День червоної руки привертає увагу до долі українських дітей війни

Цей день, оголошений Організацією Об’єднаних Націй, став символом боротьби проти вербування неповнолітніх до армій та незаконних збройних формувань, пише "Відомо".

Саме 12 лютого 2002 року набув чинності Факультативний протокол до Конвенції ООН про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах. Документ забороняє використання осіб до 18 років у військових діях. Його підписали понад 170 держав. Однак, попри міжнародні зобов’язання, у світі й досі тисячі дітей залишаються втягнутими у війни.

Діти віком до 18 років стають солдатами як у складі незаконних збройних угруповань, так і в регулярних військових формуваннях у різних країнах. Багатьох із них вербують насильно, позбавляючи можливості повернутися до мирного життя. Інші, які виросли в умовах постійної війни, змушені "добровільно” приєднуватися до збройних груп, бо це стає єдиним способом вижити. Часто мова йде про зовсім маленьких дітей, яким часто немає й десяти років.

Метою Дня червоної руки є не лише інформування про масштаби трагедії, а й заклик до конкретних дій: покарання за вербування дітей, підтримки постраждалих та реабілітації тих, хто пережив війну. Щороку міжнародні організації, уряди та правозахисники нагадують, що за кожною цифрою статистики стоїть дитина, яка була позбавлена права на безпечне дитинство.

Для України ця тема має особливу вагу. Хоча держава не використовує дітей у збройних силах, війна безпосередньо вплинула на сотні тисяч неповнолітніх. Діти пережили окупацію, обстріли, втрату батьків, примусове переміщення, фільтраційні процедури, полон родичів. Частина підлітків на тимчасово окупованих територіях зазнала мілітаризаційного впливу через навчальні програми, ідеологічний тиск або участь у парамілітарних структурах.

Експерти наголошують: навіть якщо дитина не тримала зброю в руках, вона все одно може бути дитиною війни із глибокими психологічними травмами. Питання не лише у фізичній безпеці, а й у тривалих наслідках для психіки, поведінки та соціалізації.

Про те, з якими викликами стикаються українські діти та як працює система допомоги, журналістка "Відомо" поговорила з в.о. директора Психоневрологічного центру медико-соціальної реабілітації дітей з тяжкими розладами мовлення та ураженнями центральної нервової системи Нестані Мехатішвілі.

- Пані Нестані, чи можна говорити, що в Україні є проблема дітей війни у психологічному сенсі?

- Безумовно. Ми бачимо зростання кількості дітей із симптомами посттравматичного стресового розладу, тривожних станів, депресивних епізодів. Війна для дитини - це постійне відчуття небезпеки. Навіть якщо вона фізично перебуває у відносно безпечному регіоні, інформаційне поле, сирени, переживання батьків формують стан хронічного стресу. У дітей, які пережили окупацію або безпосередні бойові дії, симптоматика значно глибша.

- Які найпоширеніші прояви психологічної травми ви фіксуєте?

- Це порушення сну, нічні кошмари, агресія або, навпаки, повна емоційна "заморозка”, замкнутість. Часто з’являється регрес - дитина повертається до більш ранніх моделей поведінки. У підлітків ми бачимо підвищений рівень дратівливості, втрату мотивації, ризиковану поведінку. Дуже тривожним є зростання випадків аутоагресії.

- Чи є серед пацієнтів діти, які перебували на окупованих територіях або зазнали мілітаризаційного впливу?

- Так, і це окрема категорія. Ми стикаємося з дітьми, які тривалий час жили в умовах пропаганди, постійної демонстрації військової символіки, культивування насильства як норми. У таких випадках робота потребує не лише лікування тривожності чи ПТСР, а й відновлення базових ціннісних орієнтирів, повернення довіри до держави та суспільства.

- Наскільки система психологічної допомоги готова до таких викликів?

- Система поступово адаптується до реалій воєнного часу, але навантаження, справді, колосальне і продовжує зростати. Кількість дітей, які потребують фахової психологічної та психіатричної допомоги, за останні роки суттєво збільшилася, і ресурси не завжди встигають за цими потребами. Нам потрібно більше дитячих психіатрів, клінічних психологів, психотерапевтів, соціальних працівників. Водночас проблема не лише в кількості фахівців, а й у їхній спеціалізації, бо робота з травмою війни вимагає окремої підготовки та постійного підвищення кваліфікації.

Важливо розвивати не лише стаціонарну допомогу, а й амбулаторні програми, кризові кабінети, мобільні бригади, групову терапію, програми психосоціальної підтримки у громадах. Значну роль відіграє і підтримка в школах, адже саме там дитина проводить більшість часу. Тому необхідне системне навчання педагогів і шкільних психологів. Саме вони часто першими помічають зміни в поведінці: замкнутість, агресію, різке падіння успішності, тривожність чи проблеми зі сном. Раннє виявлення таких сигналів дає шанс запобігти розвитку більш тяжких розладів у майбутньому.

- Чи можна повністю вилікувати травму війни?

- Ми не говоримо про повне стирання досвіду. Завдання фахівців - допомогти дитині інтегрувати цей досвід без руйнівних наслідків для її майбутнього. Чим раніше розпочато допомогу, тим кращий прогноз. Важливо, щоб батьки не боялися звертатися до спеціалістів. Психологічна підтримка - це не ознака слабкості, а відповідальне рішення.

- Що б ви хотіли сказати у День пам’яті дітей-солдатів?

- Пам’ять - це не лише про співчуття. Це про відповідальність дорослих. Ми повинні зробити все можливе, щоб жодна дитина більше не ставала заручником війни. Ані фізично, ані психологічно. І кожна дитина, яка вже пережила ці події, має отримати шанс на повноцінне, безпечне майбутнє.

Міжнародний День пам’яті дітей-солдатів - це нагадування про ціну війни, яку сплачують наймолодші. Українські діти сьогодні - це покоління, що дорослішає в умовах тривоги та втрат. Від того, наскільки ефективно держава і суспільство зможуть надати їм психологічну підтримку, залежить не лише їхнє особисте майбутнє, а й майбутнє країни.

Водночас такі заклади, як Психоневрологічний центр для дітей, який очолює Нестані Мехатішвілі, сьогодні як ніколи потребують системної підтримки з боку держави. Подібних установ в Україні обмежена кількість, і до Дніпра нерідко везуть дітей з різних регіонів країни.

Медичні заклади працюють під постійним навантаженням, стикаються з браком фінансування та гострою нестачею фахівців, адже частина спеціалістів виїхала за кордон або змінила сферу діяльності через війну. Попри це, команди на місцях намагаються не лише вистояти, а й розвиватися: впроваджують нові методики, розширюють програми реабілітації, шукають партнерів та грантову підтримку.

Сьогодні будь-яка додаткова увага і фінансова підтримка з боку влади та державних органів могла б суттєво покращити ситуацію. І не лише для конкретного закладу, а й для всієї системи дитячої психіатричної та психологічної допомоги. Тому що саме зараз закладається фундамент вирішення тих глибоких психологічних проблем, з якими країна зіткнеться у повоєнному майбутньому.