Капелан легендарної 118-ї Вадим Мельниченко: Загибель побратимів сприймаю як тривале відрядження у паралельний світ

118-та окрема механізована бригада Збройних сил України вже вписала своє ім'я в Книгу рекордів України: її бійці понад 1500 днів безперервно тримають оборону біля Малої Токмачки у Запорізькій області. Це видатне досягнення навіть офіційно зафіксоване в "Книзі рекордів України" у категорії "Військова стійкість та оборона".

Пліч-о-пліч із захисниками на передовій перебуває військовий капелан бригади Вадим Мельниченко. Його шлях до душпастирства унікальний: він колишній кадровий офіцер, командир бойової роти, який пройшов пекло боїв на "нулі" під Кураховим та Бахмутом, зазнав міновибухової травми і зрештою свідомо обрав духовне служіння. Про те, чому на війні не залишається атеїстів, про дива порятунку в окопах та козацьке бойове мистецтво як метод реабілітації — в інтерв'ю "Відомо".

Свідомий вибір

"Відомо": Отче, ви професійний військовий, але освіту отримували в інституті інженерів транспорту в Дніпрі. Як опинилися в армії?

Вадим Мельниченко: Річ у тім, що, коли я там навчався, я вже був військовим. На той час там навчалися як студенти, які здобували військову освіту до офіцера запасу, так і курсанти на кадрових офіцерів. Я як раз був із таких курсантів, які прийняли присягу у 17 років, одразу після школи, і в нас були підписані контракти з Міністерством оборони. Наше навчання поєднувалося з військовою службою, тому що ми жили на казарменому положенні, проходили курс молодого бійця, ходили в наряди та паралельно навчалися.

Так було всі чотири роки. Ми отримували і цивільну, і військову спеціальності. Цивільна спеціальність у мене була інженер-будівельник, пізніше це напрямок: мости, транспортні тунелі. А військова спеціальність — це відновлення штучних споруд на залізниці, тобто будівництво різних оборонних споруд. Можна сказати, що я був такий собі військовий інженер-будівельник. А по випуску я отримав офіцерське звання, як і інші побратими. І був розподілений на той час в окремий мостовий батальйон міста Чоп на посаду командира взводу. Так почалась моя служба в чині офіцера.

"Відомо": Я читав, що ви самі з родини священників, але військовим мріяли стати з дитинства. Бо бачили форму батька, яка десь у вас там висіла у шафі і це вас надихало обрати шлях військового…

ВМ: І форму батька після строкової військової служби, і форму мого рідного дядьки, який також служив. Тому форми в них позалишалися на згадку. Мене це дуже приваблювало. Мій двоюрідний дід, тобто рідний брат моєї бабусі, теж військовий. Йому вже, може, більше 80 років, він підполковник у відставці.

Мій рідний дід теж проходив строкову службу, але він служив три з половиною роки на той час, бо це було ще у 1950-ті. Він дуже часто згадував військову службу, у нього були приємні спогади про неї. Тому ми з ним разом, коли я був ще малий і приїздив до нього на канікули, дивилися фільми на військову тематику, він багато розповідав про свою службу. Я думаю, можливо, саме це й вплинуло на мій вибір.

Життєві випробування

"Відомо": Повернемось до вашої військової служби. Чоп — це Закарпаття, Західна Україна. А як ви опинилися на сході країни, в зоні бойових дій?

ВМ: Справа в тому, що я неодноразово залишав армію, а потім знову повертався. Поясню на прикладі, як усе виглядало на початку мого шляху. Тоді зарплата командира взводу становила 1700 гривень, а за оренду квартири я віддавав 1200, оскільки в гуртожитку військової частини просто не було вільних місць. При цьому моя дружина була вагітна і не працювала. Очевидно, що в таких умовах утримувати родину було неможливо.

Тому я завершив службу там і перевівся ближче до дому, у Дніпропетровську область. Продовжив службу на офіцерській посаді у соціально-психологічній службі. Паралельно навчався в ДІІТі (Дніпровський інститут інфраструктури і транспорту – ред.), щоб здобути цивільну кваліфікацію спеціаліста та розвиватися у сфері будівництва.

