Виїхати, щоб уберегти дитину: історія дніпрянки, яка обрала евакуацію (ФОТО)

Цього тижня дніпряни масово згадують, як для них почалася війна, перші емоції, перші дії. Одну з таких історій записала журналістка "Відомо". Вона про вибір, який зробив кожен з нас на початку повномасштабного вторгнення.

Ранок 24 лютого 2022 року для дніпрянки Ксенії Кирилюк почався з гуркоту, який неможливо забути. За кілька тижнів вона з 11-річним сином Веніаміном стояла у багатогодинній черзі на евакуаційний потяг, не знаючи, куди саме їде. Вона думала, що виїжджає на кілька місяців, а минуло вже чотири роки.

Сьогодні Ксенія живе в Іспанії і зізнається: дім усе одно пахне Дніпром.

"О 5-й ранку будинок затрясло"

-Чи пам’ятаєте ранок 24 лютого?

-Я ніколи його не забуду. Прокинулася від гуркоту - дім буквально трясло. Я не розуміла, що відбувається. Було неймовірно страшно. Я впилася в ліжко й боялася встати. Почалася паніка. Була 5 ранку. Пам’ятаю перше питання мого сина. Я розбудила його, а він, нічого не розуміючи, запитав: "Мамо, я що проспав школу?". Я сказала, що сьогодні в школу ми не йдемо.
О восьмій я побігла в АТБ, там були величезні черги. Усе місто було в паніці. І тоді я зрозуміла: ми зовсім не були готові до цього. Було страшно і повне нерозуміння майбутнього.

"Не хотіла, аби він знав, що таке війна"

-Як прийняли рішення евакуюватися?

-Спочатку я не думала виїжджати. У мене велика родина, я не уявляла себе без них. Але в березні все ж прийняла рішення - заради дитини. Я не хотіла, щоб він знав, що таке війна. Виїхала тільки заради нього. Я сказала Веніаміну про початок війни зранку 24 лютого, але він не зрозумів, що відбувається. Коли я прийняла рішення виїжджати, він спитав мене, навіщо ми їдемо, і я ще раз намагалась поясними йому, що таке війна - у його очах блимала розгубленість, страх і нерозуміння. Складно пояснити дитині, чому ми їдемо тільки вдвох, що він повинен залишити всі речі, друзів, покинути свої хобі. Він дуже творча і активна дитина: грав на гітарі, ходив на плавання, займався греблею, грав у театрі. Навіть книгу колись озвучував. Складно сказати, що тепер ти маєш все це покинути. У мене тоді не було відповідей на численні його запитання. Я тоді сама ще не вірила, що таке може статися у цивілізованому суспільстві.
Я вірила, що це максимум на 2–3 місяці. Плану не було. Ми з сином просто поїхали на вокзал о четвертій ранку, щоб зайняти чергу на евакуаційний потяг. Було дуже холодно. Люди в черзі тримали одне одному місця, грілися чаєм. Ми простояли до вечора. Це була найдовша черга в моєму житті.
Але коли сіли в потяг - були щасливі. Ми зайняли одну верхню поличку і їхали "валетиком". Для розуміння: на одній поличці тоді сиділи по 3–4 людини. Потяг мав приїхати наступного дня, але їхали ми три доби. Їжа закінчилася. На одній зі станцій волонтери годували гарячими стравами, роздавали воду й солодощі дітям. Тоді син спитав: "Мамо, куди ми їдемо?". Я не знала, що відповісти.
А він додав: "Я не хочу бути біженцем". Я поцілувала його й сказала, що зроблю все, щоб у нас усе було добре. І що ми скоро повернемося. Я також хотіла взяти з собою двох моїх сестер 12 і 15 років, але батьки тоді побоялися їх відпускати у невідомість. Ми домовились, коли я влаштуюсь десь, зможу їх також забрати. Наразі вони поряд. І мама. У Дніпрі залишився лише тато.

Спортзала, супермаркет без вікон і лікарня

Спершу дісталися Польщі. Там Ксенія з сином спочатку потрапили в табір у спортзалі. Згодом - у величезний покинутий супермаркет без вікон.

