Чому примусова мобілізація не вирішить проблему фронту

БУСИФІКАЦІЯ: НЕОБХІДНІСТЬ чи ЗЛОЧИН

Т.зв. "бусифікація" стала одним із головних розламів, що розділив українське суспільство. З часом ця тріщина тільки глибшає і ширшає. І згодом може послужити детонатором, що підірве зболену та виснажену війною націю.

Так чим же є "бусифікація": необхідним злом чи небезпечним свавіллям? Відповідь на це запитання багато в чому залежить від статусу того, хто відповідає.

Військовослужбовці, особливо ті, хто забув як виглядає цивільне життя, відчувають велику несправедливість: доки вони марнують своє життя в шанцях та бліндажах, хтось (нічим не кращий за них) створює сімʼї, народжує та ростить дітей, вчиться, робить карʼєру, будує власне обійстя та насолоджується більш-менш звичним життям. І це справді несправедливо. Бо військова служба давно вже стала податком на чесність та бідність.

З іншого боку ті, хто не хоче йти воювати, мають свою правду і свої аргументи. Хто утримуватиме їхні родини, коли армійської зарплати (точніше – грошового утримання) поза бойовими вистачає рівно на 250-300 л палива? Хто піклуватиметься про них після того, як фронт забере кращі роки та здоровʼя? Хто і як компенсує дурість командирів, які досі (в дусі маршала Жукова) вважають солдат "мʼясом для дронів"?

На жаль, взаємини України та її громадян – це точно не "танго на двох". На відміну, приміром, від Ізраїлю, де батьки та/чи їхні діти-підлітки часто спеціально повертаються додому з-за кордону перед повноліттям аби пройти службу в ЦАХАЛ.

Аргумент, що "русский мир" набагато гірший за недолугу українську державність, хоч і правдивий, але спонукає таких "ухилесів" бігти радше на Захід, аніж на Схід. Поки для Європи війна – лише теоретична перспектива, значна частина українських громадян бачить порятунок від російської загрози радше у прощанні з Україною, аніж в її захисті. Українці – доволі адаптивна нація. І в другому-третьому поколінні вони, на відміну від євреїв, китайців чи арабів, стають зразковими поляками, німцями, американцями, британцями чи канадійцями. А несолодке життя біженця все одно часто краще за життя ВПО чи підпільника, який виходить подихати повітрям тільки тоді, коли на вулицях зникають патрулі ТЦК…

Чи є можливість компромісу між цими двома правдами? Чи це паралельні світи, які ніколи не перетнуться? А коли вони перетинаються, починає іскрити: ледве не щодня ми чуємо як про свавілля ТЦК, так і про все частіше озброєний опір оному…

Я пропоную подивитись на абсолютно обʼєктивну проблему поповнення бойових підрозділів під іншим кутом зору. Виходячи з елементарної арифметики, яка не містить жодних державних таємниць.

Отже. За офіційними даними, Сили оборони України налічують більш як мільйон особливого складу. Чисельність російського окупаційного угрупування в Україні коливається від 600 до 700 тисяч. Росіяни третій рік постійно атакують – ми захищаємось та відступаємо. За будь-яким підручником з військового мистецтва для атаки потрібно мати в 3-5 разів більше людей, аніж для захисту. Напевно у добу дронів та кілл-зон ще більше, але точно не менше. Таким чином, для утримання фронту нам потрібно максимум 300-тисячне угрупування.

Наголошу, що вже рік, як офіційною позицією військово-політичного керівництва України є намагання зупинити війну по лінії фронту, а не деокупувати тимчасово окуповані території. Отже, стратегічна оборона – це наша офіційна стратегія.

А далі простий розрахунок. Якщо для втримання фронту нам (із добрим запасом) вистачить 300-тисячного угрупування, то з мільйонними СоУ – без жодної "бусифікації" і навіть мобілізації новобранців – ми ВЖЕ маємо під погонами втричі більшу кількість людей, аніж потрібна для утримання фронту. Якщо цих людей ротувати щопівроку, то вийде кожен військовослужбовець буде рік в тилу і півроку на фронті. Якщо ж залишити під погонами 700 тис., то можна ротувати людей щороку чи щопівроку. Рік на фронті – рік в тилу. Ба більше, це дозволить підняти грошове забезпечення військовослужбовців на третину без зростання навантаження на бюджет.

Відтак мій висновок несподіваний і простий: СоУ має набагато більше людей, аніж реально потрібно на фронті. І те, що ми вже четвертий рік відступаємо, свідчить не про проблеми з мобілізацією, а про фантастично неефективне використання людського ресурсу в українському війську. Коли на одну людину в шанцях припадає 4-5 людей у камуфляжі в тилу.

Тому перш ніж виправдовувати свавілля ТЦК, які часто-густо перетворились на банди рекетирів, варто запитати: а як так виходить, що переважаючи російське угрупування мінімум на третину, ми третій рік відступаємо?..

Поправте, якщо я неправий…