Життя за дев’ять кілометрів від фронту: як виживає Покровське на Дніпропетровщині під щоденними ударами РФ (ФОТО)

У Покровському, що стоїть буквально за дев’ять кілометрів від лінії фронту, війна відчувається не десь у новинах — а в кожному подвір’ї, у кожній порожній вулиці та в кожному будинку з вибитими вікнами. Село майже вимерло: місцеві кажуть, що залишилася лише третина мешканців. Інші виїхали, хто зміг і куди зміг. Про це повідомляє "Відомо" з посиланням на Суспільне Дніпро.

Тут закриті більшість магазинів, не працює аптека, електрики немає, воду доводиться збирати з неба — просто в бочки після дощу. Гуманітарні служби давно не приїжджають: обстріли стали занадто щільними й небезпечними.

Усе навколо нагадує про близькість війни: російські керовані авіабомби падають поруч, безпілотники пролітають над хатами, а уламки лягають у городи. Люди кажуть — бояться, але подітися нікуди.

"Закриваємося в хаті й чекаємо, поки стихне". Марія і її чоловік лишаються, бо вже просто не мають сил на втечу

Подружжю Марії та її чоловіка далеко за сімдесят. Вони живуть удвох у старій хаті, постійно прислухаючись до звуків вибухів. Жінка зізнається: кожен обстріл — як нервовий зрив.

Їхні діти — за кордоном, кличуть до себе, але сім’я не може виїхати: документи робили, але процес завис, грошей на переїзд немає.

Марія каже, що під час атак вони просто замикаються в оселі й сидять — інколи тремтячи обидва.

"Ми не знаємо навіть, коли буде хліб". Тетяна залишилася з пенсією у 2361 грн і десятками покинутих тварин

Тетяна живе в Покровському сама. Каже — виїхати можливості немає. Пенсія мізерна, оренду житла в іншому місці вона просто не потягне.

А ще — на місцевому кладовищі похована її дитина. Це теж причина, через яку вона не готова поїхати.

Гуманітарну допомогу, за її словами, село не бачило вже давно. У соцмережах місцева влада звітує про видану допомогу переселенцям, які поїхали з громади, але ті, хто залишився під обстрілами, кажуть — нічого не отримують.

Окрема біда — тварини. Під час евакуації багато хто покинув котів і собак. Тетяна щодня годує десятки "приблудних", бо просто не може дивитися, як вони ходять селом у пошуках господарів.

Шахед зруйнував подвір’я Зінаїди: "Це не життя, це просто існування"

На подвір’я Зінаїди впав російський дрон-камікадзе. Пожежа знищила сарай і кухню, завали притисли її собаку, якого допоміг витягти сусід.

"Мене накрило ковдрою, я лежала й чекала, поки все закінчиться, — згадує жінка. — Вікна повилітали, стеля впала на ноги".

Увесь запас консервації, який вона готувала на зиму, згорів. Дах будинку вдалося відновити, але жити стало важко: без води, без світла, без можливості поїхати.

Зінаїда спить по кутках будинку — так безпечніше. Каже, що їхати нема до кого: у родичів проблеми, а місця в гуртожитку онука немає.

Села навколо — теж під ударами. А танки РФ у Вишневому переїхали могили воїнів

Люди в Покровському постійно чують вибухи із сусідніх населених пунктів — Єгорівки, Вишневого, Вербового.

Тетяна розповідає шокуючу деталь: у Вишневому російські танки заїхали прямо на кладовище. Там стояли прапори загиблих українських військових — і техніка просто проїхала по могилах.

За словами жінки, удари окупантів часто припадають на ринок і житлові квартали. Автівки горять, будинки руйнуються, а люди вже перестали рахувати, скільки разів їм довелося вставляти нові вікна.

Закриті магазини, знищені адмінбудівлі та одна тимчасова аптека на все село

Супермаркету більше немає — зруйнований ударом. Суд і прокуратура — теж.

Аптека працює лише одна, приватна, відкрилася недавно, і ніхто не знає, як довго протримається. На ринку — лише кілька людей.

"Купила трохи молока і цукру, більше там майже нічого немає", — каже мешканка.

Життя на краю лінії фронту

У Покровському кожен день — це вибір між небезпекою та невідомістю. Хтось залишився через старість, хтось через відсутність грошей, хтось через могили рідних.

Але всі однаково кажуть: це не нормальне життя. Це виживання.

І поки тривають обстріли, село продовжує зменшуватися — будинок за будинком, двір за двором.

Люди тримаються як можуть — бо втекти здатні не всі, а чекати тут немає на кого.