Клінічна смерть, сила кохання та золото України

Ветеранський спорт в Україні сьогодні – це не про суху статистику перемог чи залікові бали. Це про повернення сенсу життя, запеклу боротьбу з депресією та характер, який не здатні зламати навіть ворожі снаряди. Історія павлоградця Юрія Кравчука на позивний "Тихий" – яскраве тому підтвердження. Колишній шахтар, який у перші тижні великої війни став на захист країни, пережив важке поранення, втрату кінцівок та клінічну смерть. А нещодавно він виборов титул чемпіона України з адаптивного боксу серед ветеранів на колісних кріслах.

Справжня ціна цієї перемоги залишається за лаштунками – у довгих місяцях реабілітації, поверненні пам’яті та щоденній боротьбі. Але поруч із Юрієм весь цей шлях проходить його дружина Ніна – також ветеранка війни, колишня спортсменка та головна опора чемпіона.

Юрій – корінний павлоградець. До повномасштабного вторгнення 15 років віддав роботі на шахті, пішовши стопами батька.

"Просто в мене династія шахтарів. Павлоград – таке маленьке містечко, що тут крім шахти особливого вибору немає. Варіанти завжди є, звісно, але я пішов по стопах батька. Робота мені повністю подобалась: працював машиністом електровоза, з задоволенням ходив на зміну, все класно було. Щоправда, крім роботи, часу на щось інше взагалі не вистачало – постійно по змінах, тож до поранення спортом чи якимись хобі не займався".

У березні 2022 року звичне життя закінчилося. Його дружина Ніна – військова, служила за контрактом. Коли почалося вторгнення, її одразу підняли по тривозі. Юрій згадує, що рішення піти на фронт прийняв миттєво:

"Дружина у мене військова. Її в перший же день за бойовим розпорядженням забрали. Ну і як: жінка моя пішла в армію, на війну, а я буду сидіти вдома, працювати? Я теж зібрався з думками й вирішив також піти воювати. Пішов добровольцем у березні 2022 року. Навіть повістку через знайомого у військкоматі собі буквально випросив – хотів, щоб усе було офіційно. Не просто сам прийшов, а щоб прийшла повістка і я за нею з’явився".

Після навчання у Львівській області Юрій потрапив до 406-ї артилерійської бригади. Служив старшим номером обслуги, заряджав американську гармату М777, яку у війську прозвали "три сокири". Воював на Херсонщині, Донеччині, Луганщині та Харківщині. Позивний отримав промовистий – "Тихий".

"Я не дуже люблю розмовляти. Зазвичай мовчки сиджу, роблю свою роботу. Дали наказ – йду виконую наряд, ніколи не відмовляюся, не дискутую. Мабуть, за це по-братерськи побратими й прозвали мене "Тихим"".

Повоювати Юрію довелося лише чотири місяці. У липні 2022 року під Херсоном поруч розірвався ворожий снаряд.

"Було вже темно, десята година вечора. Вистріл гармати, бах – і все. Мені моментально відриває ноги снарядом. Добре, що хлопці були поруч – підібрали, наклали турнікети. Коли отримав поранення, я був у повній свідомості, все розумів. І просто, ну, як би, вмирати не хотілося, тому що мало пожив. І тут ще жінка молода. Тому і вмирати не хотілося".

Далі були госпіталі у Вінниці, Львові, Кривому Розі, а згодом – складне протезування за кордоном. Проте найстрашнішим випробуванням виявилася навіть не втрата кінцівок, а повне забуття через важку контузію та відірваний тромб.

"Я коли прокинувся після операції, нічого не пам’ятав. Усе забув. Навіть дружину не впізнавав. Пам'ятав лише те, що було роки два-три тому, а от свіжі моменти – повний вакуум. Мені було дуже страшно це переживати. Поруч лежав мій друг із таким же важким пораненням, а я кожні п’ять хвилин запитував, як його звати. Дві хвилини мине – я знову забув і знову питаю. Люди заходили в палату, виходили – я не міг згадати, хто це був. Це було набагато страшніше за саме поранення".

Пам'ять повертали буквально по крихтах. Дружина Ніна щодня була поруч у палаті:

"Він постійно все забував, – згадує Ніна. – Я то наклейки якісь розклеювала по кімнаті, то фотографії показувала, постійно розповідала якісь історії з нашого життя. Отак десь за тиждень-два пам'ять почала потроху повертатися".

