Капелан-мусульманин: Люди розчаровуються в житті, втрачають орієнтири, не бачать справедливості

Павло Федосов – постать для українського війська виняткова. Він єдиний капелан-мусульманин у 108-й Кодацькій бригаді територіальної оборони ЗСУ. До великої війни Павло був відомим на Дніпропетровщині медійником, пройшовши шлях від кореспондента до заступника головного редактора популярного телеканалу. У 35 років у його духовному житті відбулися зміни – він обрав іслам. Згодом очолив релігійну громаду й разом з однодумцями створив у Дніпрі Ісламський культурний центр – відкритий для людей усіх конфесій простір.

З перших днів повномасштабного вторгнення Павло разом із сином пішов захищати Батьківщину. Брав безпосередню участь у найважчих боях, зокрема на межі трьох областей у районі Великої Новосілки та під час оборони на сході Запоріжчини. Символічно, що наша розмова відбулася в день 8-річчя створення рідної для нього 108-ї бригади ТрО. Сьогодні Павло змінив зброю на слово та духовну підтримку, ставши військовим капеланом.

Про шлях від журналістики до окопів, тонкощі ісламу на передовій та духовно-психологічну реабілітацію ветеранів він розповів в ексклюзивному інтерв’ю "Відомо".

Від політології та розшуку – до 20 років у медіа

"Відомо": Павло, розкажіть трохи про себе. Де народилися, навчалися та як обрали свій життєвий шлях?

Павло Федосов: Народився я у Дніпропетровську в 1972 році. Навчався у звичайній школі, потім вступив до Дніпропетровського металургійного інституту. Провчився там лише перший курс і у 1990 році пішов до армії – служив ще за радянських часів. Уже після служби здобув вищу освіту в Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара за спеціальністю "політолог-аналітик, викладач соціально-гуманітарних дисциплін".

"Відомо": А де саме проходила ваша строкова служба? Які це були війська?

Павло Федосов: Я служив у прикордонних військах Краснознаменного Закавказького прикордонного округу. Спочатку був звичайним стрільцем на Південному Кавказі, в Азербайджані, згодом став сержантом взводу, а потім – інструктором штабу в окремому батальйоні. Цей сержантський досвід дуже допоміг мені, коли у 2022 році я пішов добровольцем захищати Україну.

"Відомо": Тобто зі служби ви повернулися вже в незалежну Україну. Чим займалися далі?

Павло Федосов: Так, повернувся вже в нову державу. Певний час служив у системі МВС – був оперуповноваженим карного розшуку в Дніпропетровську. Потім шукав себе: пішов у бізнес, але швидко зрозумів, що комерція – це не моє. Мені хотілося робити те, що реально допомагає людям, де можна застосувати комунікативні та творчі навички.

Так я потрапив на "11 канал" у Дніпрі – один із найбільших і найвідоміших регіональних телеканалів в Україні. Віддав йому 19 років життя. Починав журналістом, координатором, а оскільки маю системне бачення та аналітичні здібності, мені довірили організацію процесів, і я став заступником головного редактора. Пізніше працював головним редактором у медіахолдингу "Відкритий". Загалом медіасфері я присвятив понад 20 років.

Пошук духовної опори та кавказькі пазли

"Відомо": Паралельно ви активно займалися громадською та релігійною діяльністю. Як у вашому житті з’явився іслам?

Павло Федосов: Приблизно у 35 років я прийняв іслам. Це не було спонтанним рішенням. Я довго шукав духовну опору для життя в нашому складному світі, вивчав різні релігії та світогляди. Іслам мені відгукнувся найбільше.

Згодом ми з вірянами заснували та зареєстрували мусульманську громаду "Відродження" у Дніпрі, я став її головою. Також створили кілька громадських організацій для благодійної діяльності. У 2021 році мене обрали до Громадської ради при Дніпропетровській облдержадміністрації.

Щодо особистого: маю чудову родину. Дружина працює фізичним терапевтом-реабілітологом, допомагає людям відновлюватися. Є дорослі син і донька. Батьків, на жаль, уже немає, але маю тещу, яку дуже люблю.

"Відомо": Чи вплинув на ваше рішення прийняти іслам той факт, що в юності ви служили на Кавказі?

