Режисер Сергій Павлюк: У нас, на жаль, немає культури сприйняття оголеного жіночого тіла

У Дніпропетровському академічному обласному українському молодіжному театрі відбулась Церемонія нагородження переможців ХХХІ Фестивалю-конкурсу на найвищу театральну нагороду Придніпров’я "Січеславна" та "Надія Січеславни". Справжнім тріумфатором цьогорічного конкурсу стала вистава "Матінка Кураж та її діти" Академічного музично-драматичний театр імені Лесі Українки м. Кам’янське, яка отримала нагороди у номінаціях за кращу режисерську роботу, кращі чоловічу та жіночі ролі другого плану та перемогла в номінації "Найкраща драматична вистава".

Поставив виставу відомий театральний режисер, головний режисер Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша, заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк. Наразі він працює в Кам’янському вже над другою виставою – містерією "Вій", за однойменною повістю М.В. Гоголя. Про театральні сенси, еротизм на сцені та роботу з братами Капрановими він розповів в інтерв'ю "Відомо".

Про виставу "Матінка Кураж" та роботу в Кам'янському

"Відомо": Сергій, якби ви зараз ставили "Матінку Кураж", щось би змінилося в постановці? Тому що за мнулий рік ставлення до війни в суспільстві змінилося, і, можливо, ви б зробили якісь інші акценти.

Сергій Павлюк: Я б нічого не змінював. Можливо, більше б часу все-таки працював з акторами, глибше б пропрацьовував із ними їхні образи. Проблема цієї вистави в тому, що вона з певних причин, на жаль, дуже мало грається. Кожна вистава має "награтися". Потрібно хоча б десять вистав відіграти, щоб актори зрозуміли, що вони роблять, навіщо вони це роблять, щоб вони не згадували текст на сцені. Якби я зараз ставив "Матінку Кураж", я просто б репетирував і репетирував. Тут суто технічний момент. Я б намагався знайти глибші причини вчинків героїв, їхніх стосунків, взаємодію персонажів. Оце єдине, що б я зробив, тобто покращив уже наявний матеріал зрештою.

"Відомо": Ну і тим більше, що дирекція театру дала можливість реалізувати ваші забаганки і, наприклад побудувати майже справжній міст на сцені.

СП: Це не мої забаганки, це забаганки художника-постановника та всієї нашої команди. Це бачення Юрія Ларіонова, і воно неймовірне. Я вважаю його одним із найкращих театральних художників в Україні. Як і Христину Корабельникову. Вони мене переконали, що так буде дійсно круто. І дійсно, Ірпінський міст на сцені Кам'янського – це дуже потужно, масштабно, красиво, це справжнє мистецтво. Звичайно, можна робити мистецтво тільки з акторами на порожній сцені, але давайте чесно: "варити кашу з сокири" – це теж таке собі задоволення.

Коли замовник хоче запросити дорогого режисера на дорогу постановку, а потім починає розказувати, як йому важко і що немає грошей, це дуже дико. Тому я дуже вдячний керівництву театру Кам’янського і особисто Маргариті Андріївні (Кудіна – директор-художній керівник Академічного музичного драматичного театру ім. Лесі Українки м. Кам’янське), яка, до речі, і запропонувала мені поставити і "Матінку Кураж", і "Вія", за те що мені "не дають сокиру" замість потрібних мені інгредієнтів. Я чудово усвідомлюю, як важко під час війни фінансувати такі вистави. На тій же "Матінці Кураж" фінансово можна й не "відбитися", але вона іміджево потужна. І вона надважлива для професійного розвитку акторів.

Те, що зараз ми робимо з "Вієм" – це якраз така ін'єкція українського на схід України. Думаю, якби цього було більше ще років двадцять тому, можливо, цієї війни й не було б. Я це зрозумів, ще коли ми почали ставити з Юрієм Буссом "Марусю Чурай" у 2013 році в Луганську. Там такого не було. Для них це було дико. Я кажу відверто: мені здається, люди там просто не чули таких українських пісень і не бачили таких обрядів від душі.

