Ціна останньої шани: чому поховання воїнів перетворюється на випробування для живих

В Україні на п’ятому році повномасштабної війни процедура поховання військовослужбовців в деяких регіонах і досі лишається сухим набором інструкцій. Існує Статут гарнізонної та вартової служб, є накази Управління держохорони та Міністерства оборони, де прописано кожен крок: від кількості прапорів до порядку почесної варти. Але за цими параграфами часто зникає головне – людина.

І проблема починається не на цвинтарі. Вона починається з телефонного дзвінка зі страшною звісткою, продовжується в чергах у моргах, у багатомісячному очікуванні результатів ДНК та в байдужих кабінетах слідчих. Дуже часто для родин загиблих шлях до останнього прощання зі своїми рідними стає другим фронтом – бюрократичним. Не таким кривавим, але жорстоким і безжальним.

Історія Олега Селянінова – батька, воїна та офіцера – це не просто розповідь про втрату сина Якова. Це детальний опис того, як державна машина проявляє байдужість до людей у найважчий момент їхнього життя, і як віра та особиста стійкість стають єдиним порятунком там, де закон виявляється безсилим.

"Я НЕ МІГ ПОСТУПИТИ ІНАКШЕ"

Олег Селянінов зустрів початок повномасштабного вторгнення в Польщі. Там у нього було все те, чого зараз прагнуть мільйони: постійне місце проживання та безпека. Він уже будував плани, щоб перевезти туди всю родину. Проте 24 лютого 2022 року Польща стала для нього лише точкою старту для повернення додому.

– Я патріот своєї держави, я інакше не міг вчинити. Тим паче тут залишалися дружина та син. З сином ми спілкувалися, він тоді сказав: "Тату, я вже обрав свій шлях, я буду захищати Україну". Я так само не міг інакше. Я повернувся і пішов у ТЦК та СП. Мені спочатку казали: "Навіщо ти приїхав? У твоїм віці вже не беремо". Але я чекав. Згодом мене викликали, коли почала формуватися 151-ша бригада. Я пройшов співбесіду і був там від самого початку, – розказує Олег Селянінов.

Поки батько-офіцер звикав до реалій фронту та боронив країну, його син Яків став волонтером. Він працював у волонтерській громадській організації "Будуємо Україну Разом", возив допомогу в Нікопольський район, Лиман та Херсон. Разом із американськими офіцерами проводив майстер-класи, навчав такмеду та евакуації. Але гуманітарна місія була лише перехідним етапом. Яків мав бронь і членство в молодіжній раді м. Нікополь , але щомісяця ходив до військкомату, поки не домігся свого – став оператором БПЛА у 63-й бригаді.

ВАШ СИН ЗНИК БЕЗВІСТІ

Трагедія сталася у травні 2025 року. Лиманський напрямок. Пряме влучання КАБу в бліндаж, де перебував Яків зі своїм побратимом. Олег Селянинов згадує, що зв’язок із сином обірвався у середу 14 травня. У четвер та п’ятницю батько вже обдзвонював побратимів, відчуваючи біду. Але замість поважного, особистого сповіщення, Олег отримав сухий дзвінок від співробітника ТЦК.

– Мене дуже обурило те, що біду повідомили з ТЦК, а не з його рідної частини. Дзвонять і кажуть: "Ваш син зник безвісти". І все. А ти просто не розумієш, як це зник... Ми ж з ним спілкувалися лише кілька днів тому. Усередині – порожнеча. Невже не можна це зробити якось не так травматично? Особисто приїхати в родину, взяти з собою психолога, найти якісь слова… Я вважаю, що повага до загиблого Героя і до його родини повинна починатися саме зі сповіщення. А повідомити батькам по телефону про смерть сина – це ненормально.

Тіло Якова знайшли під завалами в понівеченому бліндажі лише через неділю після його загибелі. Олег з болем розказує як їздив, щоб впізнати сина. Проте це був лише початок довгого та болісного шляху. На той час він з родиною перебрався з Нікополя, який постійно потерпав від ворожих обстрілів, до Харкова. Тут було спокійніше, та й до місця служби сина – значно ближче. Тепер у загиблого Героя попереду був довгий шлях додому, щоб завершити свій земний шлях на рідній Дніпропетровщині.

БЮРОКРАТИЧНЕ ПЕКЛО

Найстрашніше для батьків почалося в Дніпрі, у морзі лікарні Мечникова. Для системи Яків Селянінов став "номером тіла". І хоча батько впізнав сина, але система вимагала аналіз ДНК.

