"Ну ти розумна як для дівчинки": відверта розмова з військовослужбовицею Нацгвардії

Жінки у війську вже давно не "екзотика”, але система все ще часто поводиться так, ніби їх там не повинно бути. Військовослужбовиця 13 бригади НГУ "Хартія” Олена Тотель у інтерв’ю "Відомо” розповіла про амуніцію "під чоловіків”, фемінітиви, та ставлення до жінок у війську.

Коли ти вперше відчула не "я жінка у війську”, а просто "я військова”?

Я думаю, що досі не відчула, що от я військова. У мене є відчуття, що я людина, яка виконує певну роботу для своєї держави. Тобто я ставлюсь до своєї бойової роботи, як до як до звичайної роботи. Просто я виконую те, що наразі необхідно виконувати - знищувати ворога, окупанта. От і все.

Я розумію, що це може звучати якось дивно, але дійсно, я досі не вважаю себе військовою. Хоча розумію, що, звісно, армія не могла не вплинути на мене на на мій тип мислення. Але я просто людина, яка працює для своєї країни, тому що хоче, щоб ця країна була, існувала, процвітала, була незалежною, щоб в цій країні була мова, культура цієї країни, традиції.

Який стереотип про жінок у війську тебе найбільше дратує?

Найбільше мене дратує стереотип, що жінки слабкі, жінки не витривалі. Це абсолютно не так. Я завжди своїм побратимам в приклад ставлю їхніх дружин. Я кажу: "Дивись, от твоя дружина, по-перше, виносила дитину, народила. Потім, вона ж зараз живе якось без тебе - носить пакети з продуктами, візочок, заносить якось це на певний поверх. Жінки дуже витривалі, набагато витриваліші за чоловіків.

Стосовно слабкості, це все індивідуально залежить від людини. Є умовно середньостатистичний чоловік, який може бути сильніше середньостатистичної жінки, але ж воно не так в житті. Є чоловіки слабші за мене, є чоловіки сильніші. Так само є жінки сильніші за деяких чоловіків. Є жінки слабкіші навіть за мене. Це завжди індивідуально, тому оце найбільший міф і стереотип, який мене максимально бісить.

Що у службі реально дається складніше саме через анатомію?

Тема амуніції критична. Коли я тільки мобілізувалася, мені видали броню старого зразка - "Корсар”. Я дуже швидко зрозуміла, що не зможу нормально працювати в ній. Вона не розрахована на жіночу анатомію, на жіноче тіло. Та якщо чесно, не всім чоловікам у ній комфортно - особливо якщо людина не "середньостатистична” під це спорядження.

Коли я вперше сказала побратимам, що мені треба анатомічна плитоноска, реакція була передбачувана: сміх, "оце дівчата, їй не так, їй не те, видане носити не буде”. Але питання не в "капризах”. Це анатомія, фізіологія, здоров’я. Від цього залежить не лише комфорт, а й те, як ти рухаєшся, як виконуєш завдання, і що потім "відкладеться” в тілі.

З формою була схожа історія. На бірці могло бути написано "жіночий костюм”, але штани по факту - як чоловічі, просто пошиті по одному лекалу, але меншого розміру. Зараз, на щастя, багато українських виробників роблять жіночі лекала - і це справді різниця. Коли штани сідають так, як мають, не тиснуть, не спадають, ти не відволікаєшся на дискомфорт.

Дуже допомагають волонтерські та громадські організації. Мені одна з таких організацій у серпні-вересні 2024 року купила анатомічний жіночий бронежилет - одну з перших моделей, що з’явилися на ринку. Зараз уже є вибір. І це велика підтримка для тих, хто сам не може дозволити купити собі амуніцію.

Чи було таке, що тобі доводилося доводити компетентність саме через те, що ти жінка?

Всі сумніви у компетентності знімалися дуже просто - роботою. Достатньо виконати завдання, і упередження розвіюються.

Був момент з першим бойовим командиром (світла йому пам’ять). Він був переконаний, що у мене краще вийде управління FPV-дронами через те, що я жінка, що я більш уважніша. Він вважав, що жінки більше звертають увагу на деталі. І це мені допоможе. В принципі, я думаю, що він був правий, бо було декілька моментів, які підтвердили це його твердження, що я звертала увагу на якісь деталі, на якісь елементи, на які не звертали увагу мої побратими і успішно виконувала завдання.

