Засоби від агресії та самогубств: лікар з Дніпра розповів, як підтримувати психічне здоров'я під час війни

Михайло Бебешко, лікар-психіатр, який зараз виконує обов’язки завідувача відділення позагоспітальної допомоги та психосоціальної реабілітації, розповв про те, як війна впливає на психічне здоров'я українців, чому важливо не ігнорувати депресію, а також як змінюється ставлення до психіатрії в Україні. У цьому інтерв'ю Михайло ділиться з "Відомо" своїм досвідом і надає практичні поради щодо підтримки ментального здоров'я в умовах стресу та невизначеності.

- У кожної людини своя історія чи легенда, як вона прийшла до професії. Як ви стали тим, ким є?

- Під час студентських років мені дуже подобалась психіатрія, бо вона була малодослідженою, і я бачив, що в цій сфері є багато можливостей для зростання та розвитку. Це мене і приваблювало. Протягом навчання я працював медбратом, санітаром, і якось поступово перейшов до психіатрії. А потім, коли в 2014 році почалась війна на Донбасі, я вирішив поїхати з Донецька до Краматорська, бо Донецький медичний університет переїхав туди, а частково — до Маріуполя. Я обрав Краматорськ, бо мої батьки жили в Торецьку, і мені було зручніше добиратися. Торецьк звільнили в 2014 році, і вже тоді лінія фронту наближалась. Я продовжував навчання в Краматорську, де можна було вибрати різні спеціальності, але психіатрія була моїм найбільшим захопленням. Це повернуло мене до того, що мені завжди подобалося, і я став лікарем-психіатром. До того ж, це була можливість залишитися в Краматорську, а не переїжджати в інше місто.

- Ви тривалий час працювали в Донецькій області. Чи є відмінності в ментальності людей Донбасу і тих, хто живе в Дніпрі? Які ваші спостереження?

- Так, я сам звертав на це увагу і прагнув зрозуміти, чи є різниця. Взагалі можу сказати, що люди дуже схожі, бо й регіони наші схожі. Дніпропетровська та Донецька області — великі промислові регіони, є шахти, заводи, тому ментальність людей дуже подібна. І навіть мовні діалекти схожі. Загалом, я відчуваю, що люди тут і там майже однакові. Якщо б я не поїхав, мені здається, що я б навіть не помітив би великої різниці.

- Ви переїхали до Дніпра в 2022 році. Як так сталося і чим ви керувалися?

— У 2022 році ми переїхали до Дніпра, оскільки у мене є друзі, які живуть у Самарі. Коли почалась повномасштабна війна, вони нас запросили, сказавши, що в них є де жити, і у них безпечно. Ми приїхали з родиною — з батьками та вагітною дружиною. Жили у друзів приблизно місяць, а потім знайшли житло і переїхали до Дніпра. Вибір саме цього міста був також обумовлений тим, що тут більше можливостей для працевлаштування. Я одразу влаштувався в лікарню, можна сказати, що я перевівся з Краматорської психіатричної лікарні до обласної Дніпропетровської. Один день я звільнився, а наступного вже почав працювати тут. Також дружина знайшла роботу в приватній лікарні лікарем-отоларингологом. Моя мама, яка також медичний працівник, теж знайшла роботу в Дніпрі.

— Ви активно співпрацюєте з Всесвітньою організацією охорони здоров'я. Що дала вам така співпраця з практичної точки зору?

- Це почалося ще в Донецькій області, коли ми працювали як мобільні мультидисциплінарні команди з психіатричної допомоги. Всесвітня організація охорони здоров'я надавала нам підтримку в навчанні. Це було дуже корисне навчання, яке справді дало практичні знання для роботи з пацієнтами. Я здобув багато теоретичних знань під час навчання в університеті, а завдяки співпраці з ВООЗ отримав додаткові практичні навички. Те, що мені дуже подобається в цій організації, — це їхній підхід до захисту прав людини. Це те, що ще недостатньо розвинене в нашій країні, і це важливо для роботи з людьми. ВООЗ також активно працює над дестигматизацією психіатрії, тобто над тим, щоб позбутися негативних ярликів, які іноді пов'язують з психіатричною допомогою. Ці питання активно обговорюються та вирішуються завдяки співпраці з ВООЗ. Крім того, вони допомогли нам з навчанням медичних працівників, проводили тренінги за різними програмами, наприклад "Самодопомога +".

— Ми вчимося у Заходу передовим методикам лікування. Чи не здається вам, що в тій ситуації, в якій перебуває Україна, ми скоро будемо ділитися досвідом?

