Чи на часі культура: яка місія театру у прифронтовому Дніпрі

Війна і театр - чи затребуване мистецтво в Дніпрі у наш буремний час?
Одні містяни впевнені, що культура зараз не на часі і це може почекати, а інші стверджують, що саме театральне мистецтво допомагає їм триматися ментально.

З початком повномасштабного вторгнення театри Дніпра припинили свою роботу через невизначеність і невідомість щодо безпекової ситуації у місті.

Зокрема, театр ДРАМіКОМ скасував показ вистав та став волонтерським штабом. Увесь колектив почав активно працювати на перемогу, допомагаючи військовим і переселенцям.

З часом театр почав функціонувати у звичному режимі, але з дотриманням правил безпеки під час повітряних тривог. Зараз ДРАМіКОМ показує вистави навіть під час тотальних блекаутів. Театр продовжує розвиватися, створюючи яскраві прем'єри, шукаючи нові креативні форми мистецтва. Майже кожна вистава проходить з аншлагом - і не тільки прем'єрна. Значить, це комусь потрібно.

Журналістка "Відомо" поспілкувалася з директором-художнім керівником театру ДРАМіКОМ Сергієм Мазаним, аби з'ясувати, що насамперед містяни шукають зараз для себе у театрі і які задачі стоять перед творчим колективом.

-У перші місяці повномасштабної війни часто звучала фраза: "культура не на часі". Як ви тоді це сприймали — і як оцінюєте зараз?

-Я би не став дотримуватись саме такого формулювання, бо культура є невід'ємною частиною нашого життя. Культура завжди на часі! Тут напевно точніше сказати: "Чи варто грати вистави в перші місяці після початку повномасштабного вторгнення?". Дійсно, ми тоді не знали цієї відповіді і шукали її саме у глядачів. Завдяки їхній підтримці, ми її знайшли. І на сьогоднішній день немає сумнівів, що вистави і театр на часі. Театр має бути, бо він підтримує, розважає, надихає і розмірковує на різні теми. Дає людям можливість перезавантажитись, перенестися в інший світ. Театр на часі, а культура тим паче.

-Чи змінюється ставлення суспільства до театру під час війни?

-Я думаю, що змінюється, безумовно. І сьогодні театр має ставитись більш відповідально до того, що він говорить зі сцени, на які теми він говорить, в якому контексті він це робить, до чого прагне, з чим глядач піде після вистави. І ці всі питання безумовно про відповідальність, власне, театру. І суспільство також прагне, відповідно, бути чесним, як мені здається, бути відвертим стосовно цього.

-Що люди шукають в культурі сьогодні?

-Я думаю, як і завжди, шукають різне. Хтось розвагу, хтось філософію, хтось форму, хтось картинку і так далі. Але, мені здається, що сьогодні вони шукають ще і спорідненість, мають, напевно, бажання визначатися, якось знайти ті правильні моральні основи, які дозволяють рухатися далі. Тому що в світі хаосу, невизначеності і аморальності людина завжди прагне до внутрішньої опори, до сенсу, який дає змогу не розгубитися, зберегти людяність і зробити усвідомлений крок уперед, навіть тоді, коли світ довкола не пропонує готових відповідей.

-Чи можна говорити, що культура під час війни виконує іншу функцію, ніж у мирний час? Яку саме?

-Я думаю, що культура завжди виконувала важливу функцію. Зокрема, театр. Бо театр, все ж таки, мистецтво, яким можна насолодитися тільки тут і зараз. У театрі зараз дуже важливо відповідати на екзистенційні питання, тому що сьогодні кожен з нас шукає відповіді на них. Ми сьогодні проходимо через етап самоусвідомлення, самоідентифікації і розуміння того, що є Україна, хто я є в цій країні, хто я є взагалі і так далі. У зв'язку з цим, дуже багато питань і менше відповідей, напевно, але кожен шукає своє, кожен шукає в собі. І театр має, як на мій погляд, також долучитися до відповідей на ці питання і запропонувати глядачу, власне, зазирнути всередину себе.

-Для чого сьогодні глядач іде до театру? За втечею від реальності чи, навпаки, за розмовою з нею?