Певний час я цим і займався: працював майстром монтажних і будівельних робіт на спорудженні мосту, інженером-інвентаризатором у БТІ, а згодом відкрив ФОП. Пройшов навчання, отримав сертифікат будівельного експерта й займався виготовленням та реєстрацією технічних паспортів. Працював сам на себе аж до повномасштабного вторгнення. До речі, ФОП діє й досі, адже зараз я офіційно мобілізований.

Був у моєму житті й період мобілізації у 201-2016 роках, коли я служив у військкоматі — тепер це ТЦК. Тоді призивали на один рік. А 24 лютого 2022 року ми з рідним братом просто зранку зібрали речі й разом із тисячами інших чоловіків прийшли до того ж військкомату. Мене призначили командиром роти в 53-тю окрему механізовану бригаду, туди ж спільними зусиллями потрапив і брат. Оскільки ця бригада здебільшого виконувала завдання на Донбасі, нас одразу туди й направили.

"Відомо": Тобто ви потрапили в саме пекло?

ВМ: Так, хоча тоді ми навіть не усвідомлювали, що опинилися на найгарячішій ділянці фронту. Спершу був Курахівський напрямок — наш перший серйозний бойовий досвід. Ми провели два з половиною місяці на позиціях безпосередньо на "нулі", не виходячи звідти. Потім нас вивели буквально на добу, і ми одразу потрапили під Бахмут. Сидячи в окопах, ми не мали можливості стежити за новинами, а просто виконували свою роботу.

На жаль, під Бахмутом рота зазнала важких втрат. Коли нас вивели на три тижні для відновлення та перекомплектації, з офіційних зведень я дізнався, що це була найскладніша ділянка усього фронту. Але під час боїв ми про це не думали — просто тримали оборону. Згодом була й друга ротація на Бахмутський напрямок, де ми зіткнулися із "вагнерівцями". Знову були великі втрати у роті, батальйоні та бригаді. Лінію фронту постійно штормило, її намагалися стабілізувати надзусиллями. Ми втратили багатьох побратимів, були зниклі безвісти, а дехто з моїх бійців повернувся з полону лише через два роки. Проте нас із братом Господь уберіг.

Бахмут, контузія, служіння

"Відомо": Чому ви, бойовий офіцер, вирішили взяти на себе нелегкий тягар служби капелана?

ВМ: Військове капеланство цікавило мене ще до великої війни. Мені здавалося надзвичайно важливим і глибоким поєднання місії священника та досвіду офіцера. Я знав, що така практика є нормою для провідних армій світу, і стежив за ухваленням відповідного закону в Україні.

Під час першої ротації в Бахмуті я шукав українську церкву, щоб посповідатися й причаститися. Найближчий діючий храм нашої церкви знайшов аж у Костянтинівці, адже довкола більшість парафій належала до московського патріархату. Після служби на подвір'ї я зустрів священника у військовій формі. Ми розговорилися, і він запитав, чи не хочу я стати капеланом. Тоді я відмовився, бо мав бойову посаду, командував людьми в тяжких умовах і не бачив себе в іншій ролі.

Усе змінилося після другої ротації. Я тривалий час лікувався від наслідків міновибухової травми та проходив реабілітацію. І знову місцевий священник, тобто з того населеного пункту, де я проживаю, отець Микола, зателефонував мені й запропонував зустрітися. Під час розмови він сказав слова, які змусили мене замислитися: "Я відчуваю, що твій шлях — це військове капеланство. Закон уже діє, служба розвивається. Капелан — це не просто пастир, це офіцер. А людей із військовою освітою та бойовим досвідом серед духовенства — одиниці. Тобі буде легше розмовляти з бійцями, бо ти розумієш їх зсередини. Ти вже повоював, тепер час подивитися на цей напрямок ширше". Він запропонував обговорити це з митрополитом Дніпровським і Січеславським Симеоном.

