Безбар’єрність на словах: що не так із доступністю у Дніпрі

У Дніпрі доступність часто виглядає як набір точкових рішень, які не рятують у реальному житті. Люки, паркани, "пандуси для галочки”, а головне відсутність прийняття та банальної допомоги на вулиці, змушують людей з інвалідністю зайвий раз не виходити з дому. Про це, Андрій Кіт, співробітник УТОС розповів журналістці "Відомо”. У розмові - чому місто "не бачить” інвалідність і що може зробити кожен, аби безбар’єрність перестала бути просто декорацією.

У Дніпрі на вулицях не часто можна зустріти людей з інвалідністю. Для міста-мільйонника це виглядає як "невидимість”. Чому на вашу думку так?

- Тут кілька причин. По-перше вони часто живуть "в своїх” локаціях. Багато людей з інвалідністю по зору мешкають у звичайних або спеціально облаштованих гуртожитках. У Дніпрі такі місця є, зокрема, на житломасиві Ломівський і на Тополі. Там їх і бачать. А в центр вони не виходять, бо немає потреби і можливості туди дістатися. І, скажу відверто, бо там їх нічого не чекає. Максимум це прогулянка з близькими - з батьками, родичами, друзями.

Чи складно людині з інвалідністю фізично пересуватися по нашому місту? Як це виглядає в реальному житті, якщо ви незряча людина і вам треба пройти звичайний маршрут?

- Людина обере бути вдома, а не піти на вулицю і впасти в відкритий люк чи перечепитися через паркан. Це банально. Місто не облаштоване, і це не лише про Дніпро, це про всю країну. Десь зроблять пандус біля під’їзду чи супермаркету - але на 100% він буде або неправильний, або зроблений "на відчепись”. А якщо це підйомник, то персонал часто просто не вміє ним користуватися. І все. В результаті люди обирають менше рухатися містом, менше виходити.

Якщо порівнювати Дніпро з іншими містами, як ви оцінюєте ситуацію? Це "так само, як усюди”, чи у нас реально гірше?

- У нас дуже критична ситуація. Але загалом жодне місто в нашій країні не облаштоване для людей з інвалідністю будь-якої нозології так, щоб людина почувалася спокійно. Можуть бути окремі ділянки, окремі заклади, якісь приємні моменти. Але системно - ні.

Особисто мені здавалося, що проблему можна вирішити інфраструктурно - постелити тактильну плитку, встановити "говорящі” світлофори, слідкувати за перешкодами на шляху, і проблеми з пересуванням незрячих людей будуть вирішені. Чи так це насправді?

- Я завжди кажу: ви можете побудувати ідеальне місто - застелити все тактильною плиткою, всюди встановити пандуси, підйомники, поставити на кожному перехресті спеціальні світлофори. Але якщо людина буде знати, що вона вийде на вулицю і їй ніхто не допоможе хоча б ментально, вона буде залишатися вдома. Бо страшно не тільки впасти. Страшно, що ти впадеш - і ніхто навколо не розумітиме, що робити.

Тобто основна проблема в культурі взаємодії. Але це досить глобально, це не вирішується виділенням кількох мільйонів з бюджету міста. Хто, на вашу думку, має займатися цим системно?

- В Україні немає культури спілкування. Немає освітньої програми для школярів, для студентів, щоб вони в принципі дізнавалися, що є люди з інвалідністю, як з ними комунікувати, як запропонувати допомогу. З початком повномасштабної війни з’явилося більше програм, які розповідають, як спілкуватися і як допомогти, але це здебільшого ініціативи для бізнесу, сервісу, закладів. А загальної системи я не бачу. Це питання до Міністерства освіти і до Міністерства соцполітики.

Я знаю, що ви читаєте лекції про інклюзію і взаємодію з людьми, які мають порушення зору. Хто вас запрошує і що ви намагаєтесь "перемкнути” в людях?

- Лекція називається "Всесвіт незрячих”. Збирається компанія або організація, яка надає послуги, там є персонал, який контактує з людьми. Моя задача - розповісти про психологію людей з інвалідністю по зору, як правильно спілкуватися, як правильно запропонувати допомогу, як надати послугу так, щоб було толерантно. Головне - прибрати бар’єр у спілкуванні і пояснити супровід: коли треба допомогти, як це зробити правильно. Бо у нас нема такого уроку в школі. І батьки теж часто не навчали - бо самі не знають.

Які найтиповіші помилки або міфи ви чуєте від людей після таких лекцій? Що саме їх зупиняє від нормальної людської реакції "підійти й допомогти”?

- Люди бояться і не знають. Вони хочуть допомогти, але бояться бути незручними. Це такий стоп. От був приклад: дві дівчинки в Харкові кажуть, що в їхньому районі живе незрячий дідусь, і вони так хочуть допомогти, але не знають, як підійти. Я їм пояснив: просто підійдіть, поговоріть, представтеся, скажіть, хто ви, і запропонуйте допомогу. Якщо людині потрібно, вона скаже: "Дякую, давайте”. Якщо ні - відповість, що вона самостійна. Все. Це простіше, ніж люди собі накручують.

Давайте тоді прям короткий "алгоритм для міста”. Я йду тротуаром, бачу людину з тростиною, вона ніби вагається або шукає перехід. Що правильно зробити, а що точно не треба робити?

- Правильно - підійти, привітатися, назватися і чітко запропонувати допомогу. Не тягнути людину мовчки за руку, не хапати ззаду, не "керувати” не питаючи. Спочатку контакт і питання. І ще: якщо людина каже "не треба”, це окей. Це не образа. Це означає, що вона справляється сама.

Тобто виходить, що основна проблема не в інфраструктурі, а в загальній культурі та мисленні людей. Що особисто для вас є головною формулою інклюзії?

- Так і є. Можна застелити все місто тактильною плиткою - буде до лампочки, якщо суспільство не готове сприймати людину з інвалідністю без її інвалідності. Спочатку треба бачити людину, потім її інвалідність. У нас навпаки. Це менталка. Наше покоління вже важко переробити, а дітей ще можна. Якщо з дитинства пояснювати, що є різні люди, що можна дружити, вчитися, працювати, одружуватися з ними - тоді і тільки тоді все зміниться.