-Це була жахлива ніч. Купа людей, гул, діти кричать, брудні матраци, не вистачало їжі на всіх. Син тоді вперше розплакався. А я не знала, що робити далі, - розповідає дніпрянка.

Ксенія зрозуміла: у Польщі залишатися не хоче, Німеччина лякала мовою і бюрократією, Норвегія - далека. Вирішила їхати в Іспанію: Веніамін у школі вчив іспанську.

-Ми взяли на Ryanair безкоштовні квитки на літак до Мадриду, який мав вилітати з Варшави. Але на літак не встигли, бо наступного дня Веніаміну стало дуже зле. А потім і мені. Ми потрапили до лікарні. Лише після одужання знайшли евакуаційний автобус до Іспанії. Вся дорога була дуже складною - і морально, і фізично. Ми не знали, куди їдемо. Я майже не спала. У потязі слідкувала, щоб син не впав з полиці, у таборах - щоб не зникли речі. Це було абсолютне виснаження.

Фургонне містечко і перші уроки реальності

В Іспанії родина спочатку жила у фургонному містечку.

-Іспанія не давала грошової допомоги, і я це знала. Нас годували і дали маленьку кімнату. В таборі була комендантська година, нам не можна було виходити після 10 години ночі. Жили ми в окремій кімнаті у фургоні з іншою сімʼєю з латинської Америки. Ми майже не виходили з кімнати, читали книжки, балакали, слухали музику, як могли відволікалися від сумних думок. Через 2 тижні нас перевели у пенсіонат для людей похилого віку, де окреме крило облаштували для українців. Це був новий виклик, мова не дуже йшла,
а ніхто не розумів англійської. Я розуміла, що це тільки початок і розслаблятися не можна. Постійно згадувала, як ми добре жили до війни.

Там хлопчик знайшов друзів, діти каталися на роликах в актовій залі, з’явилося маленьке відчуття стабільності. А через кілька місяців родина отримала новий виклик - самостійно шукати житло. Ціни на оренду були захмарні.

-Але ми впоралися, з допомогою один одному змогли подолати всі труднощі, - каже дніпрянка.

Нове життя біля моря і любов "з першого погляду"

Сьогодні Ксенія живе біля моря. Веніамін ходить до школи, вільно говорить іспанською, грає на фортепіано, займається шахами, волейболом, стрільбою з лука, греблею - здобув кілька медалей.

Саме в Мадриді Ксенія зустріла чоловіка, якого називає коханням усього життя.

-Ми познайомилися на грі "Мафія", яку організували українці. Це було кохання з першого погляду. Наступного дня я їхала на змагання в Італію (займаюся спортом), і він сказав: якщо виграю - поведе нас у парк атракціонів. Я не виграла, але в парк Геннадій нас повів. І більше ми не розставалися.

Чоловік одразу назвав Веніаміна своїм сином. А нещодавно в родині з'явився ще один хлопчик - Ростислав, зараз йому три місяці.

- Для нас важливо залишатися дотичними до України. І зараз ще важливіше, бо ми хочемо, щоб наш другий син був знайомий з українськими традиціями і підтримував їх. Ми беремо участь у всіх заходах, знайомимо іспанців з нашою культурою. Нещодавно готували український борщ із фрикадельками на кулінарних змаганнях, - розповідає дівчина.

"Хочу пройтися набережною"

-Чи мрієте повернутися до Дніпра?

-Ми дуже мріємо про закінчення війни. Я вже чотири роки хочу приїхати додому. Пройтися набережною. Зайти у Варус чи АТБ, накупити смаколиків. Поїхати на "Озерку" за свіжим сиром.
Я сумую за своїми вулицями. За запахом міста. За домом. Бо за кордоном, як би добре не було, ти все одно не відчуваєш себе так, як удома.

Історія Ксенії - про страх і рішучість, про материнський вибір і дорогу в невідомість. Про те, як можна втратити звичне життя і збудувати нове. Але дім, каже вона, завжди там, де твоє коріння.
Як тільки завершиться ця страшна війна - буде шлях до Дніпра.