Які слова від побратимів підтримують, а які ранять, навіть якщо "без злого умислу”?

Фраза від побратимів, яка підтримує, ну, це, звісно, будь-який прояв і визнання тебе як спеціаліста. Будь-який комплімент, що от ти молодець, ти гарно впоралася, будь-яка підтримка, "я в тебе вірю”, "в тебе все вийде”, "ти зможеш це зробити”.

Навпаки розчаровують всі стереотипні фрази: "ну ти розумна, як для дівчинки”, "ти смілива, як для дівчинки” чи "ти доволі здатна, як для дівчинки” і таке інше. Це показує, по-перше, їхню трохи відсталість печерну, ти що з жінками не спілкувався, не працював ніколи? Чому ти таке кажеш? В тебе ж має бути дружина, ти ж маєш стосунки з жінками, так не можна казати. Ну а по-друге показує їхні сексистські стереотипи мислення, що армія - це чоловіки, а дівчина там не впорається. А раптом впоралася - це як для дівчинки непогано. Але ж ви це робите, значить і я можу це зробити.

Що в армії варто змінювати в першу чергу, якщо говорити про жіночий досвід?

Перше - це сприйняття жінок. Зараз вже ситуація набагато краща, ніж тоді, коли я мобілізувалася у 2023 році. Тоді було набагато складніше, зараз жінок більш охоче беруть на бойові посади, навчають, дозволяють проявляти себе саме в бойових завданнях і це супер!

Проте залишаються все одно якісь стереотипи, що жінок не можна ставити на командирські посади, бо жінки емоційні, або їм не вистачає компетенції чи ще чогось. Оце частіше за все заважає, бо є жінки, які чудово впоралися б з командирською посадою, але їх банально не ставлять через те, що штаб "чоловічий”, в сенсі, що там більшість чоловіків. І якщо серед них там буде жінка, вони якось почуватимуться вже не так комфортно. Цю річ я б змінювала, щоб більше жінок з'являлося в командуванні, в тому числі в командуванні бойових підрозділів, бо у нас вже є достатня кількість досвідчених жінок з великим бойовим досвідом, які чудово можуть впоратися з цією роботою.

Як у вас із фемінітивами: у підрозділі, в документах, у зверненнях?

На жаль, в жодній документації фемінітивів немає. Тобто посвідчення учасника бойових дій, а не учасниці бойових дій. Військовий - і моє прізвище, ім'я по батькові. Звання в мене молодший сержант, а не молодша сержантка.

Був випадок, рік тому, я перейшла в новий підрозділ, я там була першою жінкою на бойовій посаді. І коли я вперше по зв'язку сказала, що до мене можна звертатися операторка або пілотеса, що це прийняті фемінітиви в українській мові. Це викликало дуже багато сміху. І вони потім використовували це як якийсь жарт, звертаючись - от наша пілотеса і таке інше. Але за півроку це настільки увійшло у вжиток, що оця гумористична сторона, з якої вони намагалися, це висміювати, вона стерлася і всі цілком нормально використовували фемінітиви. Вже не тільки стосовно мене, а і коли почали з інших підрозділів чути жінок.

Я вважаю, що це така лагідна форма фемінізації українського війська. Але дійсно, складно. Наприклад, перший мій бойовий підрозділ, в який я потрапила в 24-му році, я там була взагалі перша жінка на бойовій посаді. І там навіть не знали слово посестра. І мені довелося декілька місяців з боєм, перепалками і сварками вчити їх цьому слову посестра.

Чи бісить мене, що немає фемінітивів? Мене дуже бісить. Чому я молодший сержант, чому я не молодша сержантка? Це дуже пригнічує. Я думаю, це складний процес саме для цієї бюрократизованої державної системи, бо дуже складно все це змінювати в усіх нормативах, в усіх цих документах. Але це така чудова прекрасна мрія, якби вона здійснилася, щоб на на рівних в армії використовували фемінітиви.

