Без очікувань і швидкого миру: чому гучні переговори нічим не закінчаться та як вистояти в часи зневіри

Знову коротко опишу ситуацію.

1. Трампу потрібно виграти вибори, а для цього потрібно мати імідж миротворця.

2. В Ірані Трамп не може досягти нічого. Залишається російсько-українська війна.

3. Тиснути на росію Трамп не буде. Неважливо, хоче він чи не хоче, – він не може. Нема чим. Тиснути на росію може Китай, але він чекає, поки його про це попросять США, і виставить великий рахунок за допомогу.

4. Тому Трамп буде тиснути на Україну. Не тому, що хоче, а тому, що може.

5. Росія знову позначила максимально жорстку позицію. Причин дві. По-перше, Путін дійсно вважає, що йому цієї осені й зими все вдасться (ми не знаємо, що вважає Путін, але можемо бачити наслідки ухвалених рішень). Інформація, яка не відповідає картині світу диктатора, блокується на двох рівнях: на підході до кабінету та мозком самого диктатора. По-друге, краще за все Путіну вдається гра на підвищення ставок, а тут якраз пішла така гра.

6. Україна спробує дипломатичним і військовим способом скоригувати картину, яку бачать у Вашингтоні. Але це не матиме наслідків, бо Вашингтон дуже обмежений у своїх маневрах.

7. Європа налякана перспективами зміни влади у ключових країнах, тому зараз не буде робити різких рухів.

8. Отже, все це нічим не закінчиться. Розмови про великі прориви, які ви почуєте, – це дипломатичні танці. Це повідомлення не для вас. Все буде так, як було й раніше. Без очікувань. Тримайтеся й допомагайте іншим.

Тепер напишу те, що не сподобається.

Ми маємо досить непогану картину об'єктивно і водночас дуже погану суб'єктивно. Моральний дух почав падати у липні з моменту відставки уряду без всяких пояснень. Далі були всілякі інші розчарування (а ви не зачаровуйтеся), корупційна історія в ОП, перестрілка спецслужб, корупційна історія в генпрокуратурі, і у всіх є відчуття, що це не кінець. Коли йде такий процес, гарні новини в принципі не сприймаються або ж їм приписуються мінімальні вагові коефіцієнти. Щоб перебити одну погану новину, треба потопити не один, а десять крейсерів Чорноморського флоту. Розбомбити не десять, а сто НПЗ.

Навряд чи тут щось можна придумати, окрім поради Віктора Франкла: зосередитися на тому, що треба зробити сьогодні.

Свій боржок щодо шляхів виходу з кризи пам'ятаю. Зібрав майже 400 пропозицій, як буде трохи часу, оброблю й представлю вам.