Військовий з позивним "Хмурий": про бойовий шлях, теракт в Оленівці і полоненого сина-"азовця"

Три роки тому, 29 липня 2022 року, в колонії №120 в окупованій Оленівці, де Росія утримувала українських військовополонених захисників "Азовсталі", стався вибух. Внаслідок цього жахливого теракту, організованого російськими спецслужбами, загинуло щонайменше 53 полонених і понад 130 було поранено.

Серед тих, хто отримав поранення в ту жахливу ніч був і боєць полку "Азов" Вадим Безуглий з Дніпропетровщини. Попри поранення, Вадим і досі залишається у неволі, оскільки росіяни відмовляються включати його в списки на обмін полонених. Батько Вадима, Сергій Безуглий, продовжує захищати Україну від ворога на фронті і разом з іншими родинами військовополонених "азовців" бореться за звільнення відважних захисників Маріуполя з ворожого полону.

- Сергій, розкажіть будь ласка трохи про себе.

- Я народився у 1972 році у Дніпродзержинську, зараз – Кам’янське. За фахом інженер - металург зварювального виробництва. Все своє свідоме життя прожив у рідному місті і працював на Дніпровському Металургійному Комбінаті у Цеху металевих конструкцій. Мені завжди подобалась моя професія. Я все життя працював з металоконструкціями, як зварювальник. Свого часу з посади заступника начальника цеху я пішов працювати простим робочим і п’ять років до повномасштабного вторгнення пропрацював на Дніпропетровському заводі металоконструкцій імені Бабушкіна, який потім перейменували у Завод металоконструкцій "УКРСТАЛЬ ДНІПРО". Там було багато цікавої роботи. Зокрема пишаюсь тим, що я "доклав руку" до зведення моста на Хортицю у Запоріжжі.

А з початком повномасштабного вторгнення вступив в місцевий батальйон ТРО у Кам’янському, в якому продовжую службу і зараз.

- Ви служили строкову службу свого часу?

- Так, я служив ще у радянській армії в десантних військах. Призвали мене у 1990 році. Півроку я прослужив в Узбекистані і потім ще півтора року у Забайкаллі на кордоні з Монголією, у місті Кяхта Бурятської республіки…. Якби я тоді знав, що згодом ці буряти полізуть до нас, я б ще тоді їх… Я ще тоді зрозумів, що це дикий народ. Вони нічого самі не вміють робити. Все що було на той час там побудовано: цегляні будинки, школа, хлібзавод, універмаг і якісь інші цивільні об’єкти, – це все будували військові.

У 1991 році Союз розпався, і так вийшло, що йшов я служити в армію з однієї країни, а повернувся вже в зовсім іншу. Ось такі метаморфози тоді були.

- Син ваш також народився у Кам’янському?

- Так. Після армії я закінчив наш Індустріальний інститут за фахом "Зварювальне виробництво". Пішов працювати на завод і там у цеху познайомився зі своєю майбутньою дружиною. У 1997-му році ми одружилися, а 22 квітня 1998 року у нас народився Вадим. Я ще жартував з малим, казав: "Ти народився як "дідусь Ленін", в один день з ним". А він на це ображався: "Батьку, не кажи так". Окрім сина у нас ще є дві доньки. І рішення піти добровольцем у ТРО виникло у мене одразу 24 лютого 2022 року, бо я просто не міг не стати на захист своєї родини та своїх дітей. Рішення тоді приймали всі дуже швидко. 25 лютого я пів дня простоїв у черзі до ППД (пункт постійного дислокації – прим. автора) нашого батальйону.

Достоявся і кажу: "Я колишній десантник, колишній гранатометник – беріть мене до себе!" Мене питають: "А де ваша родина?". Відповідаю: "Дружина і доньки – тут. Вони нікуди не хочуть виїжджати. А син – у "Азові"". І мене одразу взяли.

- А чому з вашим солідним армійським досвідом вирішили піти в ТРО, а не в ЗСУ?

