Військовий медик Олександр Нестеренко: "Машини з червоним хрестом для росіян – це пріоритетна ціль"

Свого часу Олександр Нестеренко, як і багато молодих хлопців у Радянському Союзі, рвався на війну в Афганістан. Але поки він закінчував навчання у військово-медичній академії, СРСР вивів звідти свої війська. Проте війна не минула його, але вже на рідній українській землі.

З початку повномасштабного вторгнення Олександр Нестеренко служить у 108-й бригаді ТрО на посаді начальника медичної служби в одному з батальйонів. За три з половиною роки на війні він врятував не одне життя. Олександр сам виїжджає на "нуль" для евакуації поранених бійців, хоча, з огляду на свою посаду, може цього не робити. Зізнається, що йому просто шкода наражати на небезпеку молодих, які ще до пуття не бачили життя.

Нещодавно він був нагороджений "Срібним хрестом" Головнокомандувача Збройних сил України. Проте про свої подвиги розповідати відмовляється. Зізнається тільки, що втомився від війни, але підкреслює, що іншого вибору в українців зараз немає.

Олександре, скажіть, чому свого часу ви обрали професію саме військового лікаря?

Я народився, виріс і закінчив школу у Торецьку, тоді він називався ще Дзержинськ. На жаль, цього міста вже немає, його знищили росіяни. Батько у мене звичайний шахтар, а мама працювала у виконкомі. Я закінчив школу загалом на "відмінно" – у мене, якщо не помиляюсь, було лише чотири четвірки в атестаті. І постало питання – куди вступати, щоб вчитись далі? А оскільки я тоді займався спортом, був КМС з легкої атлетики, то мене дуже цікавила спортивна медицина. І я з першого разу вступив до Дніпропетровського медичного інституту на найпрестижніший – Перший лікувальний факультет. Ніхто не вірив, що я, звичайна дитина шахтаря, зможу це зробити. Але я зміг. І одразу якось втягнувся в навчальний процес. З’явилось трохи наукових праць. До речі, деякі статті ми писали разом із тепер вже відомим хірургом-урологом, доктором медичних наук, професором Робертом Миколайовичем Молчановим, який працює у Дніпрі. Це мій товариш і друг на все життя! Ми під час навчання разом з ним займалися спортом: дзюдо, рукопашним боєм. Так що у мене була цікава молодість. А потім у мене чомусь "засвербіло", і я вирішив, що ще зможу встигнути надати інтернаціональну лікарську допомогу нашим військам в Афганістані.

Це вже зараз ми розуміємо, що це була загарбницька війна радянської держави за свої суто імперські цілі. А тоді пропаганда нам добре пудрила мозок, і туди рвалося багато молодих людей виконувати свій "інтернаціональний обов’язок". Тому я після четвертого курсу перевівся у філіал військово-медичної академії у Куйбишев. Закінчив його з "вільним вибором". Під час навчання я написав кілька статей про вплив НВЧ-випромінювання на організм людини. І мій керівник сказав, що у мене – "вільний вибір". Я міг обирати, куди поїхати на службу. Наприклад, у Групу радянських військ у Німеччині (ГРВН), або до Чехії, куди багато хто хотів потрапити, бо служба в Європі мала багато переваг, у тому числі там можна було дуже непогано прикупити дефіцитних у союзі речей. Але на стажуванні я був на кордоні з Афганом, у Казанджику, саме там, куди я рвався. У сам Афганістан я не встиг потрапити, а стажування у мене якраз припало на завершальний етап виведення радянських військ з Афганістану. І після закінчення навчання я висловив бажання поїхати саме туди. І поїхав на кордон з Афганістаном у Термез, начальником медичної служби окремого ремонтно-відновлювального батальйону автомобільної техніки — В/Ч 33212. Наша частина стояла у кількох кілометрах від кордону, і мене дослужували деякі бійці, яких я "зустрічав" на кордоні під час їхнього виходу з Афгану. Ми обслуговували також і афганську армію. У нас на навчанні перебувало дуже багато військових з Народної армії Афганістану і Царандоя (Міністерства внутрішніх справ Афганістану).

Вам було цікаво те, чим ви займались? Не з’явились згодом думки, що потрапили не туди?