- Насправді, це вже відбувається, ми вже ділимося досвідом. Я впевнений, що у багатьох країнах немає подібного досвіду — життя під час війни. Зараз активно обговорюються моделі стійкості людей, і це те, чим можемо поділитися з іншими країнами. Як витримувати емоційне та фізичне навантаження, як зберігати стійкість у складних умовах. Багато людей виїхали, і знову ж таки, це додаткове навантаження для тих, хто залишився. Це і фізичне, і емоційне навантаження, бо ми не знаємо, як завершиться наш сьогоднішній день — лунають повітряні тривоги, ситуація нестабільна. Тому, так, ми вже маємо унікальний досвід, яким можемо ділитися.

— Розкажіть, будь ласка, про свою діяльність. Як ви допомагаєте хворим і з чим стикаєтесь у першу чергу?

- Наразі основну частину часу я проводжу на амбулаторному прийомі пацієнтів у лікарні. Моя допомога полягає в діагностиці та призначенні лікування. Ми обговорюємо різні методи терапії, доступні для пацієнта. Це не лише медикаменти, але й психотерапевтичні бесіди, фізичні вправи, техніки релаксації. Також я допомагаю пацієнтам налагодити зв'язки з іншими організаціями, зокрема гуманітарними або неурядовими.

— Серед ваших пацієнтів багато військових. Наскільки важко їм йти на контакт, адже питання довіри до лікаря є дуже важливим?

- Оскільки я сам не військовий, інколи виникає недовіра з їхнього боку. Військовим або ветеранам, безумовно, легше спілкуватися з тими, хто має схожий досвід. Для цього на сьогодні існують програми навчання, зокрема групи підтримки "Рівний Рівному". Ветерани можуть виконувати роль психологів або соціальних працівників, допомагаючи іншим з подібним досвідом. Я завжди намагаюся ставитися до кожного пацієнта з повагою, і коли вони відчувають цю увагу, це полегшує процес відкриття своїх переживань. Ми застосовуємо емпатію, вислуховуємо без осуду, ставимо питання, які не спричинять погіршення стану пацієнта. Це дуже тонка психологічна робота. І хоча не всі пацієнти готові розповідати про свої переживання, я приймаю це, як є. Якщо вони готові поділитися — чудово, якщо ні — нічого страшного. Ми маємо час. Якщо пацієнти не хочуть говорити зі мною, є психологи в нашому відділенні — чоловік і жінка. Кожен може звернутися до того, з ким зручно поспілкуватися.

— Багато військових страждають від ПТСР та інших проблем. Чи є універсальні методики лікування, чи все ж таки доводиться кожного разу йти "по мінному полю"?

- Це цікаве питання, тому що спектр психічних розладів, спричинених пережитою травмою війни, дійсно широкий. Це можуть бути і гостра реакція на стрес, і посттравматичний стресовий розлад, і депресія, і багато інших розладів. Але ми більше звертаємо увагу не на сам розлад, а на саму людину, на те, що вона переживає. Я б не називав це "мінним полем", але підхід до кожного пацієнта є індивідуальним. Ми використовуємо стандартизовані техніки, такі як техніки дихання, заземлення, переключення уваги, розпізнавання своїх емоцій. Це методики, рекомендовані Всесвітньою організацією охорони здоров'я. Ми працюємо з усіма пацієнтами за такими принципами, тому що наслідки війни стосуються, мабуть, кожної людини. Хтось пережив втрату близьких, хтось — дому, друга. Війна зачепила кожного. І ми намагаємося навчити людей працювати з цим стресом. Сьогодні ми не боремось зі стресом, а намагаємось прийняти його і отримати з нього досвід, який допоможе рухатися далі.

— Від війни страждають і люди в тилу. Чи не забагато агресії навколо, і як завадити поширенню цієї агресії?

- Дійсно, агресивні реакції стали поширеними. Я завжди дивлюсь, що я можу зробити зі своєї сторони. Перше — намагаюся зрозуміти, чому саме людина агресивна. Які внутрішні переживання можуть викликати таку реакцію? Часто агресія виникає через те, що людина переживає щось дуже неприємне, і цей стрес проявляється через агресивну поведінку. Агресія може проявлятися по-різному: хтось може просто кричати, хтось може накинутися, хтось може замкнутися в собі і не говорити з іншими, хоча всередині переживає сильний емоційний стрес. Якщо ми розпитуємо, що саме турбує людину, чому виникла така реакція, ми можемо допомогти їй краще зрозуміти свої почуття і, можливо, заспокоїтися. З іншого боку, важливо звертати увагу на безпеку. Якщо ми бачимо, що людина може стати агресивною, то краще уникати конфлікту. Але якщо ситуація безпечна, ми можемо спробувати дізнатися, чим допомогти, щоб заспокоїти людину. Наприклад, слова "заспокойся" можуть не спрацювати, і це потрібно враховувати.