-У мене немає однозначної відповіді. Я тільки можу сказати, що сьогодні ми маємо розуміти, що глядач "подорослішав" в контексті свідомості, в контексті того, що події навколо змушують нас замислитися над більш глобальними, екзистенційними темами, над філософією відношення до життя і до ситуації, яка навколо сьогодні. Тому хтось тікає від реальності, це йому допомагає, хтось, навпаки, шукає для себе сенси через біль, страждання і сльози. Тут немає єдиного рецепту. Головне те, що глядач сьогодні йде до театру і кожен знаходить свою "пігулку", свою силу для того, щоб рухатися далі.

-Чи відчуває театр відповідальність за психологічний стан глядача в умовах постійної тривоги?

-Безумовно, ми також люди й перебуваємо в тому самому психологічному стані, що й усі інші. Кожного разу, випускаючи нову виставу чи працюючи над нею, ми ставимо собі питання: як відреагує глядач, наскільки це може бути болісно або, навпаки, прийнятно для психіки. Навіть спілкуючись із колегами, які працюють у західних регіонах України, де війна не має такого безпосереднього психологічного впливу, як у прифронтових областях, ми дуже чітко відчуваємо, наскільки по-різному люди проживають цю реальність. Саме тому відповідальність за кожну роботу для нас є надзвичайно високою. Ми завжди пропускаємо матеріал через себе, перевіряємо його на власних відчуттях — як це звучить, як це сприймається, чи не завдає додаткового болю. Так ми й визначаємо для себе: це ок чи не ок. Чи можемо ми помилятися? Звичайно, можемо — ми всі живі люди. Але водночас ми перебуваємо тут, у цих умовах, відчуваємо й розуміємо той психологічний тиск і навантаження, з якими сьогодні живе суспільство.

-Чи були реакції публіки, які особливо показали, що театр зараз потрібен?

-Цю реакцію я б описав одним словом "відвідуваність". Якщо взяти, наприклад, нашу виставу "Скрудж та Різдвяне диво" - вона постійно проходить з аншлагами. І це те, чого раніше не спостерігалося. Мені здається, це свідчить про важливу потребу сьогоднішнього глядача: люди хочуть відчути свято, магію, насолодитися самим дійством. Вони прагнуть на якийсь момент повернутися у стан дитинства, відчути себе трішки в іншому світі, зазирнути за межі повсякденної реальності. Тому, напевно, найкращою і найоб'єктивнішою реакцією на нашу роботу є саме відвідуваність.

-Які управлінські рішення стали для вас найскладнішими за час повномасштабної війни?

-Я не антикризовий менеджер, але, напевно, найскладніше сьогодні — це ухвалювати рішення, які дозволяють підприємству ефективно працювати тут і зараз, зважаючи на ризики війни. Причому, йдеться не лише про очевидні загрози, а й про ті ризики, які неможливо прорахувати заздалегідь. Окремим викликом є фінансування. Таке, що фактично відповідає лише на питання виживання. Це рівень, який дозволяє просто жити й утримувати процес, не кажучи вже про розвиток чи якісь кроки вперед. У цих умовах, за такого фінансування і за зовнішніх обставин, що постійно змінюються — виникають і внутрішні питання в колективі: з ким і як рухатися далі, чи є спільне бачення ситуації, що відбувається. Адже хтось ухвалив рішення виїхати з країни ще на початку війни, хтось робить це зараз, і цей процес триває досі. Усе це створює відчуття постійної нестабільності, коли ти можеш зіткнутися з тим, чого навіть не очікував. І, напевно, найскладніше в цій ситуації — це прийняти таку реальність, усвідомити її й знайти в собі сили рухатися далі. А всі рішення приходять поступово — в процесі, спираючись на той досвід, який вже є.

-Як утримувати команду не лише фізично, а й емоційно?

-Напевно, тільки своїм прикладом. Це перше, що приходить на думку — через призму себе, через власне ставлення до тих чи інших процесів. Робота в театрі, безумовно, емоційно витягує з проблем зовнішнього життя і переносить у театральну атмосферу, яка зовсім інша, ніж повсякденність. І, на жаль, у багатьох випадках поза театром життя буває більш депресивним. Тому важливі маленькі радощі: прем’єри, зустрічі, корпоративи, святкування наших подій. Це моменти, коли ми збираємо колектив, дивимося один одному в очі, надихаємо людей, говоримо добрі слова — і це підтримує нас усіх.

-Коли вам найважче, що вас тримає?

