Олександр Юхненко ("Ворон"): На війні, коли втрачається сенс життя, кожен шукає свій вихід

Війна ламає залізо, але людський дух іноді виявляється міцнішим за броню. Кам'янчанин Олександр Юхненко, інструктор групи інструкторів 108-ї Кодацької бригади територіальної оборони з позивним "Ворон", пройшов непростий шлях. Про пекло передової, емоційний злам через втрату близького друга, важку психологічную травму та відродження завдяки мистецтву і тактичній медицині – він розповів "Відомо".

"Відомо": Олександре, розкажіть, звідки ви родом і як взагалі прийшли в медицину?

Олександр Юхненко: Народився я у 1998 році у селищі Новомиколаївка Верхньодніпровського району, зараз це вже Кам'янський район. Десь у 16 років переїхав жити до тата у місто, закінчив одинадцятий клас і вступив до Кам'янського медичного коледжу, де навчався на зубного техніка. Вже на другому курсі почав працювати в приватній лабораторії в Дніпрі. Взагалі, я з дитинства мріяв бути стоматологом. Мені у школі завжди подобалася біологія, усе пов'язане з людиною. Спочатку я лікарів боявся, як і всі діти, але в певний момент потрапив до дуже класного, веселого стоматолога. Ми розговорилися, я почав активно цікавитися його інструментами, і він мені порадив спробувати сили в медицині. Оскільки вступати на лікаря-стоматолога тоді було дуже дорого для нашої родини, я знайшов альтернативу – зубний технік. Професія творча, а я сам по собі творча натура, тому одразу зрозумів, що це моє.

"Відомо": Як для вас почалася повномасштабна війна і чому ви вирішили долучитися до лав Збройних Сил України?

Олександр Юхненко: Війну я зустрів у Дніпрі, прокинувся о четвертій ранку від вибухів, бо був тоді на роботі. Я задовго до цього розумів, що буде війна, і морально був готовий до цього, адже мій дядько брав участь в АТО і багато розповідав про бойові дії на сході країни, я постійно спілкувався з військовими та волонтерами. Мав чіткі патріотичні погляди, цікавився історією України і розумів, скільки біди нам принесла Росія. 25 лютого я поїхав до військкомату у Верхньодніпровськ, там були величезні черги. Мене відправили додому, бо не мав бойового досвіду, сказали, що беруть поки тільки обстріляних. Наступного дня я дізнався про територіальну оборону, поїхав у Кам'янське на базу місцевого батальйону ТРО і записався туди. Спочатку мене оформили водієм, але в період 2022–2023 років штатні посади мало відповідали дійсності – ми всі фактично були звичайною піхотою.

"Відомо": Пам'ятаєте момент, коли прийшло усвідомлення, що це справжня, жорстока війна?

Олександр Юхненко: Звісно. Це був перший заїзд у сектор, у Донецьку область, в село Веселе. Ми заселилися хто в хати, хто в підвали, і в першу ж ніч почули дуже близькі вибухи, з'явилися перші поранені. Для тих, хто прийшов без досвіду, це було дико. Було відчуття повної нереальності, наче ти перебуваєш у якійсь комп'ютерній грі і тебе це точно не торкнеться. Цей міф швидко розвіявся, коли побачив першу кров, перших поранених і загиблих побратимів. Тоді й прийшло усвідомлення реальності.

"Відомо": Як ви, будучи стрільцем у піхоті, зрештою перейшли суто у військову медицину?

Олександр Юхненко: У піхоті морально було дуже складно та й фізично дуже важко. Тож періодично я задумувався, щоб якось обрати собі службу, більш близьку за фахом. Оскільки я закінчив медичний коледж, мав непогані знання з анатомії і ще до війни самостійно їздив на полігони, тренувався накладати турнікети та тампонувати, то в окопах хлопці знали, що я можу надати першу допомогу при пораненні. Була в роті дівчина, бойовий медик, вона проводила з нами заняття, я все схоплював на льоту, бо жити хочеться, а такмед на війні – це найважливіше. Але остаточний перехід відбувся через важку психологічну кризу. У 2023 році, коли ми вийшли з Донбасу і зайшли на Запорізький напрямок, у мене стався пік емоційного занепаду. На крайньому виході взимку загинув мій близький побратим Руслан Завгородній із Кам'янського, засновник відомого спортивного клубу "Скіф". Ми з ним дуже здружилися, і ця втрата сильно мене "підкосила".

"Відомо": Руслан був досить відомою особистістю у Кам’янському. Розкажіть про нього, якщо можете.

Олександр Юхненко: Це був його перший бойовий вихід. Надворі тоді був мороз мінус п'ятнадцять, ми спали в норах, було страшенно холодно, і Руслан сильно захворів прямо на позиції, мав високу температуру. Я наполягав, що його треба міняти, пропонував залишитися в тилу. Він відмовився, сказав: "Ворон, ми зайшли разом, разом і вийдемо". На жаль, вийшли ми разом, але він – уже на щиті. Тяжка була евакуація. Досі пам’ятаю один момент: перед тим фатальним виходом Руслан загубив свої старі навушники, яким було років п'ятнадцять і якими він дуже дорожив. Ми шукали їх три години, перерили все на командно-спостережному пункті, але не знайшли. А на наступну ротацію я зайшов туди і випадково знайшов ті навушники в землі. У мене всередині все перевернулося. Я возив їх у машині на "торпеді", хотів передати його родині, але за пару днів вони зникли з авто. Мене досі це мучить, дуже хотів віддати ту річ як пам'ять.