- По-перше, по територіальному принципу. Було бажання безпосередньо захистити свій дім. По-друге, я все ж таки далеко не хлопчик. Тоді мені було неповних п’ятдесят років, а зараз мені вже п’ятдесят три "з гаком". Тому я трохи засумнівався у своїх фізичних можливостях. На той час у мене вже через особливості роботи були певні порушення слуху і зору. Кожного дня протягом п’яти років перед війною я їздив на роботу у Дніпро. Прокидався вранці о 4:15, їхав у Дніпро і повертався в місто о 18:30. Це доволі виснажливо. Я навіть схуд до 63 кілограмів. Проте обов’язково раз у тиждень намагався грати у футбол і сина привчив до футболу і до інших ігрових видів спорту.

- Тобто свого часу саме ви привчали сина до занять спортом і якимсь чином вплинули на його рішення приєднатись до "Азову"?

- Певною мірою. Вадим досить серйозно займався ММА і коли вирішив піти в "Азов" у 2017 році, то був підготовлений фізично і морально. Він хотів себе проявити. Показати, що він не гірше за батька-десантника, за батька-спортсмена, бо я все своє життя займався спортом: футбол, плавання, теніс. Звісно, що це певною мірою був звичайний парубоцький максималізм. Проте це рішення він приймав досить виважено. І я, як батько, його поважаю.

- Чому ваш син вирішив приєднатись до "Азову"? Звідкіля у нього це прагнення бути на передньому краї оборони нашої країни?

- По-перше, молодь, завжди була прогресивною. Молоді люди більш ініціативні, більш ризиковані, вони мають свою особисту думку, свої уявлення про те, що відбувається навколо і з огляду на це самостійно приймають рішення. І наша молодь, вона виросла вже в іншій країні ніж я. Вони виросли в Україні і саме вона для них є батьківщиною. Не дарма ж Мойсей свого часу водив євреїв 40 років по пустелі, щоб за цей час народилося нове покоління, яке не знало, що таке рабство і не мали рабської психології. От і наші діти народилися вже в іншій, вільній країні. А ще на рішення приєднатись саме до "Азова" вплинув його друг, також "азовець", Дмитро Гулай на псевдо Аттіла. Він на три роки старший за Вадима, але вони товаришували ще з самого дитинства. Під його впливом Вадим і прийняв усвідомлене рішення доєднатись до "Азову" після того, як закінчив навчання у металургійному технікумі. Він знав і розумів куди він йде, він знав про всі складнощі і ризики які його там чекають. Але по іншому просто не міг тоді вчинити.

- Відмовляли сина від цього кроку?

- Так, звісно. Ми ж розуміли, що служба там небезпечна, що в країні йде війна. Звісно не у тих масштабах, як зараз. Але все ж таки… Проте, якщо чесно, то не сильно відмовляли. Ми розуміли, що це його вибір і я, як батько його поважав.

- Вадим встиг повоювати до повномасштабного вторгнення?

- Так. Він був переважно на Світлодарській дузі – а це до повномасштабного вторгнення була одна з найгарячіших ділянок фронту. Він підписав контракт на три роки і після проходження КМБ (курса молодого бійця) став танкістом. Потім виявив бажання перевестись у розвідку, але тоді йому відмовили і він ще рік прослужив на посаді навідника танка – заступника командира танка.

У січні 2022 року він приїздив до нас у відпустку і казав: "Батя, там щось дуже масштабне готується". Можливо він знав щось і більше, але не став нас тоді шокувати. Він слухав перемовини пі..орів в ефірі і вже розумів, що щось вони затівають.

От саме на Свідлодарській дузі Вадим і зустрів початок повномасштабного вторгнення. Але він "рвався" на допомогу до своїх побратимів, які залишилися в Маріуполі. І згодом він таки домігся свого. Вадим увійшов до складу десантної групи, яку гелікоптерами планувалося перекинути на "Азовсталь". Тоді 72 бійця в ніч з 25-го на 26-те березня 2022 року змогли прорватися повітрям до обложеного гарнізону "Азовсталі". Вони всі усвідомлено прийняли це рішення і розуміли, що це фактично "квиток в один кінець".