– У морзі нам кажуть: "А чого ви сюди приїхали? Звідки ви знаєте, що тіло тут?". Я кажу: "Я знаю номер тіла". І тут починається: "Це не ваш син, треба проводити ДНК". З нами був мій побратим Якова, який поїхав з нами і допомагав . Ми наполягли на експрес-ДНК. Минає 10 днів, 20... Дзвоню слідчому, а мені кажуть: "Неможливо провести експрес експертизу, чекайте пів року або вісім місяців". Хоча у нас була навіть його медична картка зі стоматології на диску – за зубами ж можна впізнати!

Байдужість системи ледь не призвела до того, що Героя могли поховати як невідомого солдата. У Дніпрі морги переповнені, і якщо документи затримуються, тіла вивозять на цвинтар під безіменні хрести. Олег Селянінов, офіцер зі сталевим характером, буквально штурмував кабінети судмедекспертизи та слідчого.

– Вони виправдовуються, що у них багато роботи, а людей не вистачає А виявляється, що аналіз ДНК був готовий 20 липня, про це батько дізнався лише 30 липня, коли сам приїхав до центру, де роблять експертизу! Десять днів висновок просто лежав, а слідчий його не забирав і нам не казав. Це просто пофігізм. Я тоді сказав: "Я звідси не поїду, поки не отримаю на руки папери, що це мій син".

МЕТЕЛИК НА ТРУНІ

Якова поховали у рідному Нікополі лише 5 серпня. Майже три місяці родина перебувала в пеклі невідомості та бюрократичних перепон. Місто-герой Нікополь щоденно потерпає від ворожих обстрілів. Але батьки вирішили поховати Якова там, де він виріс, де він вчився у школі і гартував свій характер. Провести Героя в останній путь прийшли десятки людей, місцева влада допомогла в організації поховань героя. Під час поховання стався той самий епізод, який часто називають дивом, але який для вбитого горем батька став своєрідним доказом того, що душа його сина нарешті знайшла спокій.

– Знаєте, коли його ховали, прилетів метелик. Сів на труну, літав поруч... Я ще так здивувався. Можливо це знак, що він усе це бачив. Можливо, його душа так заспокоїлася.

ПРОБЛЕМА ВІДСУТНОСТІ ЛЮДСЬКОГО В СИСТЕМІ

Цей біль, який пережив Олег Селянінов, сьогодні розділяють тисячі українських родин, про що свідчить і досвід церковного служіння ієромонаха Феодосія (Алісова), настоятеля Козацької церкви Пресвятої Покрови ПЦУ у Кам'янському. Його слова стають відповіддю на той самий "пофігізм", з яким стикаються тисячі родин.

– Проблема сповіщення про загибель Героя – це проблема відсутності людського в системі. Офіцер ТЦК, який відповідає за це питання, може робити по три-чотири такі сповіщення на день. Йому це все з часом притирається, він працює на автоматі. Але для родини це – травма, яку неможливо загоїти. На мою думку, цим має займатися або капелан, або професійний психолог, котрий приїде особисто. Таке не сповіщається по телефону. Бо невідомо яка реакція буде у людей на тому кінці. Окрім психологічної, їм може знадобитись і медична допомога.

Отець Феодосій звертає увагу на те, що навіть у питаннях віри та догм він обирає бік родини, яка страждає. Історія з метеликом, про яку розповів Олег Селянінов, – найкращий тому приклад.

– Я дам дві відповіді на питання про метелика. З точки зору вчення церкви, це не душа. Але ми не маємо забувати підтримувати людину в травмі. Якби батько запитав мене, чи це знак, що його син тепер у спокої – я б сказав "так". Якби я сказав йому в цей момент "ні", я був би правий за церковною літерою, але я б ударив по його травмі ще більше. Розумієте? За буквою, за літерою треба завжди бути людиною. Якщо це надихне батька на подальшу молитву, на життя – значить, цей знак був потрібен.

ГОЛОВНЕ – ПРОСТО БУТИ ПОРУЧ

Для отця Феодосія ці слова – не теорія. Разом із громадою Кам’янського йому довелося вибудовувати гідний ритуал прощання з загиблими, коли ніхто не знав як це робити. Священник згадує, що після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році перші поховання супроводжувалися хаосом: не було поліції, салютування на кладовищі було під забороною, ніхто не знав як це робити.

– Бувало так, що ми їхали на кладовище, проводжали в останній путь загиблих Героїв без супроводу поліції і перекривали бокові дороги власними автівками. Зараз я розумію, що ми фактично порушували правила дорожнього руху, але іншого вибору не було. Не було ні процедур, ні досвіду. Але поступово ми розробили модель, де кожен: представник комунальних служб, священик, офіцер ТЦК, – знає що він має робити і як поводитись у тому чи іншому випадку. А головне те, що до вшанування пам’яті загиблих Героїв долучаються і прості містяни. Коли по місту слідує кортеж "На щиті", люди виходять на вулиці з прапорами, зупиняють машини, водії виходять, щоб схилити голову. Навіть приїжджі капелани дивуються такому рівню поваги до загиблих Героїв у нашому місті.

