він сам писав рапорт добровольцем, пройшов медкомісію — сказали чекати. Чекав до 2022-го. Коли ж у лютому розпочалося повномасштабне вторгнення, Максим не вагався. Кілька разів ходив до військкомату та ТРО, а коли прийшла повістка — одразу пішов захищати країну.

Головна деталь, про яку Максим воліє надто не поширюватись і якою ніколи не прикривався: він мав повне законне право залишитися вдома. Його старший син Данил, якому зараз вже 18 років, — інвалід дитинства через ДЦП. Він має найскладнішу підгрупу А, що означає наявність тяжкого порушення руху та стану здоров'я і вимагає постійного стороннього догляду, лікування та процедур. Молодшому сину Тимофію на той момент було лише три роки. На руках у чоловіка були всі відповідні документи, які давали право на відстрочку, але Максим нікому у військкоматі їх навіть не показав. Для чоловіка не стояло питання "іти чи ні".

"Чому пішов, коли вдома така ситуація? Я вважаю, що вчинив як чоловік. Мене так виховали: якщо напали на твій будинок — треба його захищати. Бо якщо чекати, поки ворог прийде в твоє місто, ти вже нічого не зробиш, тут усе зрівняють із землею. Я усвідомлював, що залишав дружину у складній ситуації, і мені соромно перед нею, але по-іншому вчинити не міг. Дякую батькам і тестю з тещею, вони у мене "золоті". І тоді підтримали дружину, і зараз дуже сильно допомагають".

Під Авдіївкою: 7 днів від призову до "нуля"

Максим потрапив до славетної 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Вже на 7-й день після прибуття у підрозділ десантники опинилися під Авдіївкою, одразу на "нулі". Без тривалої підготовки — одразу у пекло.

"Нічого веселого й райдужного там не було. На нашій позиції майже нікого не було з бойовим досвідом, окрім старшого — хлопця з позивним "Грузик", якого повномасштабка застала на строковій службі. Бойовий пацан, стріляний. Завдяки йому я значною мірою і вижив, коли нас росіяни "розбирали"".

Навантаження на позиціях було граничним — і фізично, і морально. Ворожі обстріли не припинялися, виснажуючи до останньої краплі сил.

"Бувало таке, що був виснажений до такого ступеня, що тупо падав у якусь ямку без сил. Лежиш і думаєш: "Прилетить — то вже прилетить, будь що буде". Бо сил немає ні на що. Проте трохи полежав, хвилин 15 покімарив — і вже трохи оживаєш. Чуєш: прильоти поруч, і розумієш: ні, справи не буде, треба "підриватися" і бігти звідси... Наша війна тоді тільки починалася, ворожі "птички" були переважно розвідувальні. А зараз, коли з'явилися дрони-камікадзе, я взагалі не уявляю, як хлопці там виживають. Вони просто титани. Війна й раніше була підла, а зараз — тим паче".

День 7 травня 2022 року Максим вважає своїм другим днем народження. Тоді по позиціях десантників з відстані всього 100 метрів прямою наводкою почав відпрацьовувати ворожий танк.

"Мене кілька разів підкинуло вибухами. Втратив чутливість у спині та ногах. З усієї групи нас залишилося шестеро. Комбат — позивний "Гектор" (майор Віталій Бохонок, Герой України (посмертно), повний кавалер ордена Богдана Хмельницького І, ІІ, ІІІ ступенів) — дав нам наказ триматися будь-якою ціною. Ми залягли в кругову оборону й трималися, поки не прийшла зміна. Всі були важко контужені. Потім і смішно, і страшно згадувати, як утрьох "ганяли" БМП противника та по раціях слухали, як вони горланять про те, що тут "дуже багато нациків"".

"Ноги віднялися, а в документах — "здоровий""

Після тих боїв ноги й спина у Максима майже повністю відмовили, коліна не згиналися, але він продовжував виконувати завдання — на фронті питати нікого. Лише під час виводу батальйону на доукомплектування військовий медик оглянув його, встромив голки в знерухомлені ноги і, коли боєць ніяк не зреагував на це, негайно відправив його на евакуацію.

Далі були госпіталі: Дніпро, Черкаське, реабілітація в Солоному Лимані. Через бюрократичні формальності та прогалини в системі лікарі виписали його з позначкою "здоровий", хоча Максим ледь міг пересуватися.

Коли повернувся в бригаду, командир, знаючи важку сімейну ситуацію та з огляду на фізичний стан солдата, відверто сказав: "Пиши рапорт по догляду за дитиною та на звільнення. Від тебе вдома зараз буде більше користі, ніж тут".

Звільнившись з армії, Максим повернувся на завод і продовжує працювати токарем. Про свій бойовий шлях розповідає доволі стримано. Здебільшого віджартовується, але при цьому зазначає: той, хто не був на передньому краї, ніколи не зможе зрозуміти, як це страшно — скільки б не чув розповідей про війну. Він не має державних нагород (у перші дні повномасштабного вторгнення було точно не до фіксації подвигів та оформлення нагородних документів), не має навіть медалі "За поранення" — на збір усіх потрібних паперів у чоловіка просто немає часу.