"Відомо": Будь який митець працює зі своїм індивідуальним матеріалом: скульптор – із глиною та каменем, художник – із фарбами, а режисер – із людьми. Для вас важливий матеріал, із яким ви працюєте, тобто трупа? Чи ви можете поставити все, що завгодно, і з ким завгодно?

СП: Як мій друг Віталій Капранов колись казав: "Ти можеш поставити й телефонну книгу". Можу, але навіщо? Звичайно, є матеріал, із яким мені особисто хотілося б працювати, якийсь новий, який припадає до душі. А є матеріал, який просить поставити замовник. І хочеш ти чи ні, починаєш "бодатися" з драматургією, та все одно це зрештою стає твоїм.

Набагато кращі роботи виходять у мене, коли я йду на спротив. Коли мені дають матеріал, який я не готовий робити, якого не хочу, то чому відмовлятися? Наприклад, я клявся, що ніколи в житті не поставлю "Сорочинський ярмарок"… І поставив нещодавно його у Полтаві. І все вийшло прекрасно. Всі "щаслЯ не ремісникиві", всі задоволені, навіть я. (посміхається)

Що стосується конкретно театру Кам'янського, то тут дійсно велика і класна трупа. Я дуже рідко такі речі говорю, бо не люблю когось улещувати, бавитися з людськими долями – я терпіти цього не можу. Через це я завжди був таким собі "нуаром", майже ніколи близько не спілкувався з акторами. А тут атмосфера неймовірно цікава, і мої стосунки з акторами неймовірно позитивні. Вони мене не бісять. Ну, не завжди, звісно. Просто в інших театрах інколи виникають певні "незручні" моменти. Бо я, на жаль, дуже емоційна й стресова людина. Коли я "входжу" в стресовий стан, то стаю таким собі Карабасом-Барабасом. Репетиційний процес це показує: якщо актор має певні амбіції, які не виправдовуються, або якщо у нього поганий настрій і він пирхає на сцені, я це, на жаль, сприймаю на свій рахунок. Мені стає дискомфортно, і моя захисна реакція – агресія. Нічого з цим зробити не можу. А тут, у Кам'янському, це вже друга моя робота поспіль – і я кайфую, я фонтаную ідеями. З "Вієм" у нас зараз буквально кожного дня знаходиться щось нове й кльове.

Про комерційний успіх Гоголя

"Відомо": Ви зараз працюєте над "Вієм" і робите велике мистецтво з потужною сценографією. Чи буде вистава комерційно успішною? Чи піде на неї глядач?

СП: Я думаю, що на цю виставу підуть. Чому? Тому що це, по-перше, назва. Вдала назва – це майже завжди запорука успіху. Як "За двома зайцями" чи "Кайдашева сім'я" – що б ти не поставив, усі підуть. Хоча, що стосується "Кайдашевої сім'ї", то я не бачив жодної постановки, яка б мені припала до душі, де б українців не змальовували дурними хохлами. Трагедію зазвичай перетворюють на якийсь пошлий фарс-комедію, де всі бігають і кричать, як ідіоти. Але публіка на ці вистави, яким уже по тридцять років, усе одно ходить.

А потім їм "привозять" таку виставу, як "Матінка Кураж", а глядачі на неї не йдуть. На жаль, так і є. А що стосується "Вія", то тут стовідсотково працює сама назва й автор. Бо це – Гоголь. Це ж "Вій", страшилка, знайома ще старшому поколінню. Хтось бачив старий ще радянський фільми, хтось бачив новіші постановки. Тому саме на назву підуть усі. Але глядачі можуть бути розчаровані, бо вони йтимуть на "ужастік", на страшилку, а отримають горор чистої води. І вийдуть із залу як мінімум замисленими. Я думаю, що половина глядачів виходитиме незадоволеною, бо вони побачать у виставі самих себе. Оце найстрашніше. Тому ми навіть у програмці робимо спеціальну вкладку про чесноти й смертні гріхи. Тобто у нас вистава не про "ужастіки", а про препарування людської душі та гріховності.

"Відомо": Чому на афіші стоїть обмеження за віком 14+?

СП: Я вважаю, що взагалі повинно бути обмеження "16+", бо у виставі є сцени еротичного напрямку, присутня тема сексу та зваблення.

