Психотерапевт Вікторія Антонюк: Коли військовий на мене кричить, це вже не лякає, йому треба виплеснути емоції

Психотерапевт реабілітаційного центру у Дніпрі Вікторія Антонюк розповіла кореспонденту "Відомо" про особливості своєї роботи з військовими, які навички для цього необхідні, як слід спілкуватись з військовими у повсякденному житті, як полегшити їх адаптування після травм, та знайти себе. На які моменти слід звертати увагу під час спілкування військовослужбовцями, та які проблеми виникають найчастіше.

- Пані Вікторія, розкажіть трохи про себе: як прийшли в даний вид терапії, що вплинуло на ваш вибір?

– Мені завжди подобалося спілкуватися з людьми. Спочатку я вступила на спеціальність "Психологія" у 2020 році, просто тому, що це здавалося цікавим і перспективним напрямком. Я не мала конкретного плану, але знала, що психологія – це наука, яка може допомогти людям і приносити користь. Паралельно я навчалася на психотерапевта. Коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022 році, я зрозуміла, що не можу залишатися осторонь. Мене виховували як патріотку, і я хотіла бути корисною на стільки, на скільки це можливо. Тоді мені запропонували пройти навчання з травматерапії, щоб працювати з військовими. Я вступила до Міжнародного інституту післядипломної освіти Open doors в Києві, де навчання проводять американські фахівці. Вони навчили мене працювати з військовими травмами. З листопада 2022 року я почала працювати в цьому реабілітаційному центрі, надаючи допомогу тим, хто цього потребує.

- Як прийшло розуміння, що ваші професійні навчики можуть стати в нагоді військовим та їнім рідним?

- Я зрозуміла, що можу бути їм корисною, коли усвідомила, що мій підхід до роботи з військовими відрізняється від традиційного уявлення про психотерапію. Багато хто думає, що це лише робота в кабінеті. Але для мене це значно ширше – це допомога всюди, де вона потрібна. Наприклад, я можу поспілкуватися з військовим на вулиці, в реанімації, коли він тільки-но потрапив після травми, або навіть у відділеннях лікарні.

Іноді мене просто просять: "Зроби щось", і я йду. Я відчуваю, що військовим потрібна людина, на яку вони можуть спертися, перед якою можуть виговоритися чи навіть виплеснути свій гнів. Я розумію, що їхня злість, спрямована на мене, не стосується мене особисто – це лише спосіб висловити свої емоції через важкі обставини. Адже якщо вони будуть злитися на своїх рідних, це може спричинити ще більше непорозумінь у сім'ї. Я як спеціаліст можу це витримати й допомогти їм пережити цей момент.

Крім того, я адаптую свій підхід під кожного. Наприклад, якщо людині потрібна турбота, як від матері, я питаю: "Ви поїли? Поспали?” Якщо їм потрібен друг чи брат, я буду спілкуватися відповідно. Я граю ту роль, яка їм зараз необхідна, і бачу, що це допомагає. Моя головна мета – повернути їм бажання жити. Я з 2022 року працюю з багатьма військовими й бачу, як вони змінюються: вони повертаються до життя, проводять час із сім’єю, подорожують, знаходять нові захоплення. І коли я бачу, що моя допомога стала у пригоді, це дає мені впевненість у правильності обраного шляху.

- Якою ви бачите свою місію, і чи ви бачите для себе продовження її після закінчення війни?

- Я впевнена, що після закінчення війни моя робота стане ще важливішою. Зараз я працюю здебільшого з військовими, які отримали поранення, але після війни до психотерапевтів звертатимуться всі – і ті, хто зазнав фізичних травм, і ті, хто повернеться без поранень, але з різними психологічними станами. Це буде масштабний виклик, адже одночасно повернеться дуже багато людей, які потребуватимуть допомоги.

Саме тому я вже зараз працюю з військовими, щоб здобути необхідний досвід і бути максимально корисною в майбутньому. Для мене важливо не лише допомогти, але й побудувати довіру. Я відверто кажу своїм клієнтам: "Для мене честь працювати поруч з вами”. І це не просто слова – це щире визнання. Коли військовий довіряє тобі, він може поділитися тим, чого не розповість навіть своїй дружині. Це нормально, адже вони намагаються захистити свою родину від болю. Я ж надаю їм простір, де вони можуть виговоритися, виплеснути свої емоції, і це дає їм полегшення. Тож моя місія – підтримувати військових і їхні родини як зараз, так і після війни. Я розумію, що роботи буде ще більше, але я готова прийняти цей виклик і продовжувати допомагати.

- Які специфічні знання чи підготовка потрібні для роботи у цій сфері?