"Відомо": Ця втрата і стала для вас точкою зламу?

Олександр Юхненко: Так, під час того виходу, коли загинув Руслан, у нас ще був один важкий поранений. Я надав йому допомогу. Начмед батальйону Олександр Нестеренко помітив мою роботу з пораненим і сказав тоді, що тільки завдяки мені хлопець вижив. Що якби я вчасно не надав йому допомогу, то він би точно стік кров’ю. Олександр Миколайович – це взагалі начмед від Бога, він дуже класна людина і багатьох наших хлопців урятував. Але, коли я сам вийшов із позиції, у мене почалися страшні "флешбеки", навалилася депресія, небажання жити. Я міг одночасно плакати і сміятися, тобто з головою були конкретні проблеми. Знаєте, постійне очікування смерті дуже тиснуло на мозок. Я звернувся до нашого Олександра Миколайовича, він на мене подивився, оцінив мій стан і дав направлення. Мене поклали в лікарню в Запоріжжі з важким перебігом ПТСР. Два місяці я там лікувався. Потім повернувся, закінчив офіційні курси бойового медика, посів там перше місце, отримав свій перший медичний рюкзак і став черговим медиком на КСП роти. Постійно читав спеціальну літературу, розвивався. Потім працював на стабілізаційному пункті бригади під керівництвом начальника медслужби бригади Івана Кондратенка, який мене багато чому навчив. Він не тільки дуже крутий професіонал, а й чуйна людина і сильний керівник, який дав мені шанс рости далі, я просто не міг його підвести. А зараз я вже перевівся в інструктори, навчаю особовий склад, контролюю аптечки, перевіряю турнікети.

"Відомо": Мені казали, що під час реабілітації ви почали малювати і досягли певних успіхів у живопису. Як мистецтво допомогло подолати ПТСР?

Олександр Юхненко: Якщо чесно, то я вважаю себе творчою людиною і малювати любив ще з дитинства. Щодо реабілітації, то мені дуже пощастило з відділенням і лікарем. Там були різні активності для психологічного розвантаження, працювали круті психологи. Була кімната, де лежали олівці, фломастери, акрилові фарби. За тиждень перебування там я спробував малювати і раптом усвідомив: коли я малюю, з голови зникають усі нав'язливі та жахливі думки. Це справжній релакс. На війні, коли тебе нічого не радує і ти втрачаєш сенс життя, кожен шукає свій вихід: хтось співає, хтось пише вірші. Для мене виходом стало малювання. Я малював навіть потім на службі, у вільний час, це діє як антистрес. Нещодавно зайнявся ліпленням з глини, а ще вперше вирізав фігурку з дерева. Все, що задіює руки і творчо відволікає, допомагає мені тримати баланс.

"Відомо": Ви мали певну можливість після госпіталізації перевестися в тилову частину або навіть взагалі спробувати "списатись" з війська, але залишилися в бригаді. Чому?

Олександр Юхненко: Можливість, як-то кажуть, "пропітляти", була. Але я хотів повернутись до своїх побратимів і бути максимально корисним у бригаді з огляду на мій досвід і навички. Я вважаю, що інструктор, який сам не має достатнього бойового досвіду, не накладав турнікети в реальних умовах, – це неправильно. Я хотів набратися практики на стабілізаційному пункті, влився в чудовий колектив. Я вважаю себе відповідальною людиною, можна сказати, що я навіть трохи "тривожник", тому не можу ставитися до роботи абияк і не міг підвести людей, які в мене повірили і дали мені шанс розвиватися.

"Відомо": А як з'явився ваш позивний "Ворон"?

Олександр Юхненко: О, це кумедна історія з 2022 року. Ми тоді стояли у Верхньодніпровську на кільці, окопувалися. Сиділи в окопі з побратимом з позивним "Вікінг". Тоді нашим завданням було контролювати місток і у випадку, якщо з’явиться ворог, затримати його колону за допомогою всіх наявних засобів. От сидимо ми там, і я кажу: "Блін, щось мені здається, що ми скоро на Донбас поїдемо". За кілька днів нас збирають на шикування, я знову кажу: "Точно, нас готують на Донбас". Вікінг посміявся тоді і каже: "Ну ти й ворон, дивись не каркай". За тиждень ми дійсно виїхали в бік Донецької області. Так позивний і причепився. Ну й плюс я в перші дні ходив вдягнутий у всьому чорному, та й сам чорнявий. Тож воно якось все збіглося.

"Відомо": Олександре, про що мрієте після війни?

Олександр Юхненко: Дуже сподіваюся, що війна закінчиться і я нарешті зможу реалізувати свою мрію – вступити до медичного інституту, щоб вивчитися на професійного лікаря. Ну а малювання обов'язково залишиться зі мною, але вже просто як хобі для душі.