Ні, я потрапив саме туди, куди хотів і прагнув потрапити. Якщо чесно, то там тоді не було часу на подібні думки, бо у нас у частині було від півтори до тисячі семисот людей особового складу. І за весь цей період, що я там був, а це більше трьох років, у мене, на відміну від інших підрозділів, не було ні кишкових інфекцій, ні спалахів якихось інших захворювань. А з урахуванням того клімату, район був дуже епідеміологічно небезпечним на все: чума, черевний тиф, бруцельоз, туляремія і ще багато чого. І хоча ми перебували на своїй території, але були й вогнепальні поранення різного типу. А коли вже Радянський Союз розвалився, я зрозумів, що мені там "нема чого ловити". Тоді до нас почали приїжджати зі Штабу округа з Ташкенту дядьки з великими зірками на погонах з пропозиціями укладати контракти з армією Народної Республіки Узбекистан. Але я подумав, що вдома в Україні мені буде краще, і, як то кажуть, "встромив багнет у землю", кинув там двокімнатну квартиру і виїхав звідти. До речі, з Термеза тоді було досить важко виїхати з речами – контейнери давали тільки з дозволу частини. У мене один знайомий хлопець якимось чином легально перевівся в Україну. Він для себе брав п’ятитонний контейнер, і я його попросив, щоб він замовив два контейнери – ще один для мене. Я спакував речі і з дружиною та дитиною виїхали звідти. Після чого я кілька років жив у Польщі, займався приватним підприємництвом і ще багато чим.

Ви народились в російськомовному Торецьку, вчились у Росії у Куйбишеві, служили в Середній Азії, при цьому дуже вільно розмовляєте українською мовою, начебто все життя жили на Запорізькій Січі. Навмисно вивчали?

Взагалі-то моє "коріння" з Магдалинівського району, з селища Гупалівка на кордоні з Полтавщиною, яке, за легендою, заснував козак Гупало. Там і досі живуть його нащадки. Це теж досить відомий козацький край. Я, звісно, що їздив туди відпочивати, але батьки у мене були вже зросійщені, і батько у мене до кінця життя спілкувався виключно російською мовою, навіть коли приїздив у село до матері. На жаль… Навчання на Донеччині теж було виключно російською мовою… Але у мене у дитинстві була "дуже кримінальна історія" (посміхається). Коли я почав ходити в бібліотеку у Торецьку, то я зазвичай одну книжку офіційно записував, а ще одну нелегально виносив потайки. Одного разу батьки знайшли ці книжки і питають мене: "Ти ці книжки у бібліотеці брав?". Я зізнався, що брав, але не записував. І пообіцяв їх обов’язково повернути. Тоді був певний ліміт на кількість книжок, які можна було взяти у бібліотеці, а українські книжки взагалі не дуже охоче видавали на руки. Їх можна було тільки в читальному залі читати. От саме з захоплення українською белетристикою у мене і почалось вивчання української мови. І я пам’ятаю, як я почав пишатись собою за те, що міг вільно спілкуватись українською мовою. Хоча, якщо чесно, то у нас в класі вчились діти з хуторів, які були розташовані навколо Торецька, то вони розмовляли виключно українською мовою. І ми з них кепкували, що вони не знають російської мови. Зараз мені за це соромно. У нас виховували комплекс меншовартості української мови. Книжки того ж Дюма російською мовою були у радянському союзі страшенним дефіцитом, а українською мовою "Три мушкетери" лежали, і ніхто їх брати не хотів.

Перед початком повномасштабного вторгнення, ви, як колишній військовий, були впевненими, що почнеться велика війна, чи думали, що якось обійдеться?

