Рятувальник із Сєвєродонецька, який продовжує службу на Дніпропетровщині, створює унікальні мурали

У лівобережній частині Кам'янського на стіні, що огороджує місцевий ринок, вже пару років "красується" мурал, що зображує грізного кабана на тлі багатоповерхівок українського міста. Автором малюнка є не професійний художник, а боєць пожежно-рятувальної частини з Сєвєродонецька, який разом зі своїм підрозділом змушений був евакуюватися з рідного міста в Дніпропетровську область.

У Сєвєродонецьку подібні мурали авторства Олексія прикрашали стіни двох пожежних частин. Крім того, він розмальовував звичайні предмети, перетворюючи їх на справжні арт-об'єкти. Оселившись на Дніпропетровщині, Олексій, навіть з урахуванням складнощів воєнного часу, теж знаходить час, щоб віддатися улюбленому захопленню. Про творчість, про службу і про те, як йому вдається поєднувати своє хобі з небезпечною роботою рятувальника, Олексій розповів в інтерв'ю "Відомо".

- Олексій, хто вас навчив так малювати?

- Спеціально малювати я ніде і ніколи не вчився. Можна сказати, що це вміння у мене від природи. Я завжди любив малювати. У школі у нас був спеціальний предмет – "Малювання". Я завжди на цих уроках першим малював те, що нам задавали. А потім допомагав однокласникам, щось підмальовував і коригував у їхніх малюнках.

У Сєвєродонецьку я познайомився з директором місцевої художньої школи. Прийшов до нього, показав свої малюнки, думав, може він їх якось оцінить і запропонує до них вступити. А він подивився на мої роботи і каже: "Тобі не потрібно у нас вчитися. У тебе є свій особливий стиль. Якщо ми почнемо тебе вчити, як правильно малювати, ти втратиш унікальність своїх малюнків". Тому я завжди малював так, як я це відчуваю. І зараз теж малюю. Звичайно, не так часто, як до війни. Але малюю. Мені це подобається.

- А бажання малювати саме на стінах коли у вас з'явилося?

- Це ще на початку 2000-х років, коли ми були молодими і розмальовували стіни ночами (посміхається).

- Це було хуліганство?

- Думаю, що ні. Тому що ми, як правило, вибирали для своєї "творчості" якісь старі паркани або занедбані будівлі. Тобто "самовиражалися" в тих місцях, де розмальовувати поверхні ніхто спеціально не забороняв. Тому до нас ніяких претензій з боку мешканців і влади міста не було. А потім я вже, якщо можна так сказати, офіційно малював мурали в місті. Коли я почав служити в ДСНС, я зробив три великі мурали в частинах, які були розташовані в місті.

- Малювати на стінах такі великі малюнки набагато складніше, ніж на папері або полотні. Як вам вдається створювати такі яскраві і масштабні картини?

- Я просто бачу на стіні, як може в результаті виглядати ця картина. Зараз багато художників роблять масштабні мурали за допомогою проектора. Виводять на стіну через нього картинку, обводять контури і потім по них вже малюють. А я просто сам відразу бачу, як може виглядати картинка на стіні. Що стосується муралу з кабаном, то я підійшов до стіни, "залив" її білою каскою, щоб створити фон, і потім за 5 хвилин маркером відразу накидав всі основні контури. Я не знаю, як це пояснити, але я дійсно, приступаючи до роботи, відразу якимось внутрішнім зором бачу цю картинку.

- А крім "професійних" муралів, присвячених рятувальникам, ще якісь великі картини на стінах малювали в Сєвєродонецьку?

- Ні. Але я дуже багато малював у місті. Мені завжди було цікаво працювати з різними об'ємними предметами. Я розмальовував бочки, підставки для парасольок, лавки, вішалки, столи. У Сєвєродонецьку я жив у квартирі на другому поверсі. У мене там був засклений балкон, на якому я любив пити чай. А внизу на землі стояв імпровізований столик з бетонною плитою і, на мій погляд, псував своїм виглядом двір. Я придумав, як його можна розмалювати, підготував трафарети космічних кораблів, увімкнув творче мислення, "залив" всі поверхні з усіх боків і вважаю, що в результаті у мене вийшов цікавий арт-об'єкт. Зверху з мого балкона це виглядало взагалі дуже круто.

- Тобто у вас є якесь особливе внутрішнє бачення?

- Напевно, так. Ось ми з вами сидимо і розмовляємо, а я паралельно дивлюся на стіну і вже прикидаю, що на ній можна було б намалювати (посміхається).

- Можна сказати, що ваші колеги вважають вас місцевою знаменитістю?

- Я не думаю, що вони якось по-особливому ставляться до мене тільки тому, що я вмію малювати. Ми тут усі в першу чергу рятувальники. Ти можеш бути видатним художником, але в частині ти повинен бути саме бійцем і членом команди. Та я й сам не вважаю себе "знаменитістю". Для мене головне, що мені самому подобається цим займатися і що людям теж подобається те, що я роблю. Коли наша частина "відкривалася" в Кам'янському, до нас приїхав генерал, і він звернув увагу на кондиціонер на стіні, який я розмалював у вигляді восьминога. Як не дивно, але йому сподобалось. Коли ми тут облаштовувалися, мені здалося, що проста коробка кондиціонера виглядає якось понуро. Я тоді дуже швидко "накидав" для себе в голові, як це може бути, і розмалював його. Я розмальовую стіни і якісь предмети не для слави чи якогось визнання. Просто я бачу, як це може виглядати красивіше.

- Чому саме кабан став героєм вашого муралу?