Я довго думав над його словами. Коли тобі двічі абсолютно різні священники пропонують одну й ту саму місію, це вже не випадковість. До того ж я усвідомлював: якщо говорити суто по-людськи, а не з духовної точки зору, то на передовій я вижив дивом. Під час найважчих обстрілів я постійно молився. У бою складно згадати довгі тексти на кшталт "Отче наш" чи "Царю Небесний", мозок працює в іншому режимі. Але короткі слова: "Спаси, Боже", "Господи, помилуй", "Господи, збережи" — були зі мною щомиті. Під час серйозних небезпек я вірив: якщо перестану звертатись до Бога — просто загину. Я вірю, що вийшов живим із цих бойових дій лише завдяки Йому.

Я відчув, що Господь зберіг мені життя для конкретної місії — допомагати іншим захисникам як капелан. Ми поїхали до владики Симеона, він благословив мене на висвячення спочатку на диякона, а потім на священника. Зараз я вже здобув вищу духовну освіту, став магістром богослів'я і продовжую службу в бригаді.

"Відомо": Вчитися на священника було важко?

ВМ: Мені було значно легше, ніж іншим, адже я виріс у родині священника, і з дитячих років для мене це було само собою зрозуміло. Я бачив життя священника, бачив, що робить мій батько, бачив життя церкви зсередини, і багато деяких молитов я знав напам'ять, а також бачив усі чини. Це мені, до речі, допомагало, оскільки після вибухової травми в мене ослабла пам'ять, і те, що якусь базу я вже до цього знав, мені дуже допомагало. Але також і навчання мені допомогло: оскільки мені треба було вивчати нову і нову інформацію, то пам'ять у мене завдяки цьому, я думаю, набагато швидше відновлювалася.

Біль втрат, розмова з Богом

"Відомо": Військовий капелан не лише підтримує воїнів на полі бою, а й виконує обряди, пов'язані з похованням загиблих. Це величезний біль. Як удається пропускати це крізь себе і знаходити сили жити далі?

ВМ: Це неймовірно важко. Найболючіше — коли гине людина, яку ти знав особисто, з якою товаришував чи ділив побут. Це стає глибокою особистою травмою, і в моїй службі таких втрат, на жаль, вже чимало.

Але я себе періодично намагаюся заспокоювати, кажу собі такі слова: "Воїни наші ніде не пропали. Вони існують і далі. Я їх все одно побачу". Вони продовжують жити в іншому, вічному світі, і ми обов'язково зустрінемося. Ніхто з нас не знає, скільки років чи днів йому відміряно тут. Я сприймаю це як тривале відрядження побратимів у паралельний світ. Намагаюся фокусуватися на тому, що маю гідно завершити свій земний шлях і виконати покладену на мене місію.

Тому мені треба зосередитись на тому, щоб достойно завершити цей шлях і зробити те, що я повинен зробити, виконати свою місію. Але дійсно, найважче – це коли гине людина, яку ти деякий час знав. Звісно, у масштабах бригади, де служать тисячі людей, неможливо близько знати кожного. Але коли втрачаєш того, з ким годинами говорив по душах, серце крається шматами.

"Відомо": Відомим є вислів, що на війні немає невіруючих. Чи траплялися у вашій практиці випадки, коли переконані атеїсти приходили до Бога в окопах?

ВМ: Постійно. Часто буває, що людину охрестили в дитинстві, але до сорока чи п'ятдесяти років вона жодного разу не була в храмі, не знала молитов і вважала релігію формальністю. Проте після першого серйозного обстрілу світогляд кардинально змінюється.

Коли я приїжджаю до підрозділів, завжди спілкуюся з хлопцями. Хто бажає — дарую вервички, обереги, іконки. Намагаюся просто пояснити, що молитва — це не зазубрений текст, а твоя жива розмова з Богом. Звертаючись до Нього, ми даємо Йому дозвіл утрутитися в наше життя, адже Творець поважає нашу вільну волю і не діє силою. Навіть два слова, сказані в екстремальний момент, відкривають двері для порятунку.

Ми разом із психологами щотижня відвідуємо поранених у шпиталях та бійців у пунктах дислокації. Багато хто з них потім зізнається: "Отче, я постійно тримав при собі вашу іконку і згадував наші розмови. Я не знаю жодної офіційної молитви, навіть "Отче наш". Але там, під вогнем, я молився своїми словами щоранку і щовечора". І це кажуть люди, які раніше ніколи не переступали поріг церкви. Бувають випадки, коли дорослі чоловіки у 50 років приймають рішення охреститися прямо в прифронтовій зоні, де немає жодних умов.

