
У Дніпрі вже рік працює група "Говорити" - безкоштовне коло підтримки для дружин і коханих військовослужбовців. Але це інтерв’ю - не лише про саму групу. Це розмова про життя жінок, які щодня чекають, ведуть побут, підтримують своїх чоловіків і коханих, але часто самі лишаються без права на слабкість. Ми поговорили з психологинею Оксаною Єлагіною, модераторкою зустрічей, про те, що насправді проживають дружини військових, чому їм так потрібне коло своїх, як війна змінює стосунки і чому суспільство досі не до кінця бачить цей досвід.
Як виникла ідея створити групу "Говорити" для дружин і коханих військовослужбовців?
Я замислювалась над тим, щоб організувати таке коло майже з самого початку повномасштабного вторгнення. Шукала форму, збирала знання, вибудовувала структуру. І коли я побачила оголошення Марійки, співзасновниці простору, в якому зараз проходять зустрічі, про те, що вона шукає психологиню для модерації подібного кола, я одразу відчула дуже сильне, живе "хочу" і написала їй.
До цього я вже була знайома з Марією і знала цей простір. Він, як на мене, ідеально підходить для жіночих кіл - затишний, світлий, дуже живий.

Так усе і склалося. Ми легко проговорили організаційні моменти і вирішили, що робимо це коло на благодійній основі. Пам’ятаю, як хвилююче було робити перший анонс. Ми не знали, хто відгукнеться, чи буде це потрібно, як складеться зустріч, адже ніхто до того не був знайомий одна з одною.
Але вже після першого вечора разом я відчула, наскільки це важливо. І ось уже рік - 12 зустрічей - як ми разом проживаємо цей досвід, підтримуючи одна одну.
Якою була ваша головна мета, коли ви запускали ці зустрічі?
Це питання викликає у мене сльози. І думаю, що перед створенням мети було велике, живе бажання. Бажання бути поруч, бажання висловити свою повагу, бажання, щоб ті прекрасні жінки, які проходять через надзвичайно складний досвід і несуть на своїх плечах цю відповідальність, знали: нам не байдуже, ми є, ми поряд.
А мета вбудовувалася з цього бажання - створити для коханих, для дружин військовослужбовців, тих, завдяки яким ми можемо спати в своєму ліжку і жити на своїй землі, безпечний, затишний, стабільний, теплий простір. Простір, де можна бути вразливою і прийнятою в своїй вразливості, де можна говорити і бути вислуханою, де можна прийти втомленою, навіть виснаженою, і крок за кроком, хвилина за хвилиною знаходити потрібні ресурси.

Що, на ваш погляд, є найбільш терапевтичним у цьому колі для жінок?
Я зараз скажу річ, яку легко можна знецінити, якщо сприймати на поверхневому рівні. Але, як каже один з моїх вчителів, людям потрібне розуміння себе не на рівні слів чи автоматичного кивання головою, а на рівні досвіду, на рівні переживання поряд.
Найтерапевтичніше в цьому колі - це прийняття, співчуття і розділення досвіду. У світі є дуже багато речей, які нам не підвладні, на які ми майже не можемо вплинути глобально, наприклад, війна. Це боляче і викликає безсилля. Але ми точно можемо робити щось з тим, що сталося з нами, і саме тут з’являється сила кола.
Якщо уявити горе чи важку ситуацію як великий, важкий мішок, то коли коли ми ділимось своїм тягарем з людьми поруч, розділяємо його на багато маленьких частин - через погляд, мовчання, увагу, щирість - людині, яка несе цей тягар, стає легше. Болю і горя стає менше.
Це звучить майже магічно, але так працює: людині потрібна людина поряд, разом проживати досвід. Це зовсім інше, ніж проходити його наодинці, бо людяність починається з нашого вміння чути, приймати і виражати.
Що відбувається з жінкою, коли вона тривалий час живе в режимі постійного очікування, тривоги і невизначеності?
