Від "Розстріляного відродження" до війни 2022 року: як росія нищить українську культуру

Він поєднував у собі служіння науці, мистецтву та державі: навчав студентів, виступав на сцені, творив і водночас став до лав оборонців країни після початку повномасштабної війни. Його загибель - ще одне нагадування про те, що російська агресія забирає не лише військових, а й тих, хто формував культурне та інтелектуальне обличчя країни.

З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну загинули щонайменше 342 митці та 119 медійників. За кожною цифрою стоїть життя актора, художника, музиканта, письменника чи журналіста, які творили український культурний простір.

Ця статистика звучить як новина сьогодення. Але водночас вона болісно перегукується з подіями майже столітньої давнини, коли російська імперська політика вже знищувала українську інтелігенцію.

"Розстріляне відродження": знищене покоління

1920-ті роки стали періодом потужного піднесення української культури. Після революцій і короткого досвіду державності з’явилося нове покоління письменників, драматургів, режисерів, художників. Вони формували нову українську літературу, шукали власний стиль, осмислювали європейські тенденції.

Але вже на початку 1930-х років сталінський режим розпочав масові репресії. Митців звинувачували у націоналізмі, шпигунстві, контрреволюційній діяльності. Їх арештовували, катували, засуджували до розстрілу або багаторічних таборів.

Одна з центральних фігур того часу - Микола Хвильовий, письменник і публіцист, який закликав орієнтуватися на європейську культуру, а не на Москву. Після хвилі арештів його друзів і колег він у 1933 році покінчив життя самогубством.

Микола Куліш, драматург, автор гостросатиричних п’єс, був заарештований і розстріляний. Валер'ян Підмогильний, автор інтелектуального роману "Місто", також став жертвою розстрілів. Разом із ними було знищено десятки поетів, перекладачів, режисерів, науковців.

Будинок "Слово": адреса, що стала символом трагедії

Символом знищення української інтелігенції став харківський Будинок "Слово". Його збудували наприкінці 1920-х років спеціально для українських письменників. Архітектурна форма будинку нагадувала літеру "С", від слова "Слово".

Тут жили найяскравіші представники української літератури того часу. Але замість простору для творчості будинок поступово перетворився на пастку: мешканців арештовували просто з квартир. Вночі за ними приходили співробітники НКВС. Люди зникали один за одним.

Будинок "Слово" став метафорою зламаної культурної епохи. Місцем, де народжувалися тексти, що могли сформувати модерну націю, і звідки цих авторів вивозили на допити, у табори або на страту.

Сандармох: місце масових розстрілів

Однією з найстрашніших сторінок репресій стало урочище Сандармох у Карелії. У 1937 році тут відбулися масові розстріли в’язнів Соловецького табору особливого призначення. Серед убитих понад сотня українських діячів культури.

Саме там у жовтні-листопаді 1937 року розстріляли Миколу Куліша, Валер’яна Підмогильного, режисера Леся Курбаса та багатьох інших. Їх вивезли нібито для перегляду справ, але фактично на смерть.

Сандармох став братською могилою для цілого покоління. Протягом десятиліть місце розстрілів було приховане від суспільства. Лише наприкінці ХХ століття вдалося встановити масштаби трагедії.

Ті, кому вдалося вціліти

Не всі представники української інтелігенції були фізично знищені. Дехто вижив, але заплатив роками таборів, заслань і вимушеного мовчання.

Остап Вишня провів роки в ГУЛАГу, але після звільнення повернувся до літератури, хоча вже в умовах жорсткої цензури. Максим Рильський уникнув розстрілу, проте змушений був пристосовуватися до вимог режиму. Частина митців обрала еміграцію, щоб мати змогу творити без прямого тиску.

Однак навіть ті, хто лишився живим, працювали під постійною загрозою арешту, цензури та переслідування. Українська культура продовжувала існувати в умовах страху.

Від 1937-го до 2022-го: тяглість насильства

Сьогодні, коли російські ракети руйнують музеї, театри й університети, історія повторюється в іншій формі. Знищуються архіви, бібліотеки, культурні центри. Гинуть митці. Не в таборах НКВС, а на фронті або під обстрілами.

росія продовжує водночас просувати міф про "велику російську культуру", намагаючись відокремити її від воєнних злочинів. Але історія показує: культурна експансія, привласнення українських імен та фізичне знищення носіїв української ідентичності - це елементи однієї й тієї ж політики.

Пам’ять як форма спротиву

Пам’ять про Розстріляне відродження, про Сандармох, про мешканців Будинку "Слово" - це не лише історичний екскурс. Це усвідомлення того, що боротьба за культуру триває.

Сьогодні особливо важливо берегти й розвивати українську мову, відновлювати зруйновані культурні об’єкти, цифровізувати архіви та рукописи, підтримувати сучасних митців і розповідати світу історію української культури без імперських перекручень