"Відомо": Оголеність на сцені виправдана?

СП: У нас як такої явної оголеності у виставі не буде. Я взагалі рідко використовую оголеність, але якщо вже роблю це, то перестраховуюся. У нас, на жаль, немає культури сприйняття оголеного жіночого тіла. Коли за кулісами актори чи монтувальники пускають слину й поводяться як якісь хами, дівчата через це ніяковіють і не хочуть оголюватися. Але, до речі, тут, у Кам'янському, я бачив виставу "Ромео і Джульєтта", де була прекрасна сцена з оголеністю, і вона не викликала в мене жодного відторгнення.

На сцені оголеність – це краса. Нею потрібно насолоджуватись естетично. Щось я не пам'ятаю, щоб перед Венерою Мілоською хтось у музеї займався непотребством. Це оголена краса, це справжнє витончене мистецтво. Жіноче красиве тіло – це естетика. Свого часу, ще до війни, я ставив "Юнону та Авось" у Полтаві. Очистив її від російських імперських наративів, зробив історію суто про кохання. І там обидві акторки, які були у складі, погодилися на оголення грудей, це був їхній свідомий вибір. В інших випадках, коли мені потрібна оголеність, я прошу акторок купувати силіконові накладки. Мені на сцені потрібен образ, а не просто голі груди.

Якщо це виправдано сценічно й естетично, якщо актриса робить це відверто, спокійно й без комплексів, то це красиво. Я бачив постановки європейських театрів, тієї ж Піни Бауш – і це неймовірно красиво. Ти не сприймаєш людину як сексуальний об'єкт, ти сприймаєш це як акт творчості.

Про "генія" всередині, продуктивність та свідомий хаос режисури

"Відомо": Ви за рік можете поставити стільки, скільки інший режисер не поставив за все життя. Але чи згодні з тим, що кожен справжній митець намагається, щоб його наступний витвір був кращим за попередній?

СП: Ні, не згоден. Я не ставлю собі такої мети. Я колись читав статтю однієї авторки, яка написала бестселер, а коли її запитали, чи не боїться вона, що більше нічого такого видатного не напише, вона відповіла: "Ні, тому що в мене хороший геній". Зверніть увагу – не "я геній", а "в мене хороший геній". Я нічого не придумую, я просто передавач Звідти.

До вісімнадцятого століття люди, починаючи від греків і римлян, казали: "У мене є демон" або "У мене є геній". У когось сильний, у когось кволий. Вони не приписували авторство собі. А з вісімнадцятого століття почали говорити: "Я придумав, я геній", перебираючи на себе функцію Бога. І коли у людина створює щось варте уваги, то вона починає вірити, що вона дійсно геніальна. А коли в людини наступного дня щось не виходить створити, починаються депресії, алкоголізм чи суїцид. Прикладів цьому багато.

Що стосується театру, то це "живе" мистецтво, тут на успіх впливає надто багато факторів. І я не можу об’єктивно сказати чи виходить в мене чи ні. Бо скільки б ти сам себе не переконував, що твоя вистава – прекрасна, від цього вона не стане прекрасною для всіх інших. Але можна спробувати оцінити свою діяльність суб’єктивно. Якщо я працюю двадцять років і поставив 156 вистав, і щороку мене запрошують різні театри, то, мабуть, я щось роблю правильно. Якби я робив погано, мене б не запрошували. На мої вистави ходять глядачі. Це факт. Звісно, для колег вони можуть бути недосконалими. Колеги знають, як краще, вони б зробили по-іншому, шукали б інші сенси й правильно вибудовували мізансцени. Але я бачу вистави деяких колег – і вони емоційно порожні, у них прекрасні мізансцени, але на них не йде глядач. А на моїх виставах глядач плаче, я інколи плачу, хоча сам кажу, що цього робити неможна, актори все переживають разом із залом. Але, знову ж таки, це все суб’єктивно. На мою думку "ідеального театру" не існує, прагнути до нього – це страшна утопія.