Я думаю про те, що зараз майже кожна жінка в Україні живе у цьому стані - очікування, тривоги, невизначеності. Але коли поряд немає твого партнера, твого коханого чоловіка, особливо якщо він перебуває у небезпечних місцях і немає постійного зв’язку, цей стан посилюється: опора зменшується, а невизначеності стає більше.
До цього додається безліч питань, проблем і викликів, які лягають тільки на плечі жінки - від побутових дрібниць до виховання дітей і вирішення великих глобальних питань, які у мирному житті зазвичай вирішуються разом із партнером.
На паузу стають спільні плани, поїздки, народження дітей і просто можливість бути разом, святкувати важливі дати, ділитися сьогоднішнім днем.
Все це множиться на час і викликає виснаження, величезну втому, втрату безтурботності, легкості та радості життя. І найважче, як мені здається, те, що невідомо, скільки триватиме цей стан: коли закінчиться війна, коли коханий повернеться додому, яким він буде, як далі вибудовуватимуться стосунки.

Чи говорять жінки у вашому колі про втому від необхідності весь час бути сильними? Як це проявляється?
Так, я думаю, що ця вимушеність дуже відчутна. Ми всі говоримо про нашу силу - природну силу, яка є в кожної з нас. Але одна справа проявляти силу за власним бажанням, і зовсім інша - коли ти вимушена бути сильною і ніби не маєш права на слабкість чи вразливість, бо на твоїх плечах тримається все.
Виходить, що дружина військового з одного боку тримає побут, виховання дітей, вирішення багатьох питань, а іншою рукою підтримує свого коханого: вислуховує його, допомагає з усім необхідним для фронту, стежить за здоров’ям, організовує відпустку, піклується про дрібниці.
І дуже часто до цього додається відсутність підтримки, розуміння, допомоги в побуті, можливості поговорити і бути прийнятою. Сам факт цієї відсутності підтримки може пригнітити сильніше, ніж усі зобов’язання, що лягають на плечі цих жінок-берегинь.
Як цей досвід впливає на стосунки в парі, коли кохана людина далеко і спільного щоденного життя майже немає?
Я думаю, складність полягає не лише в тому, що кохана людина далеко і це відносини на відстані, а й у тому, що партнери ніби живуть у різних реальностях - кожен переживає свій складний досвід, який часом неможливо повністю розділити.
Створювати, підтримувати, розвивати і оберігати стосунки - це, на мій погляд, найбільший виклик. Він потребує великої сили і творчості, щоб налаштувати зв’язок і в прямому, і в переносному сенсі. Але буває і так, що налагоджувати зв’язок стає надскладним. Коли в одного з партнерів незакриті базові потреби, наприклад, потреба у відпочинку чи безпеці, в якийсь момент стає дійсно не до уваги до іншого, навіть до дуже коханої людини. І це потребує великого терпіння та розуміння з боку іншого партнера.
І дуже щемко спостерігати, як кожна пара створює свої ритуали і традиції, щоб підтримувати цей зв’язок. Відчуття цінності стосунків і партнера стає гострішим. Маленькі приємні моменти, проведені разом, стають особливими - тепер вони наповнюють теплом, радістю і дають сили на дні чи навіть тижні, тоді як у мирному житті такі моменти могли б залишитися майже непомітними.
Наскільки часто дружини і кохані військових відчувають, що суспільство наразі не розуміє, через що вони проходять?
Я думаю, що це одне з найболючіших питань, яке викликає багато обговорень у нашому колі. І нерозуміння дійсно є, і воно має багато облич. Безтактні запитання на кшталт: "А як ти його відпустила?", "А чому він не відмазався?", "А як ти тепер будеш без нього?"; розмови про бронювання і довідки, які жінки чують; розмови про ТЦК і поради, як краще сховатися від армії.