Павло Федосов: Безумовно, це відіграло свою роль. Знаєте, велика картина складається з тисячі пазлів, і кілька з них точно були кавказькими. На мене позитивно вплинула тамтешня культура: повага до старших, відсутність безпричинної агресії в суспільстві, певні побутові речі. Мені ще тоді було цікаво: чому у них так, а наші люди в тролейбусах чи маршрутках часто їдуть із такими обличчями, наче їх везуть на катування? Глибокі відповіді я знайшов уже тоді, коли почав вивчати релігію.

Ще один фактор – початок 90-х років, коли Росія розпочала експансію на Кавказі та розв'язала першу війну проти Республіки Ічкерія. Я завжди відстежував політичні процеси й чудово розумів, що Росія – це загроза для всього світу, а для України – й поготів. Героїзм людей, які тоді захищали свою землю, став для мене ще кількома важливими пазлами. Ну і, звісно, знайомство з теологічною, науковою та публіцистичною базою самого ісламу.

"Відомо": Як ваше оточення відреагувало на такий вибір? Чи не було нерозуміння чи докорів?

Павло Федосов: У мене абсолютно українська родина, хоч і прізвище російське (по батьковій лінії дід був Федосов, а решта роду – Овсієнки, Гузієнки, Гапони). Мій прадід по матері, Овсієнко, мав вищу освіту, був дуже інтелігентною людиною, обермайстром на металургійних заводах, які у нашому регіоні будували бельгійці та німці. Наприкінці ХІХ століття він став... баптистом, хоча походив із козацького роду. Тоді для оточуючих це був шок, його вважали диваком та називали "штундою" (штунда (від нім. Stunde – "година") – це історична народна назва євангельських християн (переважно баптистів), що виникла в Україні у XIX столітті – ред.).

У моєму випадку якогось дикого несприйняття не було. Дружина спочатку хвилювалася, як це вплине на наше спільне життя, на побут. Я заспокоїв її, сказав, що все буде добре. І за короткий час усі переконалися, що це принесло лише позитив. Єдиний мінус – через мою активну релігійну та громадську діяльність мене часто не було вдома на вихідних, що родині, звісно, не дуже подобалося.

"Я знав, що війна з Росією буде обов’язково"

"Відомо": Поговорімо про 2022 рік. Ви одразу вирішили йти на фронт?

Павло Федосов: Так, я чітко знав, що ця війна буде. Коли ще в 90-х я говорив знайомим, що нам доведеться воювати з Росією, на мене дивилися, як на божевільного. Але я навчався на історичному факультеті й розумів історичні процеси. У 2021 році все стало очевидним остаточно. Наша родина була готова, ми просто не знали конкретної дати.

24 лютого вранці ми із сином та моїм кумом вступили до 98-го окремого батальйону нашої 108-ї Кодацької бригади ТрО. Вже наступного дня облаштовували лінію укріплень на трасі в районі Синельникового. Ми не знали, що буде завтра, але розуміли: крім нас, цього ніхто не зробить. Мій син мав "білий квиток" за станом здоров'я і міг не служити, але пішов добровольцем. Так само вчинив і мій кум, який старший за мене.

"Відомо": На початку повномасштабного вторгнення в лавах ТрО було обмаль людей навіть із мінімальним армійським досвідом. Вам, старшому сержанту, важко було з тими, хто ніколи не тримав зброї?

Павло Федосов: Я починав як звичайний стрілець, потім став головним сержантом взводу. З бойовим досвідом у нас було близько 15% особового складу – насправді не так уже й мало. В інших підрозділах бувало й більше. Але головне – брак специфічних військових навичок повністю компенсувався неймовірним патріотичним піднесенням, готовністю йти в бій і виконувати накази.

Система управління у нас сформувалася миттєво. Вона була радше неформальною, аніж класичною бюрократичною. Люди дуже швидко знаходили свої місця відповідно до здібностей, а ті нечисленні особи, які виявилися нездатними до керування, так само швидко відсіювалися.