Зазвичай доля тебе приводить до якогось "потрібного" матеріалу, як мене привела до "Матінки Кураж". І я зробив "Матінку Кураж" такою, яка вона є тут і зараз. Якби доля змусила мене ставити її після війни, це була б зовсім інша вистава. Але склалося так, що пані Маргарита запропонувала мені поставити цю виставу – і я погодився. Долучив до процесу Юрія Ларіонова і Христину Корабельникову, з якими тільки почав співпрацювати. З Юрієм Буссом ми взагалі давно працюємо разом. Ми познайомились з акторами, вони мені довірилися, і ми всі разом зробили дуже хорошу річ. Хоча, знову ж таки, хтось так не вважає. Хтось з професіоналів може сказати, що в цій сцені можна було вийти пізніше, а тут – є зайві "проходки". Але я чомусь зробив саме отак. Колеги вже двадцять років закидають мені, що у виставах забагато всього: забагато образів, забагато емоцій, забагато масових сцен. Мені кажуть, що треба "цідити" матеріал.

Зізнаюсь, я ненавиджу ЗТМ – це коли повністю вимикається світло між мізансценами для зміни декорацій чи дії. Я з часом просто перестав любити темряву на сцені. Тому ми з Юрієм Буссом завжди продумуємо безкінечні проходи акторів. Колеги кажуть, що вони зайві й перенавантажують виставу, що люди не встигають усе зчитувати. Я це знаю, але роблю це свідомо, бо мені так подобається. Замість того, щоб вимкнути світло, ми запускаємо масу: актори пішли в бій, повернулися, пробігли – я намагаюся створювати постійний рух. Це перевантажує виставу. Хтось устигне це відчути, хтось ні, а хтось прийде подивитися ще раз, щоб відчути. По-іншому я працювати не можу, я бачу саме так, мені це подобається, це мій стиль.

"Відомо": Чи визнаєте ви себе ремісником через те, що постійно і без упину "пашете" і практично поставили виробництво вистав на потік?

СП: Ні, я не ремісник. Я займаюся професією, а не просто механічною роботою. Професія – це те, що має постійний розвиток, де з'являється щось нове. Я не можу поставити одну й ту саму виставу в іншому театрі абсолютно так само, навіть якщо назва, текст і сценографія збігаються. Вводиться нова людина – і вистава повністю змінюється. Мене інколи за очі дехто називає "многостаночником". Але якщо людина хоч раз побувала в мене на репетиції і побачила, як я працюю, вона ніколи такого не скаже. Бо навіть якщо я повторюю матеріал, я максимально відпрацювую кожну сцену. Я можу бути продуктивним, але я не халтурник.

Я просто дуже організована людина й хороший антикризовий менеджер для самого себе. Я чесно кажу, що я не можу жити без роботи. І моя робота розписана на рік наперед у різних театрах. Зараз я на сцені шліфую "Вія", а паралельно в голові вже працюю над наступними проєктами. Наприклад, читаю Ліну Костенко для Берестечка та прослуховую та перечитую "Справу Сивого" братів Капранових про Дніпро.

Це реальний творчий процес. Я втомлююся від одного – переключаюся на інше. Я займаюсь основною роботою, а паралельно опрацьовую матеріал, який у мене далі в плані. Ти як режисер завжди залежиш від акторів, які вчать текст, від цехів, які місяцями роблять декорації. Якщо я буду сидіти, нервувати й жити лише однією роботою, я нічого не встигну. Тому я чітко й правильно розподіляю свій час між кількома проєктами. При цьому весь процес залишається емоційним, чесним і дуже щирим. Саме тому я від нього просто кайфую.

Про вік та правило трьох діб

"Відомо": Ви змінюєтеся з роками? От вам зараз 48 років. Як зараз 48-річний Сергій Павлюк відноситься, наприклад, до 38-річного Сергія Павлюка?

СП: Мені нинішньому, той Сергій Павлюк, яким я був у 38 чи 30 років, здається людиною, якій було набагато легше жити. Тоді я рубав шашкою, був таким собі безмежним і справжнім Карабасом-Барабасом. Це була така жорстка редакція мене, яка вважала, що після мене хай хоч і потоп буде. У мене були максимальні вимоги до себе, я вимагав стовідсоткової віддачі від акторів. На це не всі були готові, тому автоматично траплялися емоційні зриви, моральне знищення… Я дуже емоційний і буквально накривав собою людей. Це було страшно.

