Волонтер з Кривого Рогу розповів про ДРГ у полях, танки в городах і прив’язаних до стовпів (ФОТО)

Волонтер з Кривого Рогу Віктор Зінченко, який разом із командою з ГО "Терівська Єдність", активно допомогає Силам оборони, розповів "Відомо" про будні волнтерів і з якими вони стикаються проблемами у своїй діяльності.

- Як за три роки змінилося волонтерство? Чи не втрачено довіру людей, як ви відчуваєте?

- На жаль, частково довіра людей була втрачена. Це пов’язано з тим, що в медіа було багато випадків, коли недобросовісні волонтери потрапляли у скандали. Через це люди стали обережніше ставитися до волонтерів загалом. Однак є ті, хто працює прозоро і продовжує викликати довіру. Наприклад, у нашій команді ми намагаємося працювати максимально відкрито — від моменту отримання коштів до детальних звітів із фото. Люди бачать, як саме використовуються їхні донати, і це допомагає зберігати довіру.

Щодо змін за три роки: запити значно збільшилися, а волонтерити стало важче. У нашій команді є люди, які присвятили волонтерству своє життя, але зараз вони у розшуку військкоматів. Ми розуміємо, що якщо волонтерів мобілізують, то хто буде організовувати доставку пікапів, Старлінків чи засобів РЕБ? Також зросла втома у суспільстві. Люди менше довіряють зборам, багато хто втратив ресурси або фінансову можливість допомагати. У перші дні війни, наприклад, збори на бронежилети йшли дуже швидко, але тепер вони тривають значно довше. Одних лише відеозвернень від військових уже недостатньо, щоб мотивувати людей донатити.

- Як змінювалися за цей час потреби наших воїнів? Чи було складно пристосовуватись до цих змін?

- Потреби військових за три роки суттєво змінилися. Спочатку їм бракувало найнеобхіднішого: форми, взуття, їжі. Пам’ятаю, як на початку війни хлопці стояли у спортивних костюмах із автоматами, бо військової амуніції просто не було. Їжа теж була проблемою — часто сухпайки були прострочені або непридатні до вживання. Згодом запити почали змінюватися: потрібен був одяг, бронежилети, плити. Пізніше з’явилася потреба в технічному забезпеченні: генераторах, Старлінках, EcoFlow. Нині ключові потреби — це дрони, РЕБи, пікапи, тепловізори. Пристосовуватися до змін було непросто. Наприклад, тепловізори — це життєво важливий інструмент для військових, але через постійне використання їх часто втрачають під час обстрілів. З кожним етапом війни запити стають складнішими, але ми намагаємося відповідати на них.

- З якими викликами ви зіткнулися на початку своєї волонтерської діяльності?

- Найскладніше на початку було згуртувати команду та спрямувати зусилля у правильне русло. Ми займалися відновленням і зміцненням територіальної цілісності району, облаштовували бомбосховища, прибирали та відновлювали їх, будували блокпости. Одним із найцікавіших викликів стало укріплення районної лікарні — ми наповнили близько 20 тисяч мішків із піском. Блокпости будували як для військових, так і з власної ініціативи. Це було фізично дуже виснажливо. Коли наші звільнили Херсон, блокпости, які ми будували, були прибрані державою. Зараз, у нових умовах фронту, багато хто запитує: "Навіщо їх тоді прибирали?".

- Чи зустрічаєте ви спротив, непорозуміння чи протидію з боку державних органів чи командирів?

- Буває, що ми телефонуємо військовим і питаємо, що їм потрібно, пропонуємо допомогу. Вони готові прийняти, але через деякий час передзвонюють і кажуть, що командир заборонив щось просити, бо "все є". Це звучить дивно, адже реальні потреби очевидні. Існує бюрократія: все потрібно передавати через акти прийому-передачі, але часто командири чи відповідальні особи відмовляються оформлювати документи. Навіть коли хлопцям потрібна машина для евакуації, ми готові передати, але через небажання брати відповідальність це не робиться. Протягом всієї війни часто чуємо фразу "У нас все є", але реальність інша: забезпечення далеко не повне, а бюрократичні перешкоди лише ускладнюють допомогу.

- Як ви визначаєте, кому допомагати? Працюєте за запитами чи приймаєте рішення самостійно?

- Ми не можемо допомогти всім, як би це не засмучувало. Рішення про допомогу приймаємо самостійно, але дотримуємося певної черги та логіки. Наприклад, коли їдемо через Харків до Донеччини, стараємося об’їхати якомога більше підрозділів на маршруті. На жаль, іноді не вдається заїхати до всіх, кого планували. Буває, що веземо гуманітарну допомогу, а хлопців викликають на терміновий виїзд, тоді передаємо цю допомогу іншим. Уже перебуваючи на місці, в Донецькій області, шукаємо додаткові можливості допомогти тим, хто цього потребує. Завжди намагаємося діяти оперативно та максимально ефективно.

