Артем Конопацький: У тебе є вибір: або ходиш, або їздиш на візку. Я вибрав ходити

Історія Артема Конопацького – це історія багатьох українців сьогодні, тих, що обирають шлях боротьби та перемог – і на фронті, і вдома. Сам він, як кажуть, простий хлопець, родом із Вільногірська. За освітою – інженер-механік, працював на міському водоканалі. Потім був фронт, поранення – й особистий шлях та приклад мужності. Своєю історією Артем ділиться з читачами "Відомо".

— Артеме, як попали на фронт?

— Після мобілізації потрапив до РТЦК, де проходив ВЛК. Був вибір: штурмові бригади чи піхота. Але до мене підійшли представники 44-ї окремої артилерійської бригади і запропонували службу в артилерії. Я подумав: "Чому б і ні?".

Спочатку мене записали на посаду заряджаючого. Далі пройшов базову загальновійськову підготовку (БЗВП), приїхав безпосередньо до частини. Оскільки це артилерія, САУ – треба було вчитися працювати з машинами. Командири побачили, що я хлопець не дурний, і відправили на фахове навчання навідника. Місяць навчався, повернувся, почав працювати з гарматами. Згодом, коли показав результат, мене направили на сержантські курси. Так я став командиром гармати на САУ "Богдана".

— Де отримали поранення?

– Це сталося на Чернігівському напрямку. Нас постійно шукали ворожі дрони, ми цілий день тоді від них відбивалися. Почули, що на дорозі, якою ми зазвичай їздимо, пролетів FPV-дрон і десь приземлився. Розуміли: якщо не виявимо "ждунів" (міни або дрони, які чекають на рух техніки або людей, —ред.), то дрон пошкодить нашу машину, коли виїдемо на роботу.

Зібралися, взяли все необхідне і вирушили. Йшли через ліс, щоб бути непомітними. Вийшли з лісу і – тільки-но я зробив крок на дорогу – спрацював "ждун", і мені кумулятивним зарядом відірвало обидві ноги.

— Як відбувалася евакуація?

– Добре, що хлопці спрацювали миттєво: наклали турнікети, завантажили в нашу машину. Нам дуже допомогло те, що по тактичній медицині в нас було багато практики. Нас постійно у вільний час змушували вчити медицину. Змагалися на швидкість накладання турнікетів, як обстежувати пораненого тощо. Підготовка була доброю.

Для мене це були якісь секунди: хлопці кинулися й одразу почали шукати, де накладати турнікет. Велика їм вдячність, тому що не розгубитися в такій ситуації – це дуже важливо і дорого коштує. У будь-якому разі, якби не допомогли, у них було б якесь виправдання – мовляв, злякалися, дрони були поруч, не встигли. Але те, що встигли, – це маленький такий подвиг. Просто пам'ятаю їхні обличчя: хлопці, як побачили цю картину, відразу позеленішали. Їм відразу стало зле. Але все одно мене відтягнули, надали допомогу і швидко вивезли з того місця.

У першій лікарні нас не прийняли – сказали, що не знають, що зі мною робити. Повезли в наступну. Там я вже нічого не пам’ятаю: шоковий стан, і я знепритомнів. Прокинувся після операцій серед ночі. Чую: вікно відчинене, над головою ракети літають. Подумав: "Там не вбило, то зараз ці ракети нас доб’ють". Але ні, пролетіли повз.

— Наскільки важким був шлях лікування?

– У Чернігівській обласній лікарні протягом 10 днів мені зробили шість операцій. Потім відправили до Києва. У військовому шпиталі хірург після обстеження сказав: "Вибачай, але ми будемо зрізати твоє ліве коліно, врятувати його не вдасться". Я тоді дуже занепав духом – залишитися без двох колін означає надзвичайно тяжку реабілітацію.

Але в Києві зробили ще три операції. Потім був Львів. Коли я лежав у київському шпиталі, до мене підходили волонтери, давали поради, де можна зробити протези. Одна з них запропонувала зробити це у нас у області: "Ти ж із Дніпра, так і протезуйся в Dnipro.protez. Тим паче, це протезне підприємство в Дніпрі працює з 1944 року і має величезний досвід у цій сфері". І додала, що якщо з протезами щось буде не так, я спокійно зможу під'їхати прямо в межах своєї області. Я зателефонував головному протезисту, вона дала згоду. Каже: "Артеме, не переживай, все буде швидко і якісно зроблено".