Найгірше, що все це переносилося в родину. Аб'юз у роботі трансформувався в аб'юз у сім'ї, тому що вчасно зупинити цей маховик неможливо. Саме це усвідомлення змусило мене після тридцяти років потроху брати себе в руки. Це було найважче, і мені досі це дається непросто. Але з кожним роком я працюю над собою. Дружина допомагає, терпить мене, слава Богу, і діти також терплять. Тоді я був агресивним і взагалі не приймав компромісів, постійно сварився з директорами театрів. Можливо, якби я був мудрішим і спокійнішим, то в мене зараз було б не 156 постановок, а всі 310. І це я не жартую.

З часом я дізнався про одне правило, яке практикували в німецькій армії під час Першої світової війни, а ще раніше, як виявилося, щось подібне було у давніх греків. Там рядовому було суворо заборонено подавати скаргу на офіцера протягом трьох діб після інциденту. Якщо офіцер тебе образив, а ти одразу подаєш скаргу, то тебе за це могли навіть розстріляти. І за всю війну в германській армії не було зафіксовано жодної такої скарги. Я довго думав, чому так. А потім проаналізував власні життєві конфлікти й зрозумів: у перший день, коли стається якийсь конфлікт, винні всі навколо, а ти один святий і правий. На другу добу винні всі, і ти все одно вважаєш себе правим. А ось на третю добу ти вважаєш, що всі все одно винні, проте емоції нарешті вщухають і з'являється певне "але". Ти починаєш розуміти: але ж я міг так різко не реагувати; але ж я міг не вестися на цю провокацію. Якби ми керувалися виключно першими агресивними імпульсами, де правий лише ти, то цього світу вже не існувало б. Я взяв це правило трьох діб у своє життя. Тепер я усвідомлюю, що за три дні емоційно стане легше, просто ці перші два дні треба перетерпіти й пережити в тиші.

Я дуже схожий на свою маму, а вона в мене з Карпат. Мій кум, режисер Каха Гогідзе, родом із гір, і він колись мені пояснював природу цієї "гарячої" гірської крові: "Розумієш, куме, у нас десь там у горлі просто йоду не вистачає". І ти наодинці з собою визнаєш, що ця вибухова агресія – це якась майже патологічна штука. Я не те щоб радикально змінююся, бо моя емоційність нікуди не зникла, але намагаюся ставати стриманішим, контролювати емоції й спрямовувати їх у правильне творче русло.

Про заздрість, визнання та унікальність театру

"Відомо": У вашому доробку вже понад 150 вистав. На цьому етапі вам важлива оцінка вашої діяльності: премії, нагороди, офіційне визнання досягнень?

СП: Тут п'ятдесят на п'ятдесят. Інколи мені абсолютно байдуже, бо в мене є улюблена професія, постійна робота і свій глядач. Але з іншого боку, коли навколо створюються потужні творчі об'єднання, як, наприклад, теперішній театр ветеранів, який робить надзвичайно правильні й сильні речі, а я опиняюся поза цим процесом, то починаю почуватися непотрібним. Тоді я сам себе знецінюю.

Для мене критично важливо відчувати, що моя робота потрібна. Дивіться, от кінорежисер зняв фільм – і ця стрічка, навіть якщо вона роками лежатиме на полиці, лишиться у вічності. Кіно, картини, музика існують поза часом. Театр влаштований інакше: він живе виключно тут і тепер. Ти можеш десять років бути на піку творчості, багато ставити, бути відомим, це, до речі, дуже схоже на політику (посміхається), але щойно ти припиняєш працювати – про тебе миттєво забувають. І ти сам про себе забуваєш. А жити без чіткої цілі й почуватися непотрібним я не хочу. Мені дуже погано без роботи.