— Як підтримувати психічне здоров'я в умовах війни?

- Особисто я намагаюсь змінити підхід і задаю питання людині, з якою спілкуюсь. Наприклад, запитую: "Як ви раніше справлялись зі стресом?" або "Що вам допомагало заспокоїтися, відчувати себе спокійніше?" Часто люди діляться, що їм допомагає спорт. Фізичні навантаження дійсно допомагають вивільнити кортизол, що накопичився за день. Дуже добре також допомагають прогулянки на свіжому повітрі, часто з додатковим спілкуванням. Наприклад, хтось може погуляти з домашнім улюбленцем.

Розмови по телефону чи відеозв'язку також дають підтримку — просто поговорити з близькими, тим, хто нас підтримує. Буває так, що навіть простий діалог, наприклад, за чашкою кави, може допомогти. Тому важливо намагатися заводити розмови на відволікаючі теми, щоб знизити рівень стресу. Також я завжди запитую, чим людина любить займатися у вільний час. Часто це хобі, таке як рибалка, прогулянки на велосипеді або інші види транспорту, подорожі, театральні вистави, філармонії. В Дніпрі є багато можливостей для емоційного розвантаження. Однак, я б не рекомендував нав'язувати загальні поради всім. Важливо запитати, що конкретно людині приносить задоволення, і вже виходячи з цього, використати ресурси, які є у місті.

— Які розлади психіки найчастіше трапляються серед українців? Що може цьому сприяти?

- За два роки повномасштабної війни я помітив, що стало більше пацієнтів з депресією та розладами, пов'язаними з тривогою, такими як панічні атаки. Ці розлади стали більш поширеними. Що стосується важких психічних розладів, які супроводжуються галюцинаціями та маячними ідеями, то мені здається, що їхній відсоток залишився приблизно на тому ж рівні, що і до війни.

— У 2024 році Дніпропетровщина була лідером у випадках самогубств. У Дніпрі ми бачимо, як люди накладають на себе руки або стрибають з мостів. Чому важливо не ігнорувати депресію? Чому збільшилась тенденція таких випадків?

- Це справді важливе питання, тому що кількість спроб самогубства зростає. Коли суїцид завершений, тобто коли людина помирає, ми в психіатрії просто фіксуємо це як факт. На жаль, у такому випадку вже нічого не можна змінити. Однак дуже важливо, коли ми помічаємо у людини ознаки психічних розладів або змін у поведінці, савити питання щодо думок про суїцид. Це не провокує суїцидальних думок, а навпаки дозволяє виявити ризики.

Часто ці думки виникають на фоні депресії або стресу, і людина може не звернутися до фахівців, але може поділитися з близькими. Тому близьким важливо ставити ці питання обережно, наприклад, "А чи були у вас коли-небудь думки про небажання жити?" або "Можливо, хочете заснути і не прокинутися?". Зазвичай люди кажуть, що таких думок не мали, але інколи зізнаються, що переживали це, але з різних причин не готові йти на такий крок. Важливо, коли ми виявляємо ці думки, з'ясувати, що зупиняє людину від скоєння суїциду. Це може бути родина, або певний сенс життя. Немає таблеток від суїциду, є лише слова та запитання, які можуть допомогти людині.

— Скільки років знадобиться Україні, щоб ментальне здоров'я хоча б перестало мати негативну динаміку?

- Раніше люди справді боялися психіатричних служб і всього, що стосується психічного здоров'я. Але на сьогодні працює програма "Ти як?", яка сприяє дестигматизації, тобто нормалізує звертання до психологічної допомоги. Крім того, створено Центри психічного здоров'я або ментального здоров'я, які зручні для людей, оскільки вони розташовані поруч з сімейними лікарями або великими медичними установами. Це допомагає прибирати негативне ставлення до психіатрії. Можливо, цей процес займе ще 10-12 років, щоб ментальне здоров'я стало такою ж звичною темою, як і фізичне здоров'я. Ми вже бачимо, що люди менше бояться звертатися до психіатрів. Вони знають, що їх не закриють в лікарні, у нас немає решіток на вікнах, і пацієнти можуть вільно приходити та йти. Психіатрія вже зовсім не та, якою вона була у радянські часи.