Я приїхав до них у реабілітаційний центр. Шви на мені ще не були зняті, тож хлопці спершу обробляли рани, чекали, доки вони затягнуться. У них там на місці є свій стаціонар, тобто не треба ще кудись додатково лягати. Хлопці зняли мені шви, і почалася допротезна реабілітація.

— Після поранення ви перший час пересувалися на візку?

– Так, але в мене вийшло так, що поранення я отримав 4 жовтня, а в центрі протезування був уже 1 листопада. Минуло всього 26 днів. Тобто я навіть не встиг пройти через тривалі поневіряння, одразу почалося протезування. Це було дуже добре, бо я не встиг залежатися і м'язи не атрофувалися.

— Пам'ятаєте перший день, коли стали на протези?

– Звісно, пам'ятаю. Це навіть не те що став… Пам'ятаю, як мене покликали: "Артеме, сьогодні ми будемо тобі робити куксоприймачі за технологією Direct Socket". Мені трохи було страшно, бо розумів, що це буде тяжко і боляче. Куксоприймачі робляться прямо на тобі. Ти лежиш на столі десь пів годинки, поки триває процес, а потім їдеш далі займатися своїми справами, поки їх доробляють. Згодом протезисти приходять і кажуть: "Ходімо приміряти".

Перше відчуття було трохи незвичним. Перші стабілізаційні протези були невисокими. Ти з ними такий маленький, на качечку схожий. Але це було щастя, тому що ти вже не на візочку, а стоїш і хоч якось у брусах, але ходиш на своїх двох.

Спочатку було багато дискомфорту. Треба, щоб обтисло всі ніжні місця, притерлося. А потім уже почав настільки бігати, що навіть не відчував незручностей. У тебе з’являється віра, що ти зможеш ходити.

— Щодо спорту. Ви почали активно займатися, щоб повноцінно ходити на протезах, чи щоб стимулювати себе жити на повну? Як спорт повернувся у ваше життя?

– Активно тренуватися я почав ще у 2015-му. Ходив до залу, їздив на змагання з пауерліфтингу. До війни взагалі вів активний спосіб життя: велосипед, мандрівки, плавання. Не міг сидіти вдома: відпрацював зміну – і кудись їду. Коли потрапив на службу, ми теж постійно займалися. У нас була справжня "спортбригада" – у районі розташування хлопці самі зробили бруси, знаряддя, бігали. В артилерії без сили ніяк: снаряди важать понад 42 кг, їх треба носити швидко.

Ну а після такого важкого поранення ти без фізичних вправ просто не зможеш ходити на протезах. Коли в нас є рідна нога, ми не відчуваємо її ваги, бо все з'єднано м'язами і рухається само собою. Ми навіть не звертаємо уваги, наскільки це складно. А зараз, коли залишилися маленькі м'язи і доводиться працювати ними, це дуже тяжко спочатку. Слід багато працювати, щоб покращувати витривалість. На початку ти не стільки ходиш на протезах, скільки тягаєш їх через силу.

Коли пересуваєшся на маленьких стабілізаційних протезах, це легше, бо вони легкі – менше кілограма на одну ногу. Але реабілітологи ганяють постійно, ти мусиш займатися. Зранку йдеш на зарядку на годину: виконуєш рухливі вправи, щоб хребет був мобільнішим.

На протезах треба постійно тримати баланс. Має бути сильною спина, поперек. Коли ти ходиш на своїх ногах, усе контролює стопа. А зараз, коли я ходжу на двох протезах, усе контролює мій таз – щоб рівно стояти, щоб не впасти вперед чи назад. Це постійний контроль. От зараз пройшовся містом – спекотно, а я вже весь мокрий, бо на це йде величезна концентрація.

— Тобто співпрацею з центром ви задоволені?

– Так, задоволений. Фізичні терапевти та ерготерапевти там чудові. Розумієте, коли хлопці довго лежать з ампутаціями, вони підтискають ноги під себе, і з'являється контрактура. Один м'яз стягується, інший розтягується. Цю контрактуру треба прибирати, постійно розтягувати м'язи, інакше не зможеш нормально ходити. Від фахівців центру була велика підтримка.

