Шолом і бронік на кожен виклик: як працює швидка в Нікополі

Постійні загрози прильотів, робочий день в броніку, проблеми зі зв’язком та інтернетом і чи не щодня пацієнти з осколковими пораненнями. Випробування з якими постійно стикаються медики швидкої на Нікопольщині, не типові для більшості цивільних міст. Про будні бригади екстреної медичної допомоги в Нікополі, журналістці Відомо, розповів Андрій Мірошниченко, парамедик виїзної бригади інтенсивної терапії та реанімації Дніпропетровського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.

Андрій працює на Нікопольській станції вже майже 24 роки. Проте за час повномасштабного вторгнення робота у прифронтовому місті - змінилася кардинально. Іншими стали причини викликів, медичні рішення, уніформа медика швидкої і звісно змінилося саме поняття "безпека”.

Пам’ятаєте 24 лютого 2022 року, день який змінив звичне життя кожного українця? Як це відчулося тут для вас, для швидкої?

• Дуже гарно пам’ятаю. Я заступив на чергування. Мене зранку розбудила донька, сказала, що бомблять всю Україну. Приїхав на роботу, всі в такому ж стані: сидимо і не розуміємо, що відбувається. Десь по обіді прийшов наказ з Дніпра: кільком бригадам виїхати на евакуацію поранених. Поїхали, робили свою роботу. Тож перший день війни я зустрів на чергуванні.

- Коли Нікополь почали активно обстрілювати, як це пережила швидка? Були звільнення, думки виїхати?

• Багато людей побули в евакуації кілька місяців і повернулися, працюють і зараз. Навчилися з цим жити. У мене думок змінити місце чи роботу не було. Пам’ятаю літо 2022-го: тоді обстрілювали здебільшого вночі. Коли сідало сонце, всі морально готувалися, місто ніби завмирало, людей на вулиці не було. Перші виїзди на обстріли були шоком, але ми працювали і продовжуємо працювати.

- Як змінюється алгоритм виїзду, коли це наслідки атаки, а не звичайний побутовий випадок?

• Треба розуміти: Нікополь близько, від берега до берега 4-5 км мінімум. При артобстрілах попередити майже неможливо, куди і коли прилетить. Коли є поранені, це координується з відповідними службами і диспетчерською. Диспетчерська може підняти: "Є виклик, готуйтесь, одягайтесь”. Ми одягаємось, сідаємо в авто і чекаємо дозволу виїхати. Бувають затримки, бо може бути так: людина постраждала від першого прильоту, а далі ще летить і летить. Є правило: постраждалих не повинно стати більше, ніж уже є. Безпека місця події - перший пункт протоколів надання екстреної меддопомоги. Тому виїжджаємо з дозволу, коли відносно безпечно, але ризик все одно є завжди. Ми ніколи не знаємо куди прилетить - тому на всі виклили, не тільки на обстріли їздимо в спеціальному спорядженні. Оснащення - протиуламковий бронежилет і шолом Це наша особиста безпека.

  

- Які виклики стали для Нікополя "новою нормою"?

• До 2022-го для мене, умовно, не існував діагноз "мінно-вибухова травма". Зараз це звичний діагноз після обстрілів. Часто є контузії, проникаючі осколкові поранення, будь-які осколкові поранення. Раніше переважали побутові травми, ДТП, інколи хуліганські. А уламкових поранень від вибухів майже не було. Тепер це норма.

- Чи доводиться вам змінювати звичні медичні рішення через воєнні реалії?

• Доводиться. Є пацієнти, наприклад, з хронічними станами, яких треба стабілізувати вдома і тільки тоді везти до медзакладу. Але коли є ризик повторного удару чи дрона, ми можемо одразу забрати такого пацієнта в автомобіль швидкої і надавати допомогу вже в дорозі. Інколи треба приймати нестандартні рішення, викручуватися, щоб не нашкодити пацієнту і самим лишитися цілими.

  

- Буває, що виклик більше про страх, ніж про медицину? Чи трапляються випадки, коли нікопольчани викликають екстрену медичну допомогу, бо бояться бути одні під час небезпеки?

• Було, особливо у 2022-2023 роках. "Стрес-стан після обстрілу": люди лякалися, підіймався тиск, треба було заспокоїти. Зараз менше, мені здається, люди трохи адаптувалися. Але буває, коли самотні бабусі й дідусі залишилися одні в місті, бо їх рідні, молодші, виїхали. Приїжджаєш, міряєш тиск, робиш кардіограму. Швидка взагалі не повинна цим займатись, але куди діватись. Я ставлюся з розумінням, якщо люди не зловживають такими викликами.

- Чи є в Нікополі особливо небезпечні райони, куди ви не виїжджаєте?

• Ні. Ми їдемо туди, де живуть люди. Але, як казав, координуємося з різними службами: ДСНС, поліцією, "Білими янголами". Якщо фізично можемо доїхати - їдемо і рятуємо людей.

  

- Які технічні проблеми найбільше заважають роботі екстреної допомоги?

• Перебої зі зв’язком у місті. Нам важко додзвонитися до того, хто викликав, уточнити, як заїхати, особливо якщо адреса нестандартна: дачі, промзона. І починаються пошуки. На станції у нас є генератори, Старлінки, ми працюємо за будь яких умов. Але на території міста зв’язок реально ускладнює роботу.

- Які помилки люди найчастіше роблять, поки чекають швидку?

• Якщо говорити про обстріли - найголовніша помилка: нічого не роблять. Треба вміти зупиняти кровотечу хоча б мінімально, бо людина може стекти кров’ю за 1-3 хвилини, а швидка навіть в ідеальних умовах приїде за 7 хвилин. І важливо пам’ятати про повторний обстріл: постраждалого і себе треба сховати у безпечніше місце.
  А з "мирних" викликів мене досі дивує історія з судомами (епілепсія). Чомусь вважають, що треба розкривати рот і пхати туди все, що є. Так ламають зуби, щелепи, травмують рот, язик, і ми приїжджаємо з кровотечею, яку важко зупинити. Робити цього не можна. Треба притримати голову, щоб людина не вдарилась, а після нападу перевернути на бік, щоб нормально дихала.

  

- Якою ви бачите ідеальну швидку для прифронтового міста?

• Ідеально, щоб не було прифронтових міст. А якщо про швидку - треба весь час навчатися, тренуватися та постійно взаємодіяти з іншими рятувальними службами. Комунікація - наше все. Важливо бути на зв’язку з ДСНС, поліцією, знати контакти, працювати майже без слів. Підготовка має бути на високому рівні. Ми проходимо навчання, є тренувальні відділи, курси, співпраця з різними організаціями.

- Що б ви хотіли сказати людям наостанок?

Навчайтесь надавати допомогу самим собі в першу чергу. Носіть із собою елементарні речі: турнікет, рукавички під свій розмір, бинт або бандаж. Для Нікополя це дуже важливо. Людина, яка вміє і має це при собі, може врятувати життя іншому. Хотілося б, щоб люди вчились, вміли рятувати і не боялись цього робити.

Нагадаємо, раніше ми писали як працює 103 на Дніпропетровщині