"Страху я не відчував": історія ветерана з Дніпра, який після поранення вийшов на татамі і став чемпіоном

Андрій Шевченко з Дніпра — це спортсмен, чий життєвий шлях завжди був пов'язаний із боротьбою та перемогами. Протягом майже 40 років до повномасштабного вторгнення він був відомий у світі єдиноборств як багаторазовий чемпіон України, Європи та світу з дзюдо та самбо. Його життя, здавалося б, було присвячене спорту (хоча за професією він газоелектрозварник). Але коли почалася повномасштабна війна, він, не чекаючи мобілізації, сам прийшов до військкомату.

Андрій вступив до лав ЗСУ з перших днів, служив спочатку в ППО 96-ї бригади, а згодом, незважаючи на свій вік (йому було 49 років), був переведений у 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців на посаду снайпера-штурмовика. Він брав участь у найважчих боях на Донецькому напрямку, зокрема в Бахмуті та Вугледарі, де отримав важке поранення, втративши ногу.

Але його історія не про втрату, а про неймовірне повернення: після тривалої реабілітації Андрій не просто повернувся в спорт, а знову вийшов на татамі і вже виграв чемпіонат України. В ексклюзивному інтерв’ю ветеран розповів про свій шлях воїна, про те, чому на фронті зникає страх, як спортивний гарт допоміг йому пережити травму та про повернення до повноцінного життя.

– Андрій, розкажіть трохи про себе, де народилися, чим захоплювалися до війни?

Народився і виріс я в місті Дніпро. Все життя з самого дитинства займався боротьбою – дзюдо і самбо. Вперше в секцію прийшов, коли мені було десь 4-5 років. Наш сусід займався боротьбою і одного разу, коли він йшов на тренування, я попросився разом з ним. Він, незважаючи на те, що був набагато старший, взяв мене з собою в зал. Я тоді подивився на багато видів спорту: футбол, бокс, легку атлетику, але найбільше мені сподобалася саме боротьба. Пам'ятаю, як сусід підвів мене до тренера і каже: "Це майбутній чемпіон". Так я і почав займатися боротьбою. До війни я кілька разів вигравав Чемпіонати України, був призером і чемпіоном Чемпіонатів світу.

– Спортом займалися професійно або в цивільному житті у вас була інша професія?

За професією я газоелектрозварник. Можна сказати, що спорт залишався для мене як хобі. Коли я відслужив строкову службу і повернувся з армії, то два з половиною роки пропрацював тренером. Але тренери, як правило, багато не заробляють, тому довелося змінювати сферу діяльності, і я пішов працювати зварювальником.

– А службу проходили в яких військах?

Служив в ППО. Спочатку закінчив сержантську учебку, а потім, перейшов безпосередньо до військ, у мене була спеціальність – дизеліст-електрик. Коли почалася війна, я теж спочатку потрапив до ППО, обіймав посаду начальника наземного запиту і відповідав за ідентифікацію повітряних цілей за допомогою системи радіолокаційного розпізнавання "Свій-Чужий". Потім надійшло розпорядження 30% особового складу ППО перевести до піхоти, і я потрапив до 72-гу механізовану бригаду імені Чорних Запорожців. Там у мене була спеціальність – снайпер-штурмовик.

– Після початку повномасштабного вторгнення ви самі прийшли до військкомату чи були призвані за мобілізацією?

Мені прийшла повістка буквально за день до початку війни. Але я пішов сам. Коли почалося повномасштабне вторгнення, у всій цій метушні, у військкоматі про повістку забули. Я прийшов сам, записався і пішов воювати.

– Коли дізналися, що вас "списують" з ППО в штурмовики, не було якоїсь образи чи злості?

