Географія як доля: чому війна на виснаження веде Україну до нової Руїни

Якщо дивитись на фронт, то очевидно, що російсько-українська війна втратила сенс. Четвертий рік тисячі людей гинуть і сотні поселень руйнуються в боротьбі за сотні квадратних кілометрів.

Розумні лідери давно б вже зрозуміли головний висновок цієї війни, доведений за допомогою трагічного експерименту: Росія нездатна захопити Україну, але й Україна також неспроможна знищити Росію. Добросусідства між нами ще довго не буде, але географія – це доля. А отже треба шукати modus vivendi і вчитися мирно співіснувати.

Натомість сторони демонізують одна одну, представляючи цю віну як апокаліптичну битву за саме існування чи то української нації чи то "государства росийского". І таким чином, нездатні перемогти одна одну на фронті, сторони ведуть війну на виснаження, руйнуючи критичну інфраструктуру в тилу один одного. І це дуже ризикована гра.

Бо з досвіду Першої світової відомо, що війна на виснаження завершується великою смутою. І нерідко на землях обох ворогуючих сторін. Тилова війна ухилянтів проти ТЦК, в якій з обох сторін давно не діє закон, – перші дзвоники такої війни. Як і 300 тис. випадків СЗЧ…

Бо що таке громадянська війна? Це зникнення єдиного для всіх законодавчого поля (правил гри, причому необовʼязково справедливих) і дефрагментація єдиного національного простору на безліч динамічних спільнот, в яких "своя правда і сила і воля". А також втрата державою (владою) монополії на легітимне насильство.

Отже, щойно в суспільній свідомості готовність силою стверджувати "свою правду й волю" починає домінувати над природнім бажанням бодай і недосконалого, але мирного співіснування, демона руїни випущено зі скрині Пандори…

Свавілля ТЦК-шників, які не мають жодного законного права затримувати людей, силоміць витягувати їх з автівок, обмежувати їхню свободу, застосовувати фізичну силу (окрім випадків самозахисту) чи здійснювати інші функції правоохоронних органів, так само штовхають країну до громадянського протистояння, як і злочин тих, хто кидається на ТЦК-шників з ножами, ланцюгами чи бітами.

І жодні потреби війни не можуть виправдати беззаконня що одної, що іншої сторони. Бо щойно беззаконня дозволяють одним – його дозволяють усім. А щойно зникає закон – один для всіх – у кожного зʼявляється "своя правда й воля" і правим стає той, за ким стоїть не правда (бо в кожного вона своя), а сила. Так єдина країна розпадається на десятки псевдореспублік, а єдина нація – на десятки спільнот, кожна з яких претендує на свою ексклюзивність…

І безкінечна війна, без чіткої реалістичної мети, без жодних часових рамок, без відновлення навіть того, що ми давно відвоювали, без нормального життя на землях, які ми повернули і які ми не втрачали, війна в борг, війна з кричущою соціальною несправедливістю і з критичною залежністю від примхливих партнерів – це все шлях до виснаження, за яким наступає ланцюгова реакція громадянської війни та руїни.

Тому – поки ми не перетнули цю межу – треба шукати контрольований вихід з цього порочного perpetuum mobile. Бо мало кому в Україні стане легше, якщо ми навіть зруйнуємо росію ціною нової руїни на своїх землях. Досвід Австро-угорської імперії нам у поміч…