– Насамперед потрібно отримати базову освіту психолога, яка включає 4 роки бакалаврату. Магістратура – вже за бажанням, але важливо закінчити додаткове навчання в одному з напрямків, які спеціалізуються на роботі з травмами. Це може бути, наприклад, травмо-фокусована терапія, когнітивно-поведінкова терапія чи інші методики. Також корисно комбінувати кілька підходів для досягнення найкращих результатів. Дуже важливо розуміти організм людини в цілому.

Наприклад, я працюю в реабілітаційному центрі, де зосереджуюся не лише на психічному стані пацієнтів, але й на їхньому фізичному стані. Військові часто приходять із травмами, які впливають на їхній емоційний стан, тому необхідно розуміти, що сталося з тілом пацієнта. Я вивчаю термінологію, пов’язану з пораненнями: як проводили операцію, як зашивали рани тощо. Одного разу я навіть була присутня на операції з ампутації та спостерігала процес зашивання, щоб краще зрозуміти, що відбувається. Ці знання допомагають мені розмовляти з пацієнтами про їхній досвід і впливати на такі явища, як фантомний біль.

Фантомний біль – це складне явище. Багато хто вважає, що психологи можуть його вилікувати, але, за словами нейрохірургів, це не завжди так. Якщо я бачу, що фантомний біль не припиняється, я раджу пацієнтам звернутися до лікарів. Лікарі вже можуть направити до хірурга. Іноді навіть до повторної операції (реампутації), якщо це необхідно. Таким чином, для роботи в цій сфері важливо мати як теоретичні знання з психології, так і практичні навички, що охоплюють розуміння фізичних травм і їхнього впливу на психіку. Це дозволяє ефективно допомагати людям у найскладніших ситуаціях.

- З якими основними проблемами найчастіше звертаються військові? А їхні родини?

- Військові часто хочуть зрозуміти, як їм жити далі після травм – фізичних чи психологічних. Їхні родини теж нерідко не знають, як контактувати з людиною, яка пережила травму чи полон. Основне завдання – допомогти військовому наново побудувати свою особистість. У армії вони часто втрачають відчуття індивідуальності: як самі військові кажуть, там ти стаєш "рабом системи”. Моє завдання – навчити їх чути себе, свої бажання, знову говорити "Я хочу”. Без цього важко повернутися до нормального життя, а депресія стає реальним ризиком. Робота також спрямована на те, щоб допомогти їм відчути хоча б невеликі радощі життя після того, що вони пережили. Повернутися до звичайних речей, які для них зараз є викликом. Це не завжди легко, але це можливо. Навіть маленькі кроки вперед є важливими для повернення до життя.

- За вашими спостереженнями, чи легко бійці довіряються психологу?

- Я намагаюся створити умови, щоб військові могли довіряти мені з першої розмови. Мені лише 21 рік, а військовослужбовцю може бути, наприклад, 40. Проте вони розповідають мені про свої проблеми, навіть про особисті речі, як-от стосунки з дружиною. Я вислуховую, даю зворотний зв’язок і коригую трохи їхні думки. Іноді вони визнають: "Ну так, ви маєте рацію”. Ми обговорюємо можливі рішення, як можна краще вчинити в тій чи іншій ситуації. І коли військовий погоджується зі мною та робить так, як ми разом домовилися, а ситуація покращується, я розумію, що довіра між нами є. За цей час у мене не було випадків, коли я не могла знайти контакт із військовим. Навіть якщо це була коротка зустріч – година чи лише 15 хвилин у реанімації, я вже адаптована до таких умов і вмію швидко знаходити спільну мову.

- Є думка серед військових психологів, що з військовими треба спілкуватися не тільки після повернення з фронту, а й проводити певну роботу, коли людину мобілізували і вона не знає, що на неї чекає. Як ви ставитися до такої превентивної терапії?

- Я вважаю, що кожен військовослужбовець на будь-якому етапі своєї служби має отримувати психологічну допомогу. Кожна людина у цьому світі заслуговує на підтримку та допомогу. Наприклад, одного разу я зустріла військового в реанімації. Лікарі зібралися на консиліум і обговорювали ампутацію кінцівки, адже вона вже мала синюшний відтінок. Якщо її не ампутувати, це могло б зашкодити організму. Лікарі пояснили, що треба обирати життя, і військовий погодився. Проте, як людина, він усвідомлював, що ось-ось втратить ногу. Я підійшла до нього і почала розмову. Ми обговорили ситуацію, і я показала йому фотографії людей із такими ж ампутаціями, які ведуть активний спосіб життя і роблять усе, що хочуть. Це допомогло йому зрозуміти, що життя триває, і з таким викликом можна впоратися. У цей момент його негативні фантазії змінилися на думки про можливості. Як показує практика, чим раніше почати втручання, тим легше буде людині адаптуватися згодом.

