"Генерал Армагеддону" та західні медіа. Коли аналіз загроз перетворюється на міфологію російської могутності

8 жовтня британське видання The Telegraph опублікувало матеріал, присвячений можливому поверненню російського генерала Сергія Суровікіна до керівництва війною проти України, ударам по мостах Києва та перспективам нової кампанії з руйнування української інфраструктури.

Це далеко не перша подібна публікація в західній пресі. Але саме такі матеріали змушують порушити питання, яке виходить далеко за межі журналістики: як Україні реагувати на формування в міжнародному інформаційному просторі образу російської військової могутності, нібито здатної зламати будь-який спротив?

Одразу зазначу: сама публікація The Telegraph не є антиукраїнською. Навпаки, судячи з доступного викладу статті, автор закликає Захід посилити постачання Україні засобів протиповітряної оборони та розглянути додаткові механізми захисту критичної інфраструктури. І це правильна постановка питання.

Але існує інша проблема. Коли реальні загрози починають пояснювати через образи чергових "генералів Армагеддону", "непереможних армій" або "останнього вирішального удару", виникає небезпека ненавмисного відтворення російських пропагандистських конструкцій.

Суровікін уже очолював об'єднане угруповання російських військ в Україні з жовтня 2022-го до січня 2023 року. Його ім'я пов'язують із масштабними ударами по українській енергетичній інфраструктурі, а свою репутацію він здобував, зокрема, під час російської військової операції в Сирії.

Але варто пригадати результат. У період його командування росія втратила правобережну частину Херсонщини разом із Херсоном, а масовані ракетні удари не змусили Україну капітулювати.

Сьогодні повідомлення про можливе повернення Суровікіна до оперативного керівництва війною залишаються недостатньо підтвердженими. У відкритих джерелах немає переконливих доказів його нового призначення, які дозволяли б говорити про це як про встановлений факт.

І тут виникає закономірне питання: чому сама можливість повернення одного генерала подекуди подається як передумова радикального перелому у війні?

Можна повернути генерала. Але неможливо одним кадровим рішенням ліквідувати системні проблеми армії, компенсувати втрати, подолати логістичні обмеження чи забезпечити стратегічну перевагу.

Значно важливіше інше.

На початку жовтня росія справді завдала серії ударів по мостах через Дніпро в Києві. Reuters, Associated Press та польський Центр східних досліджень (OSW) повідомляли про атаки на Південний і Північний мости, пошкодження інфраструктури та тимчасові обмеження транспортного сполучення.

Але існує принципова різниця між пошкодженням мосту, тимчасовим порушенням руху та його повним виведенням з експлуатації. Підтверджені на початку жовтня факти не давали підстав стверджувати, що росія досягла стратегічної ізоляції столиці.

Це не означає, що загрозу можна недооцінювати. Навпаки, її необхідно розглядати комплексно.

Мета кремля полягає не лише у фізичному руйнуванні окремих об'єктів. Набагато ширше завдання — дезорганізація життя великих міст, виснаження економіки, створення постійного психологічного тиску на населення та примушування українського політичного керівництва до поступок.

Йдеться про класичну стратегію примусу через виснаження, за якої військові, економічні, інформаційні та психологічні інструменти використовуються одночасно.

Особливо небезпечним цей сценарій стає напередодні зими.

Події 7 жовтня, коли росія завдала чергових масованих ударів по українських містах та енергетичній інфраструктурі, вкотре підтвердили, що йдеться не про теоретичні сценарії. Є загиблі, поранені, руйнування та проблеми з енергопостачанням.

Але потрібно розуміти й інший бік цих дій.

За оцінками міжнародних аналітичних центрів, російські війська, попри окремі тактичні просування, не змогли досягти вирішального оперативного перелому. Наступальні операції залишаються виснажливими, а територіальні здобутки не відповідають політичним амбіціям кремля.

Саме тому посилення ударів по містах можна розглядати як спробу компенсувати обмежені результати на фронті шляхом стратегічного тиску на українське суспільство.

І тут ми підходимо до головного.

Російська інформаційна стратегія розрахована не лише на українців. Значна частина її впливу спрямована на західну аудиторію.

Кремлю необхідно переконати європейського виборця в тому, що допомога Україні не має перспектив, російські ресурси практично невичерпні, а подальший спротив лише збільшуватиме людські та економічні втрати.

Наступний етап цієї логіки очевидний: якщо перемогти росію неможливо, потрібно погоджуватися на її умови.

Саме так військова загроза трансформується в інструмент політичного впливу на демократичні суспільства.

І саме тут західна журналістика має особливо відповідально ставитися до розмежування фактів, припущень, сценаріїв та інформаційних конструкцій противника.

Українська відповідь не повинна полягати у звинуваченні британських, американських чи німецьких журналістів у роботі на кремль. Такий підхід лише звужує можливості професійного діалогу й відштовхує потенційних союзників.

Потрібна інша модель.

Українські експерти, дипломати, військові аналітики та фахівці зі спеціальних служб повинні системно працювати із західним інформаційним середовищем. Не обмежуватися реакціями у власних соціальних мережах, а безпосередньо пропонувати редакціям свої оцінки, аналітичні матеріали, аргументовані спростування та експертні коментарі.

Нам потрібна постійна присутність там, де формується громадська думка західних суспільств.

І ця присутність має спиратися не на гасла, а на професійну аргументацію.

Ми повинні пояснювати, що російські удари по цивільній інфраструктурі не є доказом військової геніальності. Що спроможність зруйнувати електростанцію чи порушити транспортне сполучення не означає здатності виграти війну. Що залякування населення — це не нова стратегія, а давно відомий інструмент примусу, який росія неодноразово використовувала у своїх війнах.

Водночас не можна підміняти правову оцінку політичними гаслами. Об'єкти подвійного призначення за певних умов можуть бути військовими цілями, але це не скасовує вимог міжнародного гуманітарного права щодо захисту цивільного населення, дотримання принципу пропорційності та заборони тероризування цивільних.

Нарешті, потрібно постійно нагадувати європейцям, що російська модель війни проти України має значно ширше значення. Руйнування критичної інфраструктури, кібератаки, диверсії, інформаційні операції та політичний шантаж уже стали частиною загального виклику європейській безпеці.

Тому питання полягає не лише в тому, чи вистоїть Україна протягом чергової зими. Питання в тому, чи здатний демократичний світ усвідомити характер загрози, з якою він зіткнувся.

І на завершення.

Я не пропоную західним виданням замовчувати російські загрози. Навпаки, їх необхідно досліджувати, пояснювати та доводити до міжнародної аудиторії.

Але між об'єктивним аналізом небезпеки та створенням міфу про непереможність агресора існує принципова різниця.

Україна не повинна дозволяти, щоб її майбутнє описували виключно через можливості російських генералів.

Тому що перебіг цієї війни визначається не прізвищем Суровікіна, не черговим рішенням путіна і навіть не кількістю російських ракет.

Він визначається здатністю української держави до організованого спротиву, стійкістю суспільства, результативністю Сил оборони та готовністю союзників діяти відповідно до реального масштабу загрози.

Нам потрібна не інформаційна війна із західними журналістами. Нам потрібна боротьба за об'єктивне розуміння війни на Заході.

Бо той, хто формує уявлення світу про війну, значною мірою впливає і на політичні рішення щодо її майбутнього.