Для таких випадків у нашому капеланському бусику завжди є все необхідне для здійснення таїнств у польових умовах. Виїжджаючи зранку, ти ніколи не знаєш, що принесе день. Плануєш просто відвідати бліндажі, а на місці доводиться освячувати техніку, благословляти позиції або причащати воїнів запасними Святими Дарами. Для бійців на передовій цей чин спрощений, щоб усе відбувалося швидко й безпечно.

Іноді я думаю: якби не це страшне лихо, якби не ця жахлива війна, яку принесли на нашу землю вороги, ці люди, можливо, ніколи б не відкрили для себе Бога. Навіть із найбільшого зла Господь здатний витягти благо та повернути його на духовне очищення людини. Наша нація сильно змінилася духовно — це почалося ще з Революції гідності й продовжується зараз у нашому запеклому опорі. Коли ці хлопці повернуться додому, вони не обов'язково стануть зразковими прихожанами, які щонеділі ходять на службу, але у своїх родинах вони точно розповідатимуть дітям та онукам, як Бог рятував їх на межі життя і смерті. Це і є справжнє духовне збагачення нашого народу.

Хроніки дива та історія врятованої ноги

"Відомо": Ви згадали, що бійці часто діляться історіями порятунку, які інакше як дивом не назвеш, і що ви збираєте ці свідчення. Як виникла ідея фіксувати такі випадки?

ВМ: Військові самі прагнули виговоритися, коли я приїжджав на позиції. І ці випадки мене самого вражали. Те, що я бачив на своєму досвіді, - це одне, але в зоні бойових дій постійно відбуваються якісь чудесні випадки. Ці розповіді настільки вражали, що я запитав дозволу записувати їх. Звісно, я вказував тільки імена, залишав лише позивні або загальну назву підрозділу без якоїсь прив'язки до конкретного населеного пункту задля безпеки та анонімності.

Ці записи я періодично передавав до Рубанівського монастиря, який є одним із найвідоміших духовних форпостів нашої церкви поблизу лінії фронту. Чернеча громада видає невеликі збірки з історіями про віру, козацьку минувшину та сучасну війну. Вони друкують ці свідчення, і потім ми безкоштовно розповсюджуємо книжечки серед поранених і бійців на передовій.

А вони періодично видають друковані видання, в яких публікують різні цікаві історії, пов'язані з духовною тематикою або з українським народом, нашою історією. Ці книжечки не продаються, вони видаються невеликим тиражем і даруються цим монастирем воїнам, даруються всім бажаючим. Там друкуються як записані мною розповіді, так і особисті спогади інших воїнів нашої бригади.

"Відомо": Чи можете поділитися однією з таких історій, яка найбільше закарбувалася в пам'яті?

ВМ: Таких історій було багато… Особливо зворушила історія одного пораненого бійця, якому ми привезли в госпіталь мотиваційний коїн від капеланів та психологів (це особливий металевий медальйон або монета, що слугує символом належності до спільноти, військового підрозділу, організації або досягнення певної мети – ред.) . Цей воїн розповів, як вони з побратимом виходили з позицій. Наразі через загрозу ударів ворожих дронів техніку туди підігнати неможливо, тож піший вихід до точки евакуації через багнюку триває годинами, а іноді й днями.

Під час цього важкого переходу його товариш наступив на міну — йому відірвало стопу. Боєць не розгубився, наклав турнікет високо на стегно, як вчили на такмеді, і вони продовжили рух. Дорога була довгою, поранений страшенно благав трохи послабити джгут, бо боявся, що через тривале здавлювання почнеться некроз і йому ампутують усю ногу. Проте навколо був суцільний бруд, ішов дощ, і мій співрозмовник розумів: якщо послабити турнікет у таких умовах, побратим просто стече кров'ю або отримає зараження. Він узяв на себе важку відповідальність і відмовився послаблювати вузол, натомість вони обидва весь шлях гаряче молилися.