- Як пережите військовими впливає на їхні стосунки в сім'ї?

-По-різному. Це залежить від військовослужбовців. Якщо він не хоче ніяку війському інформацію додому приносити, то це і не буде впливати. Якщо військовослужбовець закриється - то вже у дружини будуть питання.

- Чи є випадки, коли допомогти було надзвичайно складно?

- Напевно, мені легше порахувати випадки, коли було не складно, адже кожна військова травма унікальна. Не було ще такого, щоб ситуація повторювалася. Можливо, люди іноді схожі за характером, але я не можу порівнювати їхній біль, щоб не знецінювати: в кого легше, а в кого важче. Іноді приходять цивільні й кажуть: "Мабуть, я не буду займати ваш час, бо ви працюєте з військовими". Але кожна травма важлива, незалежно від того, чи це військовий, чи цивільний.

- Вам доводиться бачити багато людей зі складною долею, чути часом моторошні історії. Як ви відновлюєте свій емоціональний стан?

- Рідними, ходьбою. Я писала диплом на тему "Чи впливає хода на психічний стан?" Вона знижує тривожність і депресію, я заміряла показники. Іноді, коли немає сил вийти на прогулянку, я змушую себе, бо розумію, що ходьба корисна для ментального стану. Вона, як і весь спорт, дозволяє вивести непотрібні емоції через пот і гормони, і тоді стає легше. Тому ходьба, природа, рідні, їжа — це те, що допомагає відновити сили, відчувати себе, коли хочеться, і коли не хочеться. Це важко, якщо чесно. Не хочу створювати враження, що це легко. Я пройшла через різні емоційні стани після того, що відбувалося. Коли я почала працювати з військовими, мені було 19. У цей період військові часто принижували мене. Тоді це мене ображало, зараз вже ні. Військові таким чином "затачували" мене під свої вимоги. Тому зараз, коли військовий на мене кричить, це вже не лякає.

- Що допомагає вам зберігати баланс між роботою та особистим життям?

- Рідна людина, яка чекає вдома. Бо без неї я б, мабуть, не змогла. Раніше я тягнула роботу додому, але це дуже складне питання. Ми працюємо не просто з людьми, а з тими, завдяки кому ми досі існуємо. Тому сказати, що я виходжу з роботи і забуваю про військових — не можу. Я не можу не думати про них, не можу не думати про пацієнтів. Вони більше, ніж просто пацієнти. Вони страждають через те, що інша країна вирішила, що може завдати болю. Це частина душі, що належить патріотизму.

Тому іноді буває важко. Ідеальний баланс неможливо зберегти. Якщо є можливість поспати або подивитися фільм, щоб відволіктися — я це роблю. Або піти на прогулянку. Але цей баланс іноді важко тримати, особливо коли бачиш, що відбувається на Deep State. Я навіть не дивлюсь новини, бо на роботі військові розповідають, що відбувається насправді.

- Як довго зазвичай триває терапія для тих, хто пережив травматичні події на війні?

- Потрібно розуміти найголовніше: травмована людина може лікуватися все життя. Це може тривати 2-3 роки, а іноді й довше. Я зустрічаю таких людей у гострому періоді під час лікування і роблю все, що можу, щоб допомогти. Існує така річ у військових, що через рік після травми ментальне здоров'я може знову погіршитися. І це нормально — бувають відкати, і тоді потрібно починати все заново. Ніхто не може точно передбачити, чи буде так, чи не буде. Тому травмовану людину можна лікувати довго, і важливо не втратити терпіння.

-Як ви допомагаєте своїм підопічним адаптуватися до мирного життя?

-Я входжу з ними в мирне життя. Поруч з нами є магазини, кав'ярні, і просто цивільні люди, які гуляють парками. Я ходжу разом з військовими, і вони звикають до того, що цивільні можуть дивитися на їхні ампутації та травми. Але це не означає, що ці люди погані. Вони такі, які вони є. Навчити військових думати, що для них не має значення, що думають цивільні — це нормально, я вважаю. Ну, дивляться на вашу ампутацію — і що з того? Це не змінює військових. Якщо ви себе поважаєте, я вас поважаю — цього достатньо. І вони справді це розуміють. Їх поважатимуть побратими, сім'я, ми, інший цивільний світ — вони різні, і під кожного не підлаштуєшся. Я намагаюся спонукати їх виходити погуляти, або проводити час із родиною, ходити туди, де є цивільні, звикати до цього.

- Ми кажемо про поради військовим, а як суспільству навчитися толерантно ставитися до тих, хто повернувся з війни. Що люди в тилу мають усвідомлювати для себе у першу чергу?