- Скажу чесно, мені запропонував намалювати кабана командир. Кабан у такій інтерпретації – це рішучий воїн. Можна сказати, що це десь неформальний символ нашого підрозділу. Я спочатку хотів зробити його більш агресивним. Але коли я тільки почав малювати і накидати ескіз, то місцевим бабусям, які спостерігали за тим, як я працюю, не сподобався такий варіант (посміхається). І мені довелося прислухатися до їхніх "зауважень" і зробити кабана більш добрим. Так, до речі, досить часто буває, що я хочу зробити "агресивний" малюнок, а він у підсумку виходить "добрим". Може тому, що я сам – за своєю натурою добра людина.

- Ви зазвичай малюєте під час чергування, коли нічого робити?

- Знаєте, у нас зараз під час чергування практично немає вільного часу. Влітку і восени постійно щось горить... Особливо цього літа, яке було сухим і без дощів. І це не враховуючи "прильотів"... Зараз в будь-який момент може прилетіти "шахед" і ми повинні бути готові до цього... На жаль... Тому основна робота займає весь час. Крім того, нам ще й по частині потрібно виконувати певні роботи. Скажу чесно, що для того, щоб намалювати мурал із кабаном, мені виділили певний час, хлопці підстрахували на службі, але це виняток із правил. Для себе я малюю вдома у вільний від служби час на папері формату А3.

- Чому вирішили стати саме рятувальником, а не обрали якусь іншу професію?

- Професію обирав свідомо. У мене такий характер, що я завжди намагався допомагати оточуючим. І не тільки людям. Ми з мамою то кошенят з дерев спускали, то цуценят рятували. Був, пам'ятаю, випадок, коли собаки схопили кошеня, я за ними довго гнався, поки не наздогнав і не відбив його. У рятувальники потрапив з другої спроби. Вперше спробував – не вийшло. Але я не передумав. І вже вдруге все вийшло.

- З огляду на те, що зараз під час війни у рятувальників роботи стало набагато більше і вона стала набагато небезпечнішою, не було думки змінити сферу діяльності?

- Ні. По-перше, мені моя робота подобається, а по-друге, ти поступово звикаєш до всього. Як би не було складно, ми з хлопцями намагаємося не втрачати позитивного настрою. Приїхали з виклику, пожартували, чаю попили і все нормально. Головне не тримати всю цю напругу в собі. І ось тут якраз і допомагає творчість і спорт. Після зміни поїхав - покатався на велосипеді або вейкборді, і стає легше. Головне, щоб здоров'я було, і була якась мета. А звикнути дійсно можна до всього.

- Тобто, як я зрозумів, ви крім малювання ще й спортом захоплюєтеся?

- Звичайно. Люблю кататися на велосипеді. У Сєвєродонецьку грав у хокей. У нас в місті була команда "Хімік". Я за цю команду не грав, але у них був запасний каток і ми взимку грали на ньому. Мій друг встиг надіслати мені ковзани новою поштою і зараз я ходжу кататися в "Лавину". А все інше: форма, екіпірування, ключка – все залишилося в Сєвєродонецьку. Зараз, щоб все це знову купити, потрібно витратити багато грошей.

- А чому саме хокей?

- Напевно тому, що це динамічний і екстремальний вид спорту. Мене завжди тягнуло до чогось драйвового, чогось екстремального. Я і в велогонках по пересіченій місцевості брав участь. Ми каталися на дуже складних трасах. Велосипед, до речі, я вивезти встиг, а ось хокейне спорядження – ні.

- Важко було працювати в Сєвєродонецьку, коли його обстрілювали і штурмували?

- Так, перший місяць було дуже важко, коли нас постійно обстрілювали "Градами", артилерією, засипали мінами. Було моторошно. Спочатку ми залишалися в частині, але після того, як кілька разів поруч "прилетіло", ми перебазувалися на завод "Азот", оскільки там було бомбосховище, - перевезли туди все, що змогли: техніку, машину і вже далі працювали звідти. Але туди теж прилітало. Ми залишалися в місті практично до останнього. Виїхали, коли вже там неможливо було залишатися.

- Ви зараз так спокійно розповідаєте про це. Невже не боялися?

- Просто я ще в 2015 році вже один раз пережив першу, найстрашнішу, "хвилю". І тому у мене вже було розуміння, що таке війна: коли над тобою літають літаки, коли по місту б'ють з "Градів" і артилерії. Та я й не можу сказати, що мені не було страшно. Бували моменти, коли дуже "страшно" було. Мені і зараз буває страшно. Нещодавно під час чергового обстрілу Дніпра ракети пролітали прямо над будинком, в якому я живу. І це теж було страшно.

- Не було ідей організувати виставку своїх робіт?

- Можна сказати, що у мене вже була одна така виставка. У Сєвєродонецьку був торгово-розважальний центр "ДЖАЗ". А в ньому був великий магазин "Палітра", в якому було все для творчості. Там виставлялися мої роботи. Їх спеціально у мене замовляли для оформлення інтер'єру. А так, зараз у мене "на руках" не дуже багато картин, щоб їх вистачило на повноцінну виставку. Велика кількість робіт залишилася в Сєвєродонецьку, не було можливості їх вивезти.

Ще я дуже багато своїх картин дарував друзям і близьким. Деякі з моїх картин є і за кордоном: у Франції, Німеччині. Люди приїжджали сюди в гості, і я їм дарував на пам'ять свої роботи. Знаєте, адже я малюю не для якогось визнання. Мені це дійсно подобається, це моє хобі, яке приносить мені задоволення. Крім того, зараз якось не до виставки. Якщо чесно, то після 22-го так, ти ніби живеш в іншому вимірі. Здається, що все, що було до війни, це було як уві сні.