Зі студентських років у мене ніколи не було амбіцій стати найкращим режисером України чи обов'язково поставити виставу за кордоном. Я просто робив те, що мені подобається, і отримував від цього колосальне задоволення. В мене щось виходить, і я від цього кайфую, та ще й гроші за це платять – прикольно. Був період, коли я взагалі нікому не був потрібен, а в мене вже було двоє дітей. Звичайно, що фінансове питання стоїть в таких умовах дуже гостро. Митець не має бути голодним, стверджувати протилежне – це повна дурня. Тому багато часу я витратив на боротьбу з собою, бо на звичайну театральну зарплату важко забезпечити родину, а нічого іншого, окрім театру, я робити не вмію. Мій друг Юрій Бусс свого часу на п'ять років пішов з професії й заробляв шалені гроші, працюючи водієм на фурі. Але зрештою все одно повернувся в театр, бо це неможливо кинути.

І ось час іде. Я працюю. Мені вже тридцять років, тридцять п’ять років. Всі знають, що є такий режисер – Павлюк, дехто стверджує, що я вже став відомим. А я цього не знаю, я цієї відомості не відчуваю, мені про це забули сказати. Коли люди починають говорити мені якісь такі компліменти, який я видатний режисер, то я одразу затискаюся: для чого ви мені це кажете? Мені насправді неприємно чути про свою популярність. Але коли не кажуть, що я відомий, мені теж неприємно. Отакі внутрішні гойдалки. Поки я працюю, мені глибоко байдуже, хто і що про мене думає – колеги чи критики. Ми з Юрою зараз повністю занурені у "Вія", живемо в цьому процесі. Виходимо на вулицю раз на день на пів години в магазин – і назад у театр. Поки ми працюємо, ми всі в цій роботі, ми отримуємо від цього неймовірний кайф, і все інше нам – байдуже. В цей момент мені абсолютно байдуже, хто і що про мене думає і каже. Я в процесі. Я живу цим.

Єдине, що хвилює мене в цей час, коли я так сильно занурююся в роботу, – це розлука з родиною. І ще зізнаюсь, що в момент, коли виходить прем'єра, я вже давно не відчуваю мандражу, збудження чи якогось особливого задоволення. Тому що прем'єр у моєму житті було занадто багато. Мене дуже дратують режисери й театрали, які просто граються в театр, а не роблять його: оці вічні розмови про те що "я в пошуку", що "скоро грандіозна прем'єра". Через цю фальш я часто взагалі не вважаю себе справжнім режисером. Я бачу себе просто людиною з села, з вулиці, яка займається своєю професією і не шукає при цьому у цій професії нові форми, не шукає нові сенси. Я цим не займаюся. Мені дають роботу, я її роблю і отримую задоволення. Я плачу на репетиціях, злюся, коли щось не виходить, але коли зрештою все складається – настає катарсис. А коли я зробив роботу, то далі мені скучно. Прем’єра мене не цікавить. Прем'єра для мене – це як фінал хорошої книги, наприклад, як "Справа Сивого" братів Капранових, яку ти читаєш захлинаючись, а потім лишається кілька сторінок, книга закривається і все – історія закінчилася. А далі треба брати нову книжку, і цей початок завжди дається найважче.

Про роботу з текстами Капранових та виклик для Дніпра

"Відомо": Поговорімо про ваші плани щодо книги братів Капранових "Справа Сивого", яка присвячена Дмитру Яворницькому. Як виникла ідея створити виставу за нею?

СП: Це досить довга і цікава історія. Якщо коротко, то у Дніпрі є люди, які хочуть прославити своє місто й зробити масштабну постановку саме за цим романом. Ідея проєкту належить Ользі Обласовій, засновниці і голові правління ГО "Яскрава країна". А оскільки я вже співпрацював із Капрановими та ставив "Приворотне зілля" в Театрі на Подолі, то вибір як на режисера, впав саме на мене. Наша нова ідея народилася в Мукачеві на фестивалі аматорських театрів. Ми там зустрілися, поговорили з Віталієм Капрановим, і він дав добро на постановку. Проте Віталій одразу попередив, що п'єсу не писатиме, тож роль драматурга та створення інсценівки я повністю взяв на себе. На мою думку, це дуже крута іде: зробити в Дніпрі потужну, можливо, навіть імерсивну виставу, про одну з найвідоміших історичних постатей цього регіону. Тому я збираюсь у Дніпрі походити старими вулицями, побувати у музеї, щоб глибше зануритися в атмосферу міста.

