"Коли це закінчиться?": відповідь, яку ми шукаємо між сиренами та ударами "Орєшніків"

Сьогодні вночі знову масований удар по Києву. "Орєшнік", балістика, крилаті ракети, шахеди. Є загиблі, десятки поранених, руйнування.

І знову те саме питання в усіх: коли це закінчиться?

Усі хочуть, щоб закінчилося. Я теж.

Втома реальна. Роки повномасштабної війни. Сирени, обстріли, руйнування, втрати. Але втомитися не означає бути готовим здатися.

Коли вранці думаєш не про плани, а про те, як відповідати дитині, чи будуть удари вночі. Коли батьки зважують, вивозити дитину чи лишатися. Коли "жити" давно перетворилося на "триматися".

Люди втомилися не від боротьби, а від того, що немає розуміння, коли це закінчиться. Ми втомилися, але тримаємося.

Одне не відміняє іншого.

Питання вже не в тому, чи хочемо ми миру. Хочемо.

Питання в іншому: який це буде мир.

А щоб зрозуміти, який мир нас врятує, треба чесно сказати, за що ця війна.

Вона не тільки за території. Писав про це ще торік. Вона – за контроль над українською суб’єктністю. За право самим вирішувати, якою буде Україна: її курс, її армія, її майбутнє.

Окуповані території для Росії є інструментом, а не ціллю.

Якби ворогу потрібна була тільки земля, він зупинився б давно. Натомість у 2022-му пішов на Київ. На столицю не йдуть заради кількох областей. На столицю йдуть за контролем держави.

Тому коли кажуть "віддайте Донецьку область і ми зупинимося" – це не про мир. Віддати території неможливо – це злочин проти держави. Але навіть якби хтось уявив такий сценарій, це питання не закриє.

Війна просто переїде ще ближче – до Дніпра, до наших домівок. Ми це вже проходили. Мінські угоди 2014-го теж мали бути миром. Росія використала їх як паузу і підготувалася до 2022 року. Віддати сьогодні означає лише відкласти нову війну.

І сьогоднішній масований удар саме про це. "Орєшнік", балістика, крилаті ракети, шахеди, дрони.

Вони не наближають ворога до жодної з його цілей. Жодної.

Бо головне, що Росії потрібно, ракетами не береться. Їм треба, щоб ми перестали бути собою. Щоб втратили контроль над внутрішньою і зовнішньою політикою та віддали його Росії.

Б’ють, щоб ми втомилися і самі сказали: мир на будь-яких умовах, аби припинилося це жахіття.

Чому ж ця війна не може просто закінчитися зараз?

Бо домовитися немає як. Росія хоче зупинитися так, щоб зберегти право впливати на нашу країну.

А суб’єктність не ділиться навпіл: середини, яку можна підписати, тут немає. І перемир’ю без гарантій ніхто не вірить, бо для ворога пауза – це лише час переозброїтися й повернутися.

Також виникає питання, яке зараз у кожного в голові. Якщо зупинити зараз, як є, без жодних гарантій, то навіщо були всі ці роки повномасштабної війни? Навіщо ці втрати? Щоб через три-п’ять років усе почалося знову?

Але це не означає, що виходу немає. Він є.

Нам потрібен мир. Всі його хочуть. Але такий, після якого не буде нової війни.

Поки, на жаль, немає таких гарантій, які б повністю закрили ризик нової війни. І розраховувати ми можемо передусім на себе.

Хоча насправді цю війну будь-якої миті може зупинити той, хто її почав. Росії достатньо піти з нашої землі. Але вона не хоче. Бо піти означає визнати, що вся ця війна була марною.

А це означало б крах усього російського імперського проєкту, заради якого вона й починалася. Цього їхня система собі дозволити не може. Тому простіше бити далі.

Єдине, що сьогодні реально може зупинити цю війну і не дати їй повторитися, – це зробити її максимально дорогою для Росії.

Настільки дорогою, щоб Росія була вимушена її зупинити. І повертатися їй було невигідно. Іншого надійного способу поки я не бачу.