Хоча багатьом хлопцям не подобається, що їх так ганяють. Але щоб ходити на протезі, треба бути фізично витривалим. Багатьом здається, що протез ходитиме замість них. Ні, протез замість тебе ходити не буде, треба докладати величезних зусиль.

Дивіться, 1 листопада я прибув до центру, а 21 листопада вже вперше став на свої маленькі протези і пішов. Крім фізичних терапевтів, хочу висловити величезну подяку моєму ментору Олександру. У нього така ж ампутація, як у мене. Він сам ходить на нормальних, високих протезах, але коли займався зі мною, вдягав маленькі стабілізаційні й навчав мене. Я спочатку не міг нормально ходити — тільки з милицями або паличками, і взагалі не розумів, як він тримає рівновагу і пересувається так спокійно. А він мене всьому навчив: як падати, як ставати, як пересуватися".

А 24 грудня — тобто трохи більше ніж за місяць — мені вже дали навчальні великі протези. О, це було дуже тяжко! У мене ж зріст був метр вісімдесят два чи вісімдесят три, точно вже не пам'ятаю. І коли ти знову стаєш таким високим, балансувати спочатку надзвичайно складно. Але нічого, до цього швиденько звик і почав ходити: спершу з двома милицями, а потім уже постійно з однією.

— Що спорт дає вам зараз, на цьому етапі?

– Дає силу духу і розуміння, що ти ще щось можеш. Багато ветеранів після поранень кажуть: "Навіщо мені ще надриватися? У мене і так життя важке". Я розумію, але треба жити далі, підлаштовуватися. Ходіння на протезах при подвійній ампутації – це не просто показуха, це величезна праця. Постійно балансуєш, щоб не впасти. Це все робиться через біль. Тобі вибір: або ти ходиш, або ти їздиш на візку. Я вибрав ходити.

— Які зараз ваші спортивні результати?

– На перекладині зараз підтягуюся 25-30 разів. Поки що великих досягнень у ветеранському спорті немає, бо я лише тренуюся до майбутніх змагань. Все попереду.

— Напевно, ви ловите на собі погляди людей, коли йдете на протезах? Вас не дратує, коли вас розглядають?

– Ні. Може, на початку десь щось і було… Я розумію, що людям просто цікаво. Але коли ти йдеш, а вони ось так дивляться, повертають голову і продовжують проводжати поглядом — та нехай дивляться, якщо цікаво.

Багато людей підходять і кажуть: "Дякую". Дякую, дякую… І цього більше ніж достатньо. Буває, жіночки підбігають, обіймають. Ну, це, я вам скажу, трохи зайве (посміхається —ред.).

— Як вас підтримують побратими та родина?

– Побратими телефонують постійно. Приїжджало начальство бригади, хлопці з мого розрахунку та з інших батарей навідуються у вільний час. Спілкуюся зі своїм комбатом.

Рідним – батькам, брату – було дуже страшно, коли дізнались про моє поранення, дуже за мене хвилювались. Але вони знають, що я справлюся, що буду жити нормально. Вони завжди поряд: "Не лінуйся, не опускай руки, у тебе все вийде". Вдома я взагалі намагаюся не брати візок: зранку вдягнув протези та цілий день ходжу на них і знімаю їх тільки перед сном.

— Які у вас плани на майбутнє? Чи думали про роботу?

– Конкретних планів на роботу поки немає, але є багато пропозицій зайнятися ветеранським супроводом. Допомагати таким хлопцям, як я, бо не кожен може вистояти сам. Багато хто опускає руки й обирає горілку. Це проблема, яку треба вирішувати. Хлопцям потрібно себе чимось зайняти, треба знаходити для себе якесь хобі. Вони часто не розуміють, що їм тут у цивільному житті робити. Коли довго перебуваєш там, звикаєш жити "по статуту": тобі дали команду – ти виконуєш. А в цивільному житті – свобода, і багато хто губиться. Крім того, на фронті ти постійно на адреналіні через вибухи та постріли. У цивільному житті цього немає, стає банально нудно. Спорт – це якраз можливість отримати цей адреналін у мирний спосіб і витратити сили на користь.