"Відомо": Ви самі читали книгу "Справа Сивого"? Чим вона вас так зачепила?

СП: Звісно читав, книжка мені дуже сподобалася. Вона круто написана, це справжній захопливий детектив. Плюс це унікальна історія міста, де свого часу перетиналися долі видатних українських митців та істориків: одні лише сцени з Іллею Рєпіним чого варті. Брати Капранові завжди роблять історію доступною, живою, пригодницькою, і це виходить дуже м'який та ніжний екскурс в українське минуле. Вони показують місто, його історію крізь його еволюцію: від Нового Кодака до Катеринослава й нинішнього Дніпра.

"Відомо": Книга досить об'ємна, фактично це готовий сценарій для мінісеріалу. Як плануєте адаптувати такий масштаб під театральні підмостки?

СП: Це наразі найскладніший виклик для мене як для режисера. Брати Капранові дійсно спочатку писали цю історію як сценарій для чотирисерійного серіалу, і лише потім вона стала книгою. Як адаптувати такий гігантський об'єм під формат однієї вистави, я поки що до кінця не знаю, саме зараз ламаю над цим голову. Сьогодні в нас із художником якраз виникла сценографічна ідея розділити дію на кілька локацій. У романі неймовірна кількість персонажів, багато чоловічих ролей, причому це як відомі, так і маловідомі, але історично важливі постаті. До того ж, розповідь розбита на два часові пласти: основна сюжетна лінія – про події 30-х років, коли вже зовсім сивий, і всі інші події в його житті – коли він ще був молодий, тільки почав займатись історією, працював у Туркестані і так далі. Через це мені легше розділити виставу на три частини, а не на дві, щоб показати розвиток історії в часі.

"Відомо": Написання інсценівки – це фактично робота драматурга. Ви вже маєте подібний досвід переробки великої прози для сцени?

СП: Для мене це дійсно серйозний професійний виклик, хоча мені не звикати писати інсценівки. Моєю першою такою роботою, можу похвалитися, був саме "Вій" Гоголя. Я поставив його в Коломиї ще 18 років тому, і вистава досі тримається в репертуарі. Концепцію "Вія" як горору та препарування людського гріха, а не просто дитячої страшилки, я вигадав зовсім ще зовсім молодим режисером (посміхається). Зараз, через двадцять років режисерського досвіду, в Кам'янському це буде зовсім інша вистава – об'ємніша й глибша, але суть залишається тією ж самою. Потім я робив інсценівку гоголівської "Страшної помсти", яка тривалий час успішно йшла в Херсоні й теж досліджувала тему гріха. А самою колосальною моєю працею стала інсценівка роману Івана Багряного "Сад Гетсиманський" у Черкасах: вистава вже років 17 не сходить зі сцени.

При цьому я не називаю себе професійним драматургом, це зовсім інша професія. Але я беру тексти авторів, які є чудовим фундаментом, а потім нещадно їх ламаю, перероблю під себе, під своє бачення та під акторів. Попереду дуже складна робота. Якщо ми виграємо грант, то прем'єра відбудеться через рік, і цей час дозволить мені педантично розпрацювати цей матеріал.

"Відомо": Чи можете вже зараз відкрити таємницю, якими будуть суто режисерські фішки у цій постановці?

СП: У мене вже є накидки мізансцен, я приблизно бачу сценографію та переходи. Наприклад, я чітко знаю, як вирішити сцену, де приходять розганяти "Просвіту", і наступну картину, де допитують селянку через розповсюдження інформації про Голодомор. Епізод із "Просвітою" я зроблю камерним і музичним: там фігурує відома українська співачка, яка співає під бандуру разом із друзями. Потім картинка різко гасне, і ми з цієї красивої музичної атмосфери 1910 року миттєво перестрибуємо в інше місце – в жорстокий допит 1933 року.

До речі, у книжці Капранових мене вразило те, що вони в ній максимально сконцентрувались саме на людських долях, на глибоких смислових акцентах. Мені це імпонує. А ще я розумію, що вистава "Справа Сивого" – це неймовірно складний, масштабний проєкт, який потребує серйозного фінансування та повної віддачі від театру. Але мені це цікаво, і я готовий до цього.