Родинний фронт та плече підтримки

Поки Максим тримав оборону під Авдіївкою, його дружина, яка працює бухгалтером у бібліотеці, тримала свій власний, не менш важкий фронт у тилу. Чоловік вкотре наголошує: багато хто з тих, хто знав про його ситуацію з хворим сином, не зрозумів його вчинку, коли він залишив родину й пішов воювати. Він зізнається, що відчуває провину перед дружиною, але у 2022 році вчинив по совісті й вдячний своїй коханій за те, що вона його розуміє.

Сьогодні головний біль сім'ї — це щоденна боротьба за Даню. Хлопчик виріс, пересуватися з ним по лікарнях чи процедурах стало надзвичайно важко. Батьки мріють про спеціалізований транспорт, щоб можна було возити сина на лікувальні та реабілітаційні заходи — наприклад, спеціалізовані заняття у воді, яка полегшує спазми м'язів. Але все впирається у фінанси: придбати подібний мікроавтобус родина, яка живе на дві невеликі зарплати, звісно, не може.

"Коли я йшов на війну, дружина залишилася одна з двома дітьми. Їй було невимовно важко і морально, і фізично. Допомагали тесть із тещею, за що їм низький поклін. Іноді я навіть карав себе за те, що пішов і залишив її на той час. Але розумію: було боляче, було страшно, зате тепер не соромно. Свою лепту я вніс".

Брат по крові: що кажуть побратими

Про те, яким бійцем і людиною був Максим на фронті, найкраще говорять ті, хто ділив із ним одну траншею під ворожим вогнем. Його побратим Микола Підпалий (позивний "Халк") згадує спільно пройдене пекло без жодних сумнівів у своєму товаришеві:

"Що я можу сказати про Максима? Це мій справжній брат по крові. З ним можна ходити і в розвідку, і в атаку. Він ніколи не спасує і буде зі своїми хлопцями до останнього. На полі бою ми всі були дружні, як одна сім'я, ніколи не кидали своїх у біді, завжди витягували трьохсотих. Навіть рідні люди іноді залишаються осторонь, а чужі хлопці на війні стають ріднішими за братів. За Макса можу сказати тільки найкраще. Дякую долі, що звела з ним".

Попри власні клопоти, Максим знаходить сили брати участь у ветеранському русі Кам'янського, відвідує заходи спортивної реабілітації, тримає зв'язок із побратимами та допомагає їм.

Павло Некритий, керівник комунальної установи "Кам'янський міський ветеранський простір", каже, що Максим Кривописький є одним із найактивніших членів ветеранської спільноти міста, проте саме через складні сімейні обставини не завжди може брати участь у заходах:

"Максим — це дійсно унікальний чоловік. У людини така складна ситуація, а він ніколи не скаржиться. При цьому знаходить час, щоб брати участь у наших заходах. Його ніхто не змушує, проте якщо є вільний час — він завжди долучається до наших ініціатив. Це дійсно варте щирої поваги. І дуже хочеться, щоб знайшлися люди чи благодійні організації, які б змогли допомогти цій родині".

На питання, де ж він бере сили і час, щоб не тільки вирішувати свої проблеми, а ще й підтримувати інших, Максим відповідає стримано, але твердо:

"Сили де беру? Не знаю. Але якщо ми самі одне одного не підтримаємо — цей рух просто затихне. Коли ти повертаєшся, виявляється, що ти зі своїми проблемами нікому не потрібен. Повага до ветеранів у суспільстві, на жаль, мінімальна... Нам не потрібні особливі привілеї. Нам потрібне розуміння й елементарна людська повага. А для пацанів найголовніше — це можливість зібратися разом, виговоритися серед своїх. Посидиш з побратимами, побалакаєш — і стає легше".

А на запитання, як йому вдається не зламатися і зберігати внутрішній стержень, Максим відповідає просто й без краплі пафосу:

"А якщо я втрачу стержень — хто за мене що буде робити? Ніхто. Ми просто живемо далі, працюємо, вчимося й ростимо дітей".

Він не хоче, щоб його називали героєм. Героями вважає інших — наприклад, свого комбата Віталія Бохонока та загиблих побратимів. Він так і не розповів докладних історій про власні подвиги. Проте те, що в найскрутніший для країни час він не залишився вдома, хоча мав на це повне законне право, а пішов захищати Батьківщину — це дійсно вчинок справжнього чоловіка, який ватрий щирої поваги. А те, що з війни він повернувся не тільки скаліченим фізично, а й сивим, каже більше за всі можливі офіційні нагороди.

Замість епілогу: чия допомога важливіша?

Сьогодні увесь фокус суспільства цілком виправдано зосереджений на фронті. Кожна гривня, кожен автомобіль чи дрон потрібні там, де вирішується доля країни. Максим Кривописький першим скаже це й сам — він знає ціну кожної секунди на "нулі" й не вимагає до себе особливої уваги.

Проте в тилу залишаються ті, хто вже віддав на передовій своє здоров'я, але, повернувшись, опинився віч-на-віч із важкими родинними випробуваннями, побутовою скрутою та бюрократією.

Підтримка захисників на передовій та допомога ветеранам, які опинилися у складних обставинах удома, — це не вибір "або-або". Це спільний обов'язок суспільства. Бо країна, яка акумулює всі сили для перемоги, повинна мати достатньо чуйності й поваги, щоб підставити плече тим, хто вже зробив свій внесок і повернувся до цивільного життя.