- Ви знали, що син перебуває у Маріуполі на "Азовсталі"?

- Так, але дружині я нічого про це не казав, щоб не нервувати її. На той час я вже теж "пішов на війну". Спочатку ми перебували на блокпостах, а 4 квітня виїхали у сторону Донеччини. Там був дуже поганий зв’язок, тому я дружині телефонував один-два рази на тиждень і нічого не казав – де син. Вона була впевнена, що він так і залишився на Світлодарській дузі. А з малим ми деякий час зв’язувались через Телеграм. Він мені багато писав про те, як у них там йдуть справи на "Азовсталі". Потім, коли ми вже стояли на кордоні Дніпропетровської і Донецької областей, я дізнався від друга Вадима, що той за наказом вищого керівництва здався у полон. Вони виходили з "Азовсталі" з 16-го по 20-те травня, і мій Вадим виходив серед крайніх – саме 20-го травня. Навіть є відеопідтвердження, як він виходить, як його пі…ори допитують, тичуть пальцями в його татуювання і питають: "А что это у тебя такое?" Це було дуже принизливо…

- У вас потім був якийсь зв’язок з сином після того, як він потрапив у полон?

- Ні, ніякого зв’язку з ним у мене не було. На дев’ятий день після його уполонення дружині зателефонували з Червоного Хреста і на "ламаній" російській мові повідомили, що син перебуває у полоні. А потім, того ж дня, зателефонував і Вадим, але не назвав де він знаходиться. Проте він був оптимістично налаштований, казав, що їх через 3-4 місяці обов’язково обміняють. Він запевняв, що все буде добре…. Хто ж тоді міг знати, що ці "3-4 місяці" затягнуться більш ніж на три роки...

- Як ви дізнались, що ваш син перебував саме в Оленівці?

- Дізнався я про це 30 липня 2022 року, вже після тієї гучної трагедії, яка сталася в Оленівці на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120… Ми тоді стояли на позиціях на лінії зіткнення біля Великої Новосілки на Волноваському напрямку. Кожні три дні у нас була невеличка ротація з "нуля". На час перебування на позиціях ми вимикали телефони, або ставили їх в авіарежим. Тому у мене була домовленість з дружино: якщо я не виходжу на зв’язок 3-4 дні, то щоб вона не хвилювалася з цього приводу. 30 липня нас міняють на позиції, ми відходимо в тил, я вмикаю телефон і надсилаю дружині смайлік, що у мене все в порядку. А вона мені відповідає, що був якийсь вибух у Оленівці, де тримали наших полонених, але вона точно нічого не знає. Оскільки там був дуже поганий зв’язок, то я заліз на дерево, щоб там "спіймати" інтернет і дізнатись, що ж там сталося в Оленівці…

Почав передивлятись російські сайти і читати у них про цей вибух. Навіть не знаю, чому я вирішив передивитись ті списки загиблих і поранених українських полонених, які почали вони виставляти. І саме там я побачив у списках поранених свого Вадима… Я не знаю як передати свій стан тоді… Мене накрила хвиля обурення, розпачу, ненависті. У мене руки почали трястись і я ледве з дерева зліз… Трохи прийшов до тями і кажу пацанам: "Я знову їду на позиції – буду нищити цих пі…орів скільки зможу!" Згодом у мене з’явилася така можливість і я добряче "покошмарив" їх з "Браунінга". У цього кулемета дуже потужний калібр - 12,7 міліметрів, так що маю надію, що комусь з них таки добряче прилетіло.

Ми стояли на спостережному пункті і не повинні були видавати своє місцеперебування. Але був наказ "позначити трасерами кацапські позиції", щоб потім по ним "відпрацювали" наші мінометники і гранатометники. Тому і я душу відвів, і наші хлопці потім їм добряче "насипали".

- Після цього жахливого випадку, отримували якусь інформацію про стан сина, де він перебуває?