Я не сумнівався, що війна буде, і воювати нам доведеться. Але, щоб потрапити на війну, мені довелось трохи попрацювати "над собою". Зізнаюсь, що з часом я себе трохи "підзапустив". Коли людина перестає займатись спортом, у неї сповільнюється обмін речовин і починає "рости пузо". Десь за два роки до "повномасштабки" мені прийшла повістка від військкомату. Я прийшов, мені запропонували пройти медичну комісію і визнали мене непридатним до служби. Мене це якось дуже прикро вразило. "Ні, – кажу собі. – Я ще молодий. Мене рано списувати з рахунків". Я почав активно займатись спортом, почав "тягати" залізо і скинув за рік майже 30 кілограм. Пройшов знову медкомісію, у тому числі і в кардіоцентрі у Дніпрі. Мені сказали, що я молодець і на свій вік я маю непоганий вигляд, але не може бути, щоб у мене все було у порядку, і все одно поставили мені діагноз – гіпертонічна хвороба І стадії. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення я познайомився з Олександром Костенком, командиром нашого 99-го батальйону ТРО, і він запропонував мені піти до них начальником медичної служби. Я відповідаю, що якщо потрібен, якщо приймете до себе, то я напевно піду. І 25 лютого 2022 року я вже був у розташуванні батальйону. Я не приєднався до хлопців 24 лютого, тому що моя кохана дружина була у відрядженні і не було з ким залишити двох наших собак. Вона їхала аж з Одеської області, заплатила "дурні гроші", щоб повернутися додому. Всі їхали в іншому напрямку на евакуацію, а вона їхала в тамбурі поїзда сюди, щоб забрати собак і відпустити мене на війну. Я їй тоді пообіцяв, що це ненадовго, а воно он як вийшло – вже чотири роки згодом буде. Отак 25 лютого я зустрів Олександра Костенка на ганку ППД Кам’янського батальйону ТРО і питаю: "Берете мене начмедом?" Він відповідає: "Звісно!" Отак і почалася для мене ця війна… І з тих пір я воюю на посаді начальника медичної служби батальйону. Спочатку одного, потім другого. Сподіваюсь, що хлопці на мене не скаржаться.

Наскільки мені відомо, вони не тільки на вас не скаржаться, а буквально моляться. (посміхається)

Багато хлопців з мого колишнього 99-го батальйону ще й досі звертаються за допомогою, за консультаціями щодо напрямків лікування… З багатьма пораненими, кого вивозив з "передка", підтримую контакт і зараз. Відчуваю за них певну відповідальність. Знаєте, у мене є один принцип – кожному на війні дати шанс вижити і зберегти своє здоров’я. Незалежно від того – перебільшує він свою симптоматику, чи навпаки, щось не договорює. Я всім кажу: "Давайте, дорогенькі, лікуйтесь, поки ви у війську, поки ви маєте якісь можливості отримати лікування коштом держави, бо повірте мені – у цивільному житті у вас такої можливості, швидше за все, вже не буде". За цей рік у мене у батальйоні кілька хлопців вже поміняли собі суглоби. Деякі з них звільнилися за станом здоров’я, а деякі трохи "підремонтувалися" і повернулися в стрій.

Коли ви вперше безпосередньо стикнулися з ворогом і почалась ваша фронтова робота?

Наш батальйон був направлений на Донеччину після кількох місяців підготовки. Оскільки багато бійців взагалі не мали ніякого армійського досвіду, або колись давно служили в армії, то цього, на мій погляд, було не достатньо. Але ситуація вимагала… Ми одразу розпочали бойові дії. Вже під час першого штурму селища Нескучне ми понесли втрати – тіло першого нашого бійця, який загинув тоді, я особисто вивозив. Також було кілька поранених, яким я надав допомогу. Другий штурм дався нам ще більшою ціною — ми втратили 11 побратимів, також було багато поранених. Я тоді отримав першу контузію. Досить важку. Мене разом з іншими пораненими вивезли в тил, але через п’ять днів я повернувся у підрозділ.

Ви начальник медичної служби батальйону. Це досить вагома посада. У вас є підлеглі, але ви самі виїздите на евакуацію поранених, як і на першому етапі війни. Чому продовжуєте ризикувати життям?

А як інакше… Коли дивлюсь на молодих пацанів і дівчат, то думаю, що у них ще все життя попереду. Вони не обирали цю війну. Але війна прийшла у їх дім. Сподіваюсь, що після війни вони зможуть жити нормальним повноцінним життям. Тому їм потрібно дати шанс дожити до перемоги. Я намагаюсь, якщо є така можливість, виїжджати на "медевак" один, без водія, без супроводу другого медика, щоб не ризикувати ще чиїмось життям. Не завжди виходить. Але намагаюсь.

Знаю, що нещодавно вас було нагороджено "Срібним хрестом" Головнокомандувача Збройних сил України. Як взагалі, відноситесь до нагород? Для вас особисто це має якесь значення?