Чесно кажучи, було таке відчуття. Я тоді якраз пішов у відпустку і мене навіть раніше з неї відкликали. Взагалі-то в піхоту замість мене повинні були відправити іншого чоловіка, але він з цього приводу, м'яко кажучи, дуже засмутився. Навіть гроші намагався пропонувати, щоб його тільки не "списували" в піхоту. Так що замість нього в підсумку в піхоту відправили мене. Відкликали раніше з відпустки і поставили перед фактом. На той момент мені вже було 49 років. Вік вже не той, щоб бігати в атаку. Природно, що штурмовик у віці 25-30 років і штурмовик у віці 50 років значно відрізняються за своїми фізичними кондиціями... Але тим не менше довелося йти воювати в піхоту.

– Що для вас було найстрашнішим у перший період, коли ви потрапили після ППО в піхоту?

Чесно кажучи, коли побачив, як поруч зі мною гинуть хлопці, у мене страх відразу десь зник. Я воював за свою країну і за хлопців, які були поруч. І страху я не відчував.

– Ви сказали, що були "стрільцем-снайпером". Вас вчили, як потрібно правильно стріляти, які є особливості снайперської справи?

Спеціально мене не вчили, але мені видно від природи дано це вміння. Я завжди добре стріляв. Ще коли служив у ППО, нас вивозили на полігон для стрільб, то я показував дуже хороші результати.

– Де воювали?

В основному на Донецькому напрямку: Бахмут, Авдіївка, Мар'їнка, Соледар, Селидове, Костянтинівка. Ногу втратив у Вугледарі.

– Я чув, що ви отримали важке поранення і після цього ще 4 дні залишалися на позиції.

Так. Ми тоді потрапили в оточення і не могли вийти до своїх. Прилетіла "фпвішка"... Двоє хлопців, які були біля мене, загинули відразу. А я залишився без ноги. Вона трималася на одній шкірі... Так і залишався на позиції... Потім отримали команду виходити і йшли десь кілометр через мінне поле. Мене хлопці несли на руках. Тоді ще під час виходу двоє хлопців підірвалися на мінах. Коли я потрапив в піхоту після ППО, мені пощастило, що у мене був дуже хороший командир. Коли я потрапив до нього в підрозділ, приблизно через місяць він отримав поранення. Я його тоді пораненого витягнув. У нього були дуже серйозні поранення, але після госпіталю він не захотів "списуватися" і повернувся до нас. І коли я отримав ось це поранення, він виносив мене з оточення. Він разом з хлопцями більше семи кілометрів ніс мене на руках... Я просив, щоб мене залишили і не надривалися, що я можу "прикрити" їх, поки вони виходять. А він мені сказав: "Ні, я тебе не кину". І він мене так і не залишив там... На жаль, пізніше він загинув... Царство йому небесне... Я ніколи його не забуду.

– Знаю, що ви маєте і бойові нагороди, в тому числі і орден "Золота зірка" Героя України...

Так, "Зірку" мені особисто вручав президент Володимир Зеленський ще до мого поранення, за те, що ми в Бахмуті вдесятьох утримували позицію протягом п'яти діб. Є й інші нагороди, але зараз мені доводиться їх усі офіційно відновлювати. Коли я був в Угледарі, в бліндаж, де зберігалися наші речі, в тому числі і нагороди, прилетіла ракета. Все згоріло. В тому числі медалі і всі документи. Виявилося, що відновити нагороди дуже складно. На даний момент я зміг зупинити тільки одну медаль. Мені сказали, що це реально, але займе багато часу.

– Ви відчуваєте себе справжнім героєм?

Я вважаю, що кожен чоловік або жінка, якщо вони захищають свою країну, вони вже герої. Незалежно від того, чи є у них ордени чи ні.

Після демобілізації, залишившись без ноги, задавалися питанням, як жити далі?

Коли ще лежав у госпіталі, то в голові "крутилися" такі думки. Але коли мені одягли протез і я "встав" на ноги, якось заспокоївся. Головне, що живий залишився. Я розмовляв з людиною, яка ще з 2014 року залишилася без ніг, і вона мене заспокоювала: "Ти не переживай. Все буде нормально. Життя триває. Навіть наьпротезах жити потрібно. Не зупиняйся. Йди вперед". І я взяв себе в руки, повернувся в спорт, активно тренуюся, став чемпіоном України з адаптивного дзюдо. Коли я виходжу на татамі, я відчуваю себе повноцінною людиною, навіть не дивлячись на те, що у мене немає ноги. Так, може бути незручно, може бути боляче. Але втспорті без цього ніяк. До війни я теж тренувався через біль, через травми, їздив на змагання.