- Після "Оленівської страти", я не можу по іншому називати те, що там відбулося, командування дізналося про мою ситуацію і мене на деякий час відпустили додому. Ми з дружиною почали передивлятись списки загиблих і поранених там і навіть певний час не могли повірити, що це правда. Ми думали, що можливо це якийсь інформаційний "вкид", дезінформація. Потім нам почали писати родичі інших полонених "азовців", що їх хлопці є в обох списках: і загиблих, і поранених. І ми зрозуміли, що вірити цим спискам не можна. Та інформація, що син хоч і поранений, але живий, вона трохи надихала, давала якусь надію. А тут ця надія почала згасати…

3 серпня мені зателефонували з патронатної служби "Азову" і повідомили: "Ваш син поранений в Оленівці". До цього в "Азові" ніяк не коментували інформацію про вибух в Оленівці: не підтверджували і не спростовували. Потім у вересні дружина побачила відеосюжет, де поранені "азовці" давали інтерв’ю у Донецькій у міській лікарні №15, де вони перебували. І начебто у об’єктив камери потрапив і мій син. Зображення було поганої якості і у кадрі він перебував одну-дві секунди, тому повної впевненості, що це саме він, у нас не було… Але серце матері підказувало, що це саме він. І дійсно, потім, від інших хлопців, яких обміняли 21 вересня 2022 року, ми дізнались, що Вадим дійсно на той час перебував в тій лікарні.

І потім інформацію про те де він перебував надалі, ми дізнавались від хлопців яких звільняли в результаті обмінів. Як виявилось, 8 місяців "азовців" і разом з ними і Вадима тримали у Горловці "на ямі". 8 місяців вони там просиділи без сонячного світла. Над ними там страшно знущались - били за все: за зайняття спортом, за татуювання, за якісь випадки непокори. Потім Вадима перевели до Кіровської виправної колонії №33. Цю інформацію ми також отримали від звільнених 30 грудня 2024 року. Тобто прямого зв’язку за весь цей час ми з Вадимом не мали. І дізнавались якісь новини про нього тільки від тих хлопців, які перебували разом з ним у полоні і яких потім обміняли на їхніх полонених.

- Чому вашого сина також до сих пір не обміняли?

- Це болюче питання. Деякий час тому у нас, членів родин полонених "Азовців", була зустріч з керівниками українських спецслужб. Ми вже давно всілякими засобами привертаємо увагу до того, що хлопців до сих пір не повернули, хоча коли вони за наказом йшли у полон, їм обіцяли через кілька місяців обміняти на полонених орків. На цій зустрічі були присутні Кирило Буданов, Василь Малюк, Ігор Клименко і вони нам пояснили, що просто наших хлопців не хочуть віддавати. І від цього пояснення легше на душі не стало. Буданов нам поясним, що коли рашистська федерація чує щось про "Азов", який вони офіційно визнали у себе терористичною організацією, вони одразу погрожують вийти з переговорного процесу щодо обміну полоненими. Якщо у списках своїх полонених, які українська сторона подає на обмін, є хтось з "Азову", навіть якщо це хворі, або тяжко поранені, або літні люди, росіяни вимагають їх викреслити. Вони наполягають на тому щоб обміни проводились без "азовців", або цих обмінів взагалі не буде. Так інколи "азовців" міняли, але це були особливі випадки.

Зокрема 6 травня 2023 року на трьох російських пілотів вдалося обміняти 45 захисників та захисниць "Азовсталі". Я зустрічався з "Рєдісом", командиром бригади "Азов", і він розповів, що тоді між нашими і росіянами йшли дуже напружені перемовини. Вони готові були віддати за одного свого пілота п’ять "азовців", наші пропонували одного до тридцяти. Зрештою зійшлися на тому що за одного пілота вони віддадуть п’ятнадцять наших. Родини "азовців" пропонували, щоб у якості обмінного фонду" використати наших зрадників, відомих колаборантів або московських попів, наприклад того ж Пашу Мерседеса. Але військове командування нам відповідає, що всі ці зрадники-колаборанти москалям зараз нецікаві. Тобто у нас зараз немає когось значущого, щоб запропонувати для обміну. Другого Медведчука у нас на жаль немає… Тому зараз потрібен максимальний розголос трагедії в Оленівці. Треба, щоб весь світ знав, що це була цілеспрямована страта наших хлопців. У цьому бараку №200 вони зібрали найбільш вмотивованих "азовців", тих кого вони не змогли знищити на полі бою, тож вирішили розібратися з ними таким чином.