Після евакуації їх розвезли по різних шпиталях. Боєць тижнями катував себе думками, що через його рішення товариш втратить ногу вище коліна. Яка ж була його радість, коли згодом він дізнався, що лікарі зняли турнікет, кровообіг повністю відновився і високої ампутації вдалося уникнути. Увесь цей час у шпиталі він невпинно благав Бога про порятунок товариша — і диво сталося.

Зброя в руках священника

"Відомо": Капелан - це водночас і священник, і військовослужбовець. Чи маєте ви право брати до рук зброю та брати участь у безпосередніх бойових зіткненнях?

ВМ: Згідно зі статутами Збройних сил України та чинного законодавства, зброя і боєприпаси військовому капелану не видаються. Проте у нього є помічник, у якого є зброя. Один із його обов'язків — це охорона і оборона військового капелана.

Проте бійці в бліндажах часто запитують мене: "Отче, а якщо позицію оточать, побратими будуть поранені, і залишиться вибір — або здатися в полон, або взяти автомат і відбиватися, щоб урятувати життя іншим? Як ви вчините?". Я завжди відповідаю відверто: "Я візьму зброю". Я для себе прийняв таке рішення, що заради збереження життя свого побратима я готовий взяти до рук зброю. Це була б моя особиста відповідальність перед Богом і церквою. У цьому випадку церква вже приймала б рішення на мій рахунок, чи можу я далі проводити священнодії. Хоча в повсякденній службі зброї за мною, звісно, не закріплено.

"Відомо": В інтернеті є відео, де ви дуже вправно виконуєте вправи з козацькими шаблями. Тобто, крім душпастирства, ви серйозно володієте традиційними бойовими мистецтвами. Як ви до цього прийшли? Це, мабуть, відомий козацький "Спас"?

ВМ: Так, це саме українське бойове мистецтво "Спас". Оскільки наша 118-та бригада вже довгий час тримає оборону на Запорізькому напрямку, мені випала честь познайомитися з місцевими козацькими осередками, головний центр яких розташований у Запоріжжі. Я підтримую зв'язок із президентом федерації й за найменшої нагоди відвідую з побратимами тренування осередок Спасу "Спас-Вихор". Ми домовилися, що наші бійці також можуть займатися там безкоштовно.

Ця тема приваблювала мене ще зі школи, я все життя цікавився козаччиною. У цивільному житті бракувало часу: родина, діти, робота, та й спеціальних секцій поблизу не було. А на фронті ця можливість відкрилася. Зараз у безпечних тилових районах ми періодично організовуємо показові виступи театру козацького бою "Запорозький спас" для підняття духу бійців. Важливо нагадувати хлопцям, що ми нащадки могутньої військової культури, а не випадкові люди на цій землі, і що наша нація вистояла в історичних масштабах саме завдяки генетичній мужності та професіоналізму пращурів.

"Спас" унікальний тим, що в його основі лежить міцна духовна складова, яка базується на заповідях православної віри. Це гармонійне поєднання загартування тіла та виховання духу. До того ж у цих осередках панує винятково українське мовне середовище і суворо шануються народні традиції.

"Відомо": Чи важко було опанувати козацьку шаблю?

ВМ: Мені цей процес дався дивовижно легко. Вже рік як я по можливості тренуюся самостійно та з хлопцями у вільні від служби хвилини. Часом здається, що в мені просто прокинулася генетична пам'ять якихось давніх предків-козаків.

Згодом я дізнався, що фехтування сьогодні офіційно визнане одним із найефективніших методів нейрореабілітації військових. Воно діє як потужна нейрогімнастика: відновлює координацію, прискорює швидкість прийняття рішень та допомагає долати наслідки міновибухових травм, важких контузій чи посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Заняття бойовим мистецтвом, а зокрема фехтуванням, допомагає прискоренню прийняття рішень. Це мій особистий досвід. Я бачу цей ефект по собі та побратимах — метод дійсно працює. Переконаний, що використання козацьких бойових мистецтв у психологічній та фізичній реабілітації ветеранів має велику перспективу для впровадження на загальнодержавному рівні та в структурах ЗСУ. Я ще не знаю, як саме це може відбуватися, але бачу, що така перспектива є.

Фото з особистого архіву Вадима Мельниченка та прес-служби 118-ї окремої механізованої бригади