Отець Феодосій зізнається, що на похованні часто трапляються моменти, де людський біль виходить за межі логіки. Він згадує матір, яка в розпачі звинуватила його: "Якби ви не сказали накривати труну кришкою, його б у мене не забрали". У такі миті, каже ієромонах, важливо не виправдовуватись чи цитувати статут, а просто бути поруч, показати розуміння та обійняти.

СИСТЕМА, ЩО НЕ ПРАЦЮЄ

Олександр Самойлович, голова ГО "Родини загиблих Героїв Захисників України", зазначає, що процедура сповіщення про загибель захисника чітко регламентована, як і механізми надання допомоги родинам загиблих. Проте питання того, як саме ця система працює в реальному житті, залишається відкритим і часто болючим. Чоловік, який втратив свого сина ще у 2016 році, ділиться власним болючим досвідом.

– На жаль, нерідко сповіщенням рідних займаються люди, які не мають відповідної професійної підготовки. Я досі добре пам’ятаю, як повідомили про загибель мого сина — ці спогади й через десять років стоять перед очима, наче все сталося вчора. Звісно, десять років тому все було інакше, і з того часу ми навчилися краще організовувати цей процес, бо хлопці, на жаль ,продовжують гинути. А тоді як батько я мав передчуття біди. За пару днів до того син зателефонував нам і повідомив, що виходить на завдання. І потім зв’язку з ним не було. Такого ніколи раніше не траплялося – ми завжди телефонували один одному. А тут тиша. Тому на душі було неспокійно, – розказує Олександр Самойлович.

Через два дні до будинку де жив Олександр Самойлович під’їхав військовий УАЗик, з якого вийшли три чоловіка у формі. Це були працівники військкомату. У той момент в Олександра усе всередині обірвалося. Коли він вийшов до хвіртки, військові просто, без жодних вагань, сказали в лоб: "Ваш син загинув". Не було жодних правильних слів, жодної підтримки. Люди, що тільки що дізналися про втрату найріднішої людини в світі залишилися сам на сам з своїм великим Горем. Біль від втрати і хвороби підкосили двох немолодих людей. Кілька місяців вони не могли оговтатись від цієї звістки ні психологічно, ні фізично.

– Я думаю нам потрібно перейняти досвід США, де сповіщення про загибель військовослужбовця відбувається виключно особисто офіцерами Збройних сил. Спеціально підготовлені військові прибувають додому до найближчих родичів, щоб повідомити трагічну звістку, дотримуючись суворого протоколу та виявляючи повагу до загиблого та його родини. З ними може прийти і капелан. До цього залучаються також психологи. Все це робиться для того, щоб не нашкодити, не травмувати людину ще сильніше, не погіршити її психологічний стан. У нас же тоді все було інакше: прийшли, сказали, поїхали. Нам не залишили ні швидкої допомоги, ні жодної підтримки, хоча дружина втрачала свідомість. Згодом як голова громадської організації я вже сам вимушений був їхати до батьків загиблих, щоб повідомити про втрату сина, бо військові інколи просто боялися це робити самі. В інших містах були випадки, коли від такої звістки батьки помирали на місці, але про це воліють мовчати, – зазначає Олександр Самойлович.

ГІДНА ПАМ’ЯТЬ ТА ДЕРЖАВНИЙ ОБОВ’ЯЗОК

Сьогодні гідне поховання ветеранів та військовослужбовців – це не лише організаційне питання, а глибокий моральний і державницький обов’язок. Прощання з воїном є проявом найвищої поваги до його жертовності. Тому процедури сповіщення та поховання мають бути чітко врегульовані, а держава – гарантувати фінансування ритуальних послуг, встановлення пам’ятників та догляд за місцями спокою.

Не менш важливим є супровід родин у період втрати: допомога з документами, інформаційна та психологічна опіка. Громада також відіграє ключову роль, адже спільна участь у прощанні формує культуру вдячності та єдності.

Церква та держава мають працювати разом, щоб полегшувати горювання, а не створювати нові перешкоди. Пам’ять – це не архітектура меморіалів чи сухі звіти. Це наша здатність через десятиліття впевнено подивитися в очі дітям Героїв. Пам'ять — як метелик на труні: тендітна, але жива. Від нашої людяності сьогодні залежить, чи залишиться вона в серцях майбутніх поколінь. Це єдиний спосіб виплатити борг перед тими, хто віддав за нас усе.