- Ви зараз на якій посаді воюєте?

- Я кар’єри в армії не намагався робити. Можливо тому що вже застарий для цього, або просто давав дорогу молодим… Раніше я був більш відповідальним і ініціативним. Але після трагедії в Оленівці, чесно зізнаюсь, я "перегорів". В радянській армії мені присвоїли звання єфрейтора, в українській армії – це старший солдат. Наші інколи називають жартома це звання "страшний солдат". От страшним солдатом я і залишаюсь. Зараз мене перевели на посаду вогнеметника, але це майже як гранатометник – тільки ми стріляємо з вогнемета "Джміль" термобаричними зарядами.

- У вас досить цікаве татуювання на руці. З якого приводу його зробили?

- Це татуювання я зробив на згадку про першу контузію в Запорізькій області.. Воно символізує наш прапор - сокіл, синє небо, хмари і тризуб. І за таке татуювання росіяни, якщо до них потрапити у полон, можуть відрубати руку, або зрізати його зі шкірою. Розкрию секрет, що в мене є бажання зробити ще одне татуювання. Оскільки я футбольний уболівальник "Дніпра", ще тієї легендарної команди, яка двічі ставала свого часу чемпіоном СРСР, то хочу зробити на руці татуювання у вигляді м’яча, який у польоті рве футбольну сітку, сплетену з ланцюгів. Оскільки Вадим також займався футболом, то цей м’яч стане символом його звільнення з полону.

- Звідкіля у вас такий цікавий позивний – "Хмурий"?

- Все своє життя я був пов’язаний зі зварювальним виробництвом. І за ці роки звик мружитись дивлячись на вогонь зварювального апарату. Потім вже на війні: після трагічних подій в Оленівці, після постійного спостерігання за ворогом у тепловізор, після контузій, я поступово почав втрачати зір. Періодично зображення почало подвоюватись, а коли яскраве сонце, або сніг – то тоді взагалі проблема з зором. У мене і так голова часто болить після контузії, а у сонячні дні стає зовсім погано. Тож я майже весь час мружився і саме через такий вираз мого обличчя хлопці стали звати мене "Хмурий". До цього деякий час намагалися називати мене П’єр. Це через те, що моє прізвище Безуглий співзвучно з прізвищем "Безухов" з роману "Війна і мир". Був там такий персонаж – П’єр Безухов.

- Чому, маючи контузії і проблеми зі здоров’ям, маючі солідний вік і таку складну ситуацію з сином, ви продовжуєте перебувати у війську і на передовій?

- Тому що, росія – це держава терорист і вона не заслуговує на існування. Її треба знищити. Якщо ми не знищимо росію, то вони точно знищать нас. Війна нашого українського народу з росією триває не оці 11 останніх років. Ця війна триває вже більше трьохсот років. Так, я виріс у Радянському союзі, я навчався у радянській школі і гарно вчився. Я все життя розмовляв російською мовою. Але зараз я свідомо перейшов на спілкування тільки українською. Цей перехід у мене відбувся поступово. Якщо на початку війни ми здебільшого розмовляли на російській і на "суржику", то згодом я вирішив нічого не мати спільного з цими москалями. Мій син свідомо пішов в "Азов" і свідомо полетів до побратимів в окупований Маріуполь. Я свідомо залишаюсь в армії, бо якщо москалів не зупинити, то вони захоплять всю Україну. І я продовжую з родинами інших полонених "азовців" боротись за їх звільнення. Чим більше ми будемо привертати увагу до їх долі, тим більше шансів, що хлопців вдасться звільнити.