- Розкажіть про свій перший виїзд. Чи було страшно? Яку допомогу ви надавали?

- Наш перший виїзд був на Херсонський напрямок, коли ворог уже наблизився до Кривого Рогу. Ми зрозуміли, що потрібно діяти, і великою командою вирушили до військових. Тоді ми надавали допомогу не лише гуманітарною підтримкою, але й фізичною працею: копали окопи, будували бліндажі, зміцнювали позиції. Мені було лише 22 роки, і я став наймолодшим головою організації в Україні. Нашій команді теж було приблизно стільки ж років. Ми всі працювали разом, об’єднані спільною метою. Саме через цю єдність і підтримку ми назвали себе "Тернівська Єдність". Страху майже не було, хоча ворог був близько, над головами літали ракети, а вибухи було чути постійно. Молодь раділа, коли ППО збивало ворожі ракети. Але я завжди слідкував за безпекою й наказував швидко ховатися в траншеї. Були моменти, коли колони ворога рухалися у наш бік, і ми відходили на 400 метрів назад. Наші військові бралися за кулемети, готуючись до бою, але, на щастя, ворог змінював напрямок.

- Розкажіть про один із пам’ятних виїздів.

- Виїздів було багато, але деякі особливо запам’яталися. Один із них був у Донецьку область. Ми приїхали до хлопців на "нуль", і перед нами вже був видний Енергодар. Тоді ми передали їм дві карети швидкої допомоги й залишилися на ніч. Це був мій перший раз у бліндажі. Приїхали пізно ввечері, все було темно. А коли вранці вийшов, побачив усе довкола: місцевість була обстріляна. Я навіть не розумію, як ми туди доїхали. Коли хлопці запитали, якою дорогою ми їхали, і ми відповіли, то почули: "Туди в жодному разі не можна було їхати, це дуже обстрілювана ділянка. Там часто бувають 300-ті". Інший пам’ятний виїзд був на Авдіївський напрямок. Ми були настільки близько до ворога, що прокидалися від кулеметних черг. Спали у будинку, а вранці, коли вийшли, спілкувалися з військовими й раптом побачили, як через огород стріляє наш танк. Спочатку я навіть не зрозумів, що відбувається. Там постійно звучали вибухи й працювала артилерія. Ці моменти залишилися в пам’яті як нагадування про реалії війни й важливість кожної допомоги.

- Чи траплялися з вами ситуації під обстрілами? Як ви діяли?

- Так, таких ситуацій було чимало. Ми часто чуємо вибухи, але здебільшого це виходи нашої артилерії, ніж прильоти окупантів. Проте одного разу, коли я залишився на ніч у військових на Донеччині, нас обстріляли. Прокинувшись, ми вийшли на вулицю й чули, як ворог працює по нас: над головами літали снаряди, а вибухи лунали буквально за кілька будинків. Звісно, ми спускалися до бомбосховища, але поступово до цього звикли. У будинку, де ми перебували, від потужних вибухів тряслася люстра, стіни гуділи.

- Чи допомагали ви правоохоронцям під час комендантської години у Кривому Розі? Як ставитеся до методів, коли крадіїв прив’язували до стовпів?

- Так, ми активно допомагали поліції, особливо у перші дні війни. Наші волонтери патрулювали район разом із правоохоронцями, створювали мобільні блокпости та взаємодіяли з Нацгвардією. У нас був доступ до камер району, тому ми могли стежити за ситуацією й повідомляти про підозрілих осіб. Наприклад, були випадки, коли ловили ДРГ — це люди, які сиділи за полями з біноклем, радіостанціями та гранатами. Ми передавали їх до поліції.

Щодо прив’язування крадіїв до стовпів — такі випадки були, хоча це ініціатива небайдужих мешканців, а не нашої організації. Особисто я підтримую цей метод, оскільки в перші дні війни поліція не завжди могла оперативно реагувати через складність бюрократичних процедур. Наприклад, людину, яка обманом збирала гроші на поховання героя й витратила їх на наркотики, ми прив’язали до стовпа, поки не приїхала поліція. У результаті його притягнули до відповідальності, і ця ситуація змусила його змінити своє життя на краще. Хоча такі методи є спірними, у критичних умовах вони іноді виявлялися ефективними для стримування крадіжок і мародерства.

- Чого чекаєте від нового року?

- Від нового року я чекаю перемоги. Хочеться миру та перемоги, тому що - це найголовніше. Багато хто каже, щоб скоріш вже був мир, але нехай забирають ті території. А я сиджу і думаю, за що мої друзі військові положили голови? За що стільки хлопців загинуло? Але хочеться миру. Хочеться щоб люди перестали бачити сльози та тіла загиблих, бо це дуже важко. Хочеться щоб все повернулось на свої місця. Тому побажаю читачам миру, щоб люди зустрічалися з рідними і знайомими вдома, а не в окопах зі зброєю.