Зв’язок обірвався майже одразу, телефони мовчали, Маріуполь швидко опинився в оточенні: історія Тетяни Кравець, яка пережила блокаду

Свою сумну історію Тетяна розповіла кореспондентці "Відомо".

Її син Андрій також був військовим. Донька жила окремо з родиною, у Тетяни було двоє онуків. Поруч чоловік і 82-річна мати, яка через деменцію потребувала постійного догляду.

До війни за матір’ю доглядали всією родиною. Приходили до неї, допомагали з побутом, приносили їжу та ліки. Це було життя, сповнене планів.

24 лютого 2022

У день початку повномасштабного вторгнення, Тетяна перебувала на казарменному положенні.

- Нас підняли по тривозі. Я була на службі. І з цього моменту я вже не змогла потрапити додому. Ні до чоловіка, ні до дітей, ні до мами, - згадує жінка.

Зв’язок обірвався майже одразу. Телефони мовчали. Маріуполь швидко опинився в оточенні.

Тетяна служила військовою кухаркою у підрозділі, який забезпечував харчування особового складу. У перші дні облоги продукти ще були, але з кожним днем їх ставало менше.

- Місто взяли в кільце. Постачання не було. Але людей потрібно було годувати - і військових, і тих, хто опинився поруч, - розповідає жінка.

Рішення залишитися

Після перших прямих прильотів по місцях дислокації командування почало говорити про можливу евакуацію жінок-військових. Саме тоді Тетяна поговорила із сином.

- Він спитав: "Мам, а тебе будуть евакуйовувати"? Я сказала: "Синочку, мама залишається. Бо якщо частина залишається, я не маю права піти".

Син, власне, й ухвалив рішення. Він сказав: "Якщо мама залишається, то і я залишаюся".

Кілька разів Андрій приїздив до матері. Привозив продукти. А потім зв`язок з ним втратився.

Мати, яка залишилась вдома

Поки Тетяна була на службі, її мати лишалася в квартирі. Будинок розташовувався неподалік від іншої військової частини.

- Я фізично не могла до неї піти. Обстріли були постійні, - розповідає Тетяна.

Згодом з'ясувалося, що чоловік Тетяни ходив до тещі пішки - під обстрілами, через зруйновані квартали. Носив їжу, воду, ліки. Пізніше у будинок, де жила мати, влучила авіабомба.

- Мама загинула. Вона була під завалами. Хтось із людей присипав її землею у дворі, - пригадує Тетяна.

Зруйноване місто

З часом перебувати на місці служби стало неможливо. Командир дав наказ рятуватися. Сказали: "Переодягайтеся в цівільне, особливо жінки, і виходьте, хто як може".

Маріуполь у той час знищували з усіх напрямків. Тетяна каже, бомбили з неба, з моря, з землі. Коли ставало тихо, то було ще страшніше. Квартира Тетяни згоріла. Як і житло її дітей.

- Горіло все. Метал горів. Стіни розсипалися від дотику, - описує жахіття тих днів жінка.

Підвали і фільтрація

Тетяна ховалася по підвалах, у знайомих і незнайомих людей. Документи доводилося приховувати - закапували в банці в землю.

- Можна було залишити тільки український паспорт. Фільтрацію я б все одно не пройшла. Я військова. В них була вся інформація про майже кожного, - розповідає Тетяна.

Чоловік розшукував її по місту, не знаючи, чи жива вона. Питав у знайомих та незнайомих, в тих, з ким працювала Тетяна, але марно.

Евакуація

Вивезти Тетяну змогли міжнародні волонтери після декількох спроб, допомогла донька. Вона з двома дітьми виїхала з Маріуполя раніше і згодом опинилася у Литві. Там у родині народився ще один хлопчик.

Очікування

Коли Тетяна вибралася з Маріуполя, вона була переконана, що син загинув. Згодом стало відомо: Андрій живий, він у полоні.

Зараз Тетяна з чоловіком живуть у Дніпрі, у соціальному житлі. Саме тут вони чекатимуть на сина.

- Я знаю, він повернеться саме в Дніпро, - упевнено каже Тетяна.

Про дім, якого більше немає

Тетяна розповідає, думки про повернення до Маріуполя після війни виникають часто. Як і в усіх, хто змушений був залишити місто. Але її чоловік говорить прямо: сенсу в цьому він не бачить.

- Того Маріуполя, який був, уже немає. І не буде. Там або все зруйновано, або навкруги люди, яких зламала російська пропаганда, - із сумом каже переселенка.

Вона наводить приклад своєї знайомої Ольги, яка залишилася в окупованому місті. Та іноді телефонує їй у Дніпро.

- Вона каже мені: "Таня, Дніпра вже немає. Там усе не так”. І я розумію, ми живемо в різних реальностях.

За словами Тетяни, це одна з найболючіших втрат війни, коли навіть знайомі міста і люди більше не розуміють один одного.

Щосуботи

Кожної суботи Тетяна виходить на акції підтримки військовополонених і зниклих безвісти. Поруч із нею інші матері, дружини, батьки.

- У когось - безвісти зниклі, у когось - полонені. Ми всі однакові, - констатує жінка.

Тетяна каже, попри втому й очікування, впевнена, її син повернеться, як і тисячі інших українських військових, які наразі перебувають у полоні або зникли безвісти.

- Україна вистоїть, навіть після всіх втрат і зруйнованих міст. Життя переможе! Воно буде не таким, як раніше, але справжнім і чесним. І всі ми, і мій син обов’язково побачать вільну Україну, за яку він воював.