Ніна Кравчук – окрема гордість цієї родини. Вона сама колишня спортсменка, понад 15 років віддала традиційному карате (шотокан), є кандидатом у майстри спорту з важкої атлетики. Торік вона звільнилася з армії через інвалідність 3-ї групи – під час служби отримала поранення внаслідок ворожого обстрілу.

Саме Ніна не дала чоловікові зламатися, коли після госпіталів у нього почалася депресія.

"До спорту в нього були довгі реабілітації в Нідерландах та Львові, – розповідає Ніна. – Поки його запротезували... Спочатку були старі, незручні протези. Юра нічого не хотів, у нього ні до чого не було інтересу, у нього була апатія, депресія. Але як тільки з'явилися сучасні електронні протези Genium X3, у них хода краща з’явилася й мотивація займатися. Юра почав ходити на тренування з армреслінгу. Потім ми побачили в соцмережах рух "Стронгмен" для адаптивних видів спорту, де тренує Василь Вірастюк та Олександр Лашин. Чоловік почав їздити по містах, завойовувати перші медалі".

Юрій настільки втягнувся, що став абсолютним чемпіоном України з армреслінгу серед ветеранів і навіть виборов третє місце у змаганнях із здоровими спортсменами.

Після успіхів в армреслінгу Юрія запросили у проєкт "Титанові" спробувати себе у боксі на колісних кріслах. Спочатку для ветерана-артилериста це був шок.

"Для мене бокс на візках був чимось неймовірним, якимось нонсенсом. Але вирішив спробувати – чому б ні? Це нова можливість отримати адреналін. Коли виходиш на ринг із суперником, у тебе аж дух захоплює. Спробував – і зрозумів, що воно мені підходить і заходить".

Багатьох дивує, як людина після важкої контузії йде в бокс, де є удари в голову. Але Ніна пояснює: в адаптивному боксі філософія зовсім інша. Нещодавно до них приїздили тренери з Великобританії, серед яких відомий колишній боксер, а нині актор і каскадер Скотт Велч, який зокрема знімався у фільмі Гая Річі "Великий куш", де він зіграв колоритного охоронця та вибивайла на прізвисько "Гарної ночі" Андерсона.. Вони провели для українців потужний майстер-клас, після якого займатись боксом Юрію захотілося ще більше.

"Тут боксують на очки, а не на нокаут, – каже Ніна. – Чим більше ти активний на кріслі, чим більше влучних технічних ударів – тим більше балів отримуєш. Рахуються саме швидкість, рух та точність. Звісно, на рингу буває спортивна злість, хлопці іноді починають гамселити один одного, але в адаптивному боксі за це знімають очки. Головне тут – перевірити себе і показати повагу до суперника".

Сьогодні Юрій та Ніна продовжують жити у Павлограді. Їхня маленька донечка разом із дідусем та бабусею перебуває в Польщі. Ніна періодично їздить туди провідати рідних, але за кордоном довго залишатися не може – душа рветься в Україну. Та й Юрій не хоче покидати рідне місто попри постійні ворожі обстріли.

А от у цивільному житті Юрію та Ніні доводиться пристосовуватись проти байдужості чиновників. Розповідаючи про спортивні тріумфи, подружжя не приховує гіркоти, коли мова заходить за місцеву владу, від якої не отримують жодної допомоги попри значні успіхи Юрія у спорті, які фактично прославляють Павлоград.

"Павлоградська рада нам нічим не допомагає, – відверто каже Ніна. – Вони прямо заявили: "Хочеш їздити на змагання – їдь за свій рахунок". Тобто це така несправедливість: ветерани виборюють високі місця не тільки для себе, але й для міста, а допомоги немає ніякої".

Попри байдужість чиновників та відсутність спеціалізованих залів у рідному місті, Юрій Кравчук та інші павлоградські ветерани не опускають рук. Вони тренуються де доведеться, їздять на всеукраїнські змагання та доводять, що сильніші за будь-які обставини. Цього літа хлопці знову збираються на великі ветеранські старти, бо для них спорт – це не просто медалі, а можливість дихати на повні груди серед своїх.

Історія Юрія "Тихого" Кравчука – це не про жалість і не про пафос. Це історія про те, як кохання дружини витягло чоловіка з темряви забуття, а спорт повернув смак до життя. Вони не чекають допомоги від кабінетних чиновників. Вони просто беруть долю в свої руки й впевнено перемагають – і на рингу, і в житті.