- Люди повинні розуміти, що життя — це дар. Військові, які захищають нас, і дають цей дар! Тому що те, що вони переживають, не переживає ніхто. І якщо не бути вдячними, то це "шлях в один кінець". Тому важливо навчитися говорити "Дякую", переступити через свій егоїзм, страхи і просто сказати це. До мене підходять військові і кажуть: "Мені сьогодні сказали дякую, уявіть!", і їм приємно це чути. Не треба пропонувати їм гроші, запропонуйте обійняти. Якщо ви бачите, що людина травмована, не обов'язково смикати і нав'язувати свою допомогу. Запропонуйте допомогу, але якщо військовий каже "Сам", це означає, що він хоче впоратися сам.

Мати повагу — це важливо. Не розпитуйте, якщо людина не хоче розповідати про те, що вона пережила на війні. Не розпитуйте про травму, якщо людина не хоче говорити. Якщо вона захоче, то сама поділиться. Не акцентуйте увагу на травмі. Важливо пам'ятати, що перед вами, в першу чергу, людина з іншими інтересами, спогадами та особистістю, окрім армії.

- Як, на вашу думку, війна змінює ментальне здоров'я суспільства загалом?

- Ментальне здоров'я зношується. І якщо не підтримувати себе, то цей процес прискорюється. Важливо навчитися просити допомогу у психотерапевтів чи у родичів. Якщо ви відчуваєте, що не справляєтеся без медикоментозного лікування — це нормально. Треба зрозуміти, що в нинішніх обставинах консультації у психіатра — це нормально. Всі ми вже не зовсім здорові. Ми не можемо бути здоровими в таких умовах. Постійні прокидання від вибухів, переживання за рідних, тривожність, депресія через те, що нічого не змінюється — це настільки виснажує нас усіх, що ментальне здоров'я в будь-якому разі страждатиме. Тому важливо приділяти увагу собі, мати ресурси, на які можна спиратися. Важливо ходити до спеціалістів і вміти адаптуватися до обставин.

- За інформацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, кожний четвертий українець має розлади психіки через війну, і ця кількість лише зростає. Чи формують в Україні систему психологічної реабілітації на досвіді інших країн, таких як США, Франція, Ізраїль, які відпрацювали всі протоколи реабілітації на практиці?

- Коли я проходила навчання на травмо-терапевта, перше, що нам показали, це ізраїльську першу психологічну допомогу. Наприклад, після обстрілу чи іншої травматичної події, що щойно сталася на вулиці, і людина потребує першої психологічної допомоги. Перша психологічна допомога може допомогти зменшити симптоми та знизити ймовірність розвитку ПТСР у майбутньому. Ізраїльський досвід для нас дуже цінний. Американські протоколи ми також використовуємо. Частково згідно з їхніми правилами та етикою ми консультуємо. Їхні протоколи можна запроваджувати і тут, а їхній досвід можна запитувати і досі. У мене була зустріч з американськими військовослужбовцями, які розповідали про свій досвід, і ми дійшли до спільних висновків. Тому вони для нас — опора, і вони дійсно розуміють, що нам потрібна їхня підтримка. Вони і справді хочуть допомогти, і ми приймаємо цю допомогу.

- Що, на вашу думку, потрібно зробити на рівні держави, щоб покращити підтримку військових та їхніх сімей?

- Необхідно створювати державну стратегію, в рамках якої буде відбуватися навчання психологів-психотерапевтів, орієнтованих на роботу в психологічних реабілітаційних центрах. Потрібно навчитися створювати такі психологічні центри. В Україні є кілька, наприклад, "Лісова поляна", яка працює з військовими ще з 2014 року. Такі центри мають бути більше, і терапевтів, які працюють у таких умовах, теж має бути більше. З мого досвіду, дуже мало людей хочуть працювати в психотерапії з військовими, бо це складно, з’являються страхи. Я розумію, що не варто змушувати себе, якщо немає бажання, але навчатися цьому варто. Однак на державному рівні не вистачає спеціалізованої освіти для цієї сфери.

- Чи можете поділитися історією успіху, яка вас особливо надихнула?

- Таких історій багато. Я жартома називаю своїх військових "дітьми", тому що, коли я їх зустрічаю, по психічному стану вони справді нагадують дітей. Їм важко, і просто хочеться підтримати їх — як людина, як психотерапевт. Потім вони зростають. Я це називаю "Вчаться ходити", бо вони справді вчаться заново ходити після травм чи ампутацій. І коли вони приводять свою родину, своїх дітей, і діляться чимось особистим — це дуже надихає. Коли вони повертаються на роботу або лише шукають її — для мене це успіх. Але найбільший успіх — це коли, після того, як людина лежала на 9-й операції, може самостійно сходити у душ, або радіє, що сама сходила за кавою чи вийшла на вулицю. Для нас ці речі здаються звичайними, а для тих, хто пережив стільки, це велика перемога.