Розумієте, коли ми стали на захист країни, на захист своїх родин, то взагалі не думали про якісь нагороди, або про якесь грошове забезпечення. Та й зараз для нас це не головне. Звісно, коли ми отримуємо нагороди — це приємно і важливо. Особливо для наших рідних, які нас не бачать місяцями і роками… Я, наприклад, дійсно пишаюсь медаллю за отримане поранення, яке я отримав при штурмі Лугівського у 2023 році.

Ми з вами люди приблизно одного віку, вчилися у радянській школі і нам завжди розказували, що німецькі фашисти під час Другої світової війни навмисне били по госпіталям і машинам з червоним хрестом. Росіяни пафосно оголошують себе нащадками переможців над німецьким фашизмом, при цьому самі не соромляться бити по медикам.

Я вже цьому не дивуюсь. Я знаю, що ми воюємо зі справжніми фашистами. Тут сумнівів ніяких немає. Тому коли я десь бачу нову евакуаційну машину з червоним хрестом, то одразу наполягаю, щоб її перефарбували у захисний колір. Бо машини з червоними хрестами для росіян – це перша пріоритетна ціль… У мене був епізод на другому штурмі, про який я говорив. Тоді росіяни захопили нашу радіостанцію, і коли я черговий раз заскочив на позиції для евакуації поранених, то почув у ефірі: "Медики! Проїдьте ще далі метрів 150". І я зрозумів, що вони мене просто виманюють, тому що знав, що далі вже їхні позиції. Я тоді і так машину залишав безпосередньо у зоні, де був стрілецький бій. Тобто вони навмисно заманювали саме медиків. Зокрема, мене в тій ситуації. У них взагалі немає ніяких моральних цінностей.

Бійці розказують багато випадків, коли вони рятувалися дивом. Ви були свідками таких випадків?

На війні всякого можна надивитись. І дійсно є багато випадків, коли здається, сама доля втручається в перебіг подій, і люди рятуються в найбільш складних випадках. У мене є дуже гарний друг і побратим – Віталік Формалюк. Після другого штурму "Нескучки" мене разом з ним вивозили в тил через Курахове, на Покровське і потім на Дніпро – його сильно пораненого, а мене з контузією. Віталік – просто молодець, він відновився після поранення, за свої власні кошти пройшов платні курси тактичної медицини і пішов служити у стройбат бойовим медиком. Я його хотів підтягнути до себе у батальйон, але через певні причини цього довгий час не виходило зробити. Але врешті-решт декілька місяців тому я домігся таки, щоб його перевели до нас у батальйон на посаду бойового медика. Я тоді його дружині пообіцяв, що з Віталіком нічого не станеться, що з ним все буде добре, і він буде в безпеці. Але він одразу почав проситися на позиції. А у нього, до речі, рука після того поранення так повністю і не відновилася, на ній ворушилося тільки три пальці. Він офіційно "обмежено придатний", але це його не зупиняє, він дуже цілеспрямований, вмотивований і нічого не боїться. Тому одразу почав рватись на "нуль". І таки домігся цього – вийшов на позицію, назву не вказую. Їх там сиділо лише двоє. Ми їх так і звали – "два діди". Обидва дядьки вже в досить поважному віці – "за 50". Віталік Формалюк мав псевдо "Дєд Мєд", тому що він бойовий медик, а другий – просто "Дід". На цій позиції вони просиділи майже два місяці безвилазно. За декілька днів до того, як вони мали виходити з позиції, туди прилітає 122-й калібр, і вони обоє зазнають поранень. При чому Віталіка тоді дуже сильно "покоцало". У тому числі у ту саму поранену раніше ліву руку. Його змогли витягнути тільки на другу добу, бо росіяни побачили, що вони кудись попали, тому не давали витягнути поранених і намагалися знищити нашу евакуаційну групу. Але їх тоді таки витягнули, і зараз Віталік лікується і відновлюється. Але згодом цю ж саму позицію, де він перебував, п...дори почали активно штурмувати. Вони увійшли в прямий стрілецький бій з нашими хлопцями, і там, на жаль, загинуло двоє наших бійців. Я зателефонував Віталіку і кажу: "Бачиш, як воно буває… Не було б щастя, та нещастя допомогло". Бо якби він залишився, то невідомо, як склалася б його доля далі…