– Це гідно поваги, коли люди, які втратили руку або ногу, продовжують займатися боротьбою, займатися бойовими мистецтвами.

Я поважаю всіх людей, які займаються спортом. Незалежно від того, який це вид спорту. Якщо людина продовжує тренуватися, це означає, що вона бореться зі своїми проблемами, зі своїми страхами, зі своєю лінню. Вона йде до своєї мети. Я таких людей дуже сильно поважаю.

– В Україні зараз намагаються активно розвивати тему спорту для ветеранів. Це дійсно "працює" і допомагаєтветеранам адаптуватися до цивільного життя після пережитого на війні?

Це дійсно дуже добре працює. Я бачу великий прогрес у цьому напрямку у нашій країні, і я це всіляко вітаю. Нам, ветеранам, потрібно розвиватися. Нам дуже важливе спілкування. Нам важливо відчувати себе потрібними. Нам важливо розуміти, що нас, грубо кажучи, не кинули, не забули про нас. Звичайно, ми з хлопцями дуже часто спілкуємося, зустрічаємося, телефонуємо один одному. Ділимося проблемами і намагаємося один одному допомогти. Але важливо, щоб ми не залишилися самі зі своїми проблемами.

– Якісь цілі ставите перед собою зараз у спорті? Або займаєтеся просто заради задоволення?

В першу чергу тренуюся заради себе, заради задоволення. Але і участь у змаганнях для мене теж має значення. У спорті потрібно прагнути до перемоги. Нещодавно з'їздив на змагання до Вінниці і довів і собі, і іншим, що боротися можна і без ноги. Зараз хочу поїхати на Чемпіонат Європи і спробувати взяти там медаль. У планах і на Чемпіонат світу потрапити. Шкода, звичайно, що для таких як ми, людей без кінцівок, немає можливості взяти участь у параолімпійському дзюдо. Там борються тільки сліпі та слабозорі спортсмени.

– У звичайній боротьбі, спортсмени виходять на татамі і результат сутички залежить тільки від рівня їх фізичної та технічної підготовки. В адаптивному дзюдо, у одного з супротивників можуть бути більш серйозні травми та каліцтва, і його суперник таким чином отримує перевагу. Ви як спортсмен можете скористатися цією перевагою або на татамі діє теж принцип фронтового побратимства і ви можете піддатися в певних ситуаціях?

Складне питання. Спортсмен завжди повинен виходити на поєдинок з метою перемогти. Але в нашій ситуації все-таки це працює трохи по-іншому. Ми не виходимо на поєдинок і не "рубимося" з усіх сил. Ми виходимо просто поборотися для свого задоволення. Як на тренуванні. Так, у сутичці є переможець. Але ми не боремося за перемогу за будь-яку ціну. Якщо я буду знати, що для мого суперника, який теж воював і втратив руку або ногу, зараз ця перемога дуже важлива з якихось причин, я готовий йому поступитися. У цьому випадку почуття фронтового побратимства для мене буде важливішим, ніж можливість отримати медаль. Раніше, до війни, я б ніколи не "здав" поєдинок. Зараз, в певних випадках, я готовий це зробити.

– А на Чемпіонаті України ви виграли чесно чи вам теж хтось поступився?

Нас на цьому чемпіонаті було всього 4 людини без ноги. І я серед них був найлегший: у мене вага – 60 кілограмів. Я боровся з хлопцями вагою і в 90, і в 100 кілограмів. І нічого. Не думаю, що мені хтось спеціально піддавався. Поборолися, а після сутички обійнялися, посміхнулися, поговорили. Як брати. Це було дуже класно. Це найпростіший, найчистіший спорт.