Уже у квітні 2022 року нашій бригаді довірили одну з найважчих ділянок оборони – стик Дніпропетровської, Донецької та Запорізької областей в районі Великої Новосілки. Ворог тоді прорвав фронт, затримувати його було практично нікому. Наш батальйон, інші підрозділи 108-ої бригади разом із морпіхами та Нацгвардією стали тим костяком, який зупинив окупантів. Потім ми вибудували там міцну лінію оборони й воювали дуже успішно.

З окопів – у капелани

"Відомо": Як сталося так, що ви перекваліфікувалися в капелана?

Павло Федосов: Я служив головним сержантом стрілецького взводу першої роти 98-го батальйону. У листопаді 2022 року, коли формувалася 3-тя окрема штурмова бригада, більша частина наших бійців була переведена туди. Ми були разом на полігоні, на злагодженні, і мені пропонували посаду командира взводу. Проте дали про себе знати хронічні проблеми зі здоров'ям – загострилася бронхіальна астма. Під час виконання завдань у мене трапилася астматична кома, хлопці в такому безпорадному стані витягували мене з передової. Стало зрозуміло, що надважкі фізичні навантаження штурмовика я вже не витягну.

У цей момент мені зателефонували одновірці з Духовного управління мусульман України, де я до війни три роки очолював напрямок зв’язків із громадськістю. Запропонували стати військовим капеланом. Склалися всі об’єктивні фактори: я мав реальний досвід війни, був імамом і проповідником, мене знали віряни. Державі та армії потрібні були люди, які можуть гідно представляти іслам у ЗСУ. Я реаліст, тому зважив свої сили й погодився. Отримав державний мандат і за три місяці повернувся на службу – але вже не в 3-тю штурмову, а в свій рідний 98-й батальйон.

"Відомо": Тобто в рідному підрозділі вас зустріли як свого?

Павло Федосов: Так, і це колосальний плюс. Мені не доводилося завойовувати авторитет чи доводити хлопцям, що я знаю, що таке обстріли, втрати й окопне життя. Я не прийшов із теплої цивільної парафії – я прийшов із тих самих окопів, і знову повернувся в окопи, просто вже з іншим завданням.

Моя місія зараз – підтримувати духовну стійкість воїна. Це те, що дає мотивацію і силу. Людина зі зброєю, але без духу воювати не зможе. А людина з міцним духом здатна боротися навіть без зброї. Інститут капеланства, який нарешті врегулювали законодавчо, – це надзвичайно вчасне і правильне рішення. Раніше, починаючи з 2015 року, капелани були фактично волонтерами без жодних соціальних гарантій від держави. Зараз у нас офіційна служба за стандартами провідних країн світу – США, Великої Британії, Норвегії. І вона доводить свою ефективність.

Іслам на війні та капеланство "для всіх"

"Відомо": Побутує думка, що мусульманам на війні значно важче через суворі релігійні приписи: треба молитися в чітко визначений час, знати сторони світу, дотримуватися обмежень у їжі. Як із цим на передовій?

Павло Федосов: Насправді все простіше. Релігія ісламу дана людині для полегшення, а не для ускладнення її життя. В бойових умовах, якщо у бійця немає можливості харчуватися суворо за канонами, він їсть те, що є, аби зберегти здоров'я та життя. З цим проблем немає.

Для військових існує фетва – релігійно-нормативний акт, який видає муфтій. Це правове рішення, яке базується на ісламському праві і має 1400-річний досвід. На війні все значно гнучкіше. Визначити напрямок для молитви (Кіблу) сьогодні можна за допомогою будь-якого смартфона чи компаса. Молитися вчасно вдома, коли треба прокидатися о третій ночі, буває навіть складніше, ніж в армії.

Зараз у сухпайках та загальному забезпеченні частин завжди є курятина, риба тощо. Це на початку війни ми їли те, що вдавалося дістати. Моя порада бійцям-мусульманам: слухайтеся муфтія, імама чи військового капелана – і вам буде значно легше.

"Відомо": Переважна більшість військових у наших підрозділах – християни. Як вони сприймають капелана-мусульманина? Немає настороженості?

Павло Федосов: Якщо якась настороженість і буває, то це поодинокі випадки. У середньостатистичній бригаді десь 50-60% особового складу – це традиційні християни (православні, греко-католики, дуже багато протестантів). Є агностики, рідновіри, мусульмани, інколи зустрічаються юдеї.