-Мене тримають люди, тримає родина, колеги, тримають всі ті, хто бачить у мені підтримку, опору. І тоді я відчуваю відповідальність: у мене немає права, немає шансу і навіть думки про те, що можна здатися. Треба рухатися, підніматися, вставати, випрямляти плечі і йти вперед.

-Чи існують теми, які ви свідомо не берете в репертуар під час війни?

-Ми свідомо уникаємо під час війни говорити на сцені "в лоб" про саму війну. Натомість важливо говорити про те, як нам діяти, як ставитися до цього, як знаходити сили рухатися далі, як зберегти розум і душевну рівновагу, де шукати опору, натхнення та віру. До речі, зараз ми працюємо над створенням спеціального простору, де можна буде говорити саме на ці теми. У цьому камерному форматі ми відкриватимемо ці питання і для себе, і для глядача. Простір дозволяє інтимно обговорювати такі теми та створювати близький діалог.

-Чи змінився глядач у Дніпрі за ці роки війни? Якщо так, то в якому сенсі?

-Звичайно, глядач змінився. За офіційними даними, у місті зараз близько 400 тисяч переселенців. Фактично - це пів міста, зовсім інші люди з іншим досвідом. Багато з них раніше взагалі не мали контакту з театром - тому складніші, багатошарові вистави не завжди легко сприймаються, інколи здаються незрозумілими. Це ще один виклик, про який не так часто говорять, але з яким ми працюємо щодня. Для порівняння: внутрішня міграція до західних регіонів України, навпаки, збільшила попит на якісний, високохудожній, складний театральний матеріал. Туди переїхали люди, які звикли до театру, виховувалися на ньому, мали можливість регулярно його відвідувати й прагнуть подальшого розвитку та ускладнення форм. У нас же сьогодні ситуація інша. Ми знову змушені вибудовувати діалог із глядачем, пропонувати йому поступово розвивати емоційний інтелект, знайомитися з мовою театру, розуміти його форми — що це таке, як це працює і навіщо. Це ще один виклик, який ми зараз проходимо. І, попри всі труднощі, мені здається, що цей процес відбувається правильно, ми рухаємося у вірному напрямку.

-Що буде найбільшим викликом для культури у повоєнний період?

-Я можу лише спробувати зазирнути в майбутнє, адже ключове питання — яким воно буде. Сценаріїв розвитку може бути кілька: від песимістичного до максимально оптимістичного. Саме в цьому діапазоні й варто говорити про виклики, з якими ми зіткнемося. Один із найбільших викликів повоєнного періоду — соціалізація та адаптація хлопців і дівчат, які повернуться з війни, до життя в мирних містах. Поки що немає чітких відповідей, як із ними говорити, про що говорити і якою мовою. Це те, що потрібно буде вивчати, проживати й пробувати на практиці. Безумовно, гостро постане питання справедливості — складне, багатовимірне, таке, на яке суспільство шукатиме відповіді, зокрема й у театрі. Водночас багато чого залежатиме від державної політики: від меседжів, векторів і загального бачення, які вона запропонує. Якщо з’явиться чітка, зрозуміла й об’єднавча мета, культурні інституції зможуть працювати більш цілеспрямовано — на спільний результат і загальну ідею. І це питання не лише театру. Це питання військових, соціуму, справедливості та того, про які теми ми говоритимемо, залежно від того, за яким сценарієм розвиватимуться події.

-Чи відомо вже, чим збирається здивувати ДРАМіКОМ глядачів у цьому році?

-Ми постійно працюємо над репертуарною політикою, відштовхуючись від того, що відбувається в суспільстві саме зараз, від запитів і внутрішніх відчуттів часу, в якому живемо. Вже у новому році, 2 січня, в театрі відбулася з аншлагом прем’єра музично-візуального шоу "Красуня та Чудовисько" - вистава для сімейного перегляду, яка дарує глядачам відчуття свята, магії та спільної радості. Попереду ще багато прем’єр: і на великій сцені, зокрема, приурочена до Дня всіх закоханих, і у форматі малих форм. Коли настане час, ми обов’язково поділимося усіма подробицями.

Отже, культура йде в ногу з часом. Трансформується під нові воєнні реалії та теж служить для наближення нашої перемоги.

Для багатьох відвідини театру - це здебільшого не просто примха, а реальна потреба, дієвий спосіб вижити морально. І це має неабияке значення, бо зараз на часі все, що тримає нас та допомагає не зламатися.
А кожен має право вирішувати для себе: театр - це його "чарівна пігулка" чи ні.