Що найважче пояснити цивільним про жіночий досвід у війську?

Найскладніше - що армія все ще чоловіча структура, яка так чи інакше намагається "витиснути” жінок. І я хочу, щоб люди пам’ятали: ми у стані війни. Жінки долучаються не тому, що всі хочуть будувати військову кар’єру чи "робити посади”.

Більшість так само вмотивовані, як добровольці у 2022 році: захищати країну, воювати, нищити окупанта. Я хочу, щоб до жінок ставилися так само: вони прийшли виконувати бойові завдання, полегшити роботу тим, хто давно воює, і наближати Перемогу.

Як війна змінила твою "жіночність” - в поведінці, одязі, гуморі, відчутті себе?

Звісно, військо змінило трохи мою жіночність в сенсі того, що я розумію, що в цивільному житті я несу відповідальність лише за себе. Тобто мій вибір приготувати вдома їжу чи, наприклад, піти в якийсь заклад повечеряти. Це лише мій вибір, який ні на кого не вплине. У війську деякі твої, навіть побутові рішення, так чи інакше можуть бути пов'язані з іншими людьми. І це все ж таки впливає.

А стосовно моєї жіночності - я намагаюся коли є можливість одягати цивільний одяг, звісно, що не на бойову позицію, не не на полігон. Але одягати якісь звичні для мене речі. Це може бути яскравий одяг, це можуть бути речі з якихось дуже м'яких тканин, скажімо, нетипових для чоловіків. Я можу фарбуватися, можу навіть дозволити собі яскраво нафарбуватися, якщо я цього захочу. Я себе не не обмежую ніколи.

Звісно, що на позицію або на полігон я не буду фарбуватися. Це не те місце. Мені буде некомфортно, якщо буду з макіяжем в тих умовах. Але все що стосується іншого часу, мене ніхто ніяк не обмежує.

Коли ти на межі, що повертає тебе в ресурс?

Мені потрібен відпочинок. Якщо є можливість, я роблю все, щоб його отримати. Якщо немає - це дуже складно, і тоді ти спираєшся на людей поруч.

На позиції це зазвичай мій екіпаж: я можу пояснити, що мені зараз дуже важко і треба відпочити. І ми підстраховуємо одне одного. Ідеально - це сон. Вісім годин на бойовій позиції звучать як фантастика, але якщо виходить хоч трохи "виграти” відпочинок завдяки підтримці побратимів - це рятує.

А поза позицією мене повертає подорож. Мені треба кудись поїхати, навіть у сусіднє місто, просто побути наодинці з собою, пройтися, переключитися. Це мій "якір”.

Чи відчуваєш, що тобі треба бути "ідеальною”, щоб мати право на помилку?

Так, однозначно. Були ситуації, коли я мала робити не просто "як чоловіки”, а трохи краще, щоб мене сприймали на рівні. І тоді помилки ніби не дозволені. Це страшенно несправедливо, бісить і заважає.

Мені допомагає характер і витримка: я розуміла, що дотисну і покажу, що можу. Але проблема в тому, що не всі жінки мають такі самі ресурси - фізичні й моральні. І це нормально. А упередження все одно працюють: якщо помиляється чоловік, йому часто пробачають, бо "людей немає”. Якщо помиляється жінка - це стає "доказом”, що жінки "не тягнуть”.

Як із цим боротися? Глобально має змінитися система. Військо має перестати бути суто патріархальним і прийняти просту думку: всі служать, всі люди, всі можуть помилятися. Але під час війни воно реформується повільно. Мені зараз допомагає внутрішній стрижень. Та я розумію, що це не універсальне рішення.

Яка "невидима робота” часто лягає на жінок у підрозділі?

Є підрозділи й екіпажі, які досі лишаються суто чоловічими, тому складно говорити про якусь системну "невидиму роботу” жінок.

Але я точно бачу інше: жінки самою присутністю у війську змінюють армію. Коли з’являється жінка, чоловіки трохи інакше поводяться. Не знаю, це біологія чи психологія, але це факт.

Можливо, ця "невидима робота” і є в тому, щоб просто бути жінкою в бойовому підрозділі, працювати на рівні - і цим самим поступово трансформувати середовище.