Але військовий капелан – він капелан для всіх. Я ж не проводжу релігійні обряди замість православного священника. Моє завдання – допомогти кожному задовольнити його духовні потреби. Я приходжу до хлопців і кажу: "Я капелан, я вас поважаю і хочу, щоб у вас усе було добре. Що вам потрібно?".

Раніше я на волонтерських засадах організовував приїзд священників інших конфесій. У нас у батальйонах бригади було облаштовано кілька капличок. На всі великі свята проводилися молебні, святили паски, привозили ікони. Мій помічник, який, на превеликий жаль, загинув у березні цього року, був архімандритом Православної церкви України. Щонеділі він проводив служби – і православні, і міжконфесійні. Кожну суботу він поіменно згадував у панахиді кожного загиблого бійця нашої бригади.

Проблеми, які не сховати в окопах

"Відомо": Тобто суто релігійні питання на фронті відходять на другий план?

Павло Федосов: Саме так. Найчастіше бійці звертаються до капелана не за обрядами, а з глибокими життєвими, екзистенційними проблемами. Питають: "Як зберегти сім'ю, коли я тут, а вона далеко?", "Як порозумітися з командиром?", "Допоможи, я почав пити, мені соромно зізнатися побратимам, але сам я не можу вилізти з цієї ями".

Бували випадки, коли хлопці спочатку скептично питали: "Що ти, мусульманин, тут робиш?". А за кілька місяців ці ж люди приїздили, тисли руку й казали: "Павле, вибач, я помилявся, з тобою реально стає легше".

Я не збираюся прикрашати дійсність і казати, що у нас усе ідеально. Ні. В армії є випадки алкоголізму, наркоманії, є страшна зневіра через тривале перебування на "нулі", через важкі психологічні травми та втрату найближчих друзів. ПТСР – це жорстока реальність. Люди розчаровуються в житті, втрачають орієнтири, не бачать справедливості. І ти намагаєшся розмовляти з ними, повернути їх до тями. Це виклик, із яким держава та суспільство зіштовхнуться у повний зріст після війни... Це надскладні процеси, які потребують уваги всього суспільства. Таких людей у нас будуть сотні тисяч. Коли війна закінчиться і ветерани повернуться додому, я поки не бачу чіткої, розгорнутої державної програми їхньої масштабної реабілітації. Є окремі ініціативи від відповідального бізнесу чи волонтерів, але це не системний державний підхід.

Церкви та релігійні організації намагаються працювати на випередження. Минулого року Духовне управління мусульман України "Умма" разом із Українською Греко-Католицькою Церквою провели велику конференцію, присвячену цій проблемі. Потім відбулися ще три великі заходи у Києві, Львові та Одесі. Ми намагаємося напрацювати практичні механізми: як релігійні спільноти, професійні психологи та інституції можуть об’єднатися в єдину мережу. Держава повинна взяти це під контроль, виділити кошти, визначити локації та завдання. Ми вже зараз дивимося в завтрашній день, бо розуміємо, наскільки сильно це буде потрібно.

"Відомо": Що плануєте робити особисто ви після нашої Перемоги? Чи змінило вас капеланство?

Павло Федосов: Капеланство не змінило мого світогляду. Я як дивився на світ раніше, так дивлюся й зараз. Я щиро вірю, що людина за своєю природою є доброю. Якщо комусь погано – йому треба допомогти. Якщо ти бачиш зло – його потрібно зупиняти дією, а не просто спостерігати з боку. Цих принципів я дотримуюсь уже багато років.

Щодо планів після війни... Загадувати в наших реаліях дуже складно. Хоча до військової пенсії мені лишилося ще 6 років (посміхається), до неї треба спочатку дожити. Кожного разу, коли лягаєш спати, особливо у зоні виконання завдань, ти не знаєш, чи прокинешся. Прилетить КАБ чи "Шахед" – і людини нема. Мій помічник, про якого я згадував, загинув від удару ворожого БПЛА, це була чи "Молнія", чи "Ланцет", який влучив просто в хату.

Тому далеко в майбутнє я не заглядаю. Але якщо мій досвід та знання після війни знадобляться для того, щоб служити ветеранам і допомагати їм повертатися до нормального, мирного життя – я б охоче обрав саме цей шлях.