А ще одноманітні настирливі питання: "Ну що там? Ну як він?", "Чому він не виходить на зв’язок?", "Чому ти так хвилюєшся?", "Та просто відпусти, чого ти напружена?" - які ніби ігнорують реальність, що чоловік цієї жінки на війні, і вона проживає це щодня, незалежно від того, чи він тільки пішов, чи служить два місяці, чи чотири роки.
І просто байдужість, ігнорування створюють відчуття соціальної ізоляції і часто травмують сильніше за будь-які інші труднощі.
Чи можна сказати, що дружини і кохані військових сьогодні проживають особливий окремий досвід, який відрізняє їх від інших жінок?
Кожен з нас проживає свій окремий досвід навіть у схожих ситуаціях - у цьому наша унікальність. Але війна жорсткіше розділила ці реальності. Є реальність військовослужбовців, є реальність сімей військовослужбовців, є реальність тих, чиї найближчі люди не воюють, але дуже залучені до підтримки ЗСУ - волонтери, спільноти, які підтримують поранених військових, їхні сім’ї та тих, хто проходить реабілітацію.
І є реальність тих, хто намагається жити звичайним життям, робить вигляд, що війна десь далеко, сподіваючись, що колись і якимось магічним чином це закінчиться.
Досвід, який переживають жінки військовослужбовців, є надскладним, надпотужним ще тому, що він не завжди визнається суспільством як подвиг чи геройство, але в ньому дуже багато геройського. Саме ці жінки потребують великої підтримки суспільства в різних формах - від кіл, подібних до нашого, до програм відпочинку та відновлення для сімей. І такі програми є, але сьогодні їх дуже мало.

Чого, на вашу думку, сьогодні найбільше не вистачає цим жінкам?
Я думаю, що найбільше цим жінкам не вистачає їхніх чоловіків поряд і мирного неба над головою. І, на жаль, як би я не хотіла це їм дати, це не в моїх силах. Тому я роблю все, що можу, щоб хоч трохи знизити тиск реальності, дати відчуття тепла і підтримки.
І я дуже радію, коли посилюється відчуття спільноти, коли розмови від зустрічі до зустрічі стають інтимнішими. Сльози виражаються легше, стають світлішими; окрім важких почуттів у нашому колі з’являється сміх, жарти, посмішки, багато обіймів, радості від зустрічі зі своїми, відкритості до тих, хто приходить уперше.
За дві години разом обличчя цих жінок, якими я безмежно пишаюся, стають м’якшими, розслабленішими, плечі опускаються, а сльози блищать не тільки від болю, а й від життя, а я вкриваюся мурахами і йду додому з відчуттям, що цей день прожито не даремно.
Чого ви хотіли б, щоб суспільство нарешті зрозуміло про дружин і коханих військовослужбовців?
Це настільки об’ємне питання, що його важко сформулювати в одній відповіді - для цього потрібне окреме інтерв’ю. Але я часто говорю про це на колі, і якщо спробувати максимально коротко зібрати мої думки, то я б виділила три пункти.
Перше - важливо помічати. Помічати і не поспішати зі своїми порадами, висновками чи цікавістю. Я би сказала: помічати і поважати.
Друге - здатність проявляти емпатію. Кожен з нас переживає свій досвід, і ми всі перебуваємо у війні, і це непросто. Кожен живе у своїй реальності, і щоб мати змогу зустрітися попри ці різниці, важливо вміти співпереживати. А це означає уповільнитися, побачити, відкритися почуттями, дозволити собі відчути біль, смуток, злість, надію і бажання, яке вібрує в полі поруч із жінками, які чекають.
Третє - дії. Це вміння обирати слова, допомагати практично: донати, збори, репости, відвідування в лікарні. Навіть просте питання: "Що я можу зробити, щоб реально допомогти?" - об’єднує і створює підтримку. Бо я вірю, що тільки в об’єднанні ми можемо вижити і перемогти.
Що особисто для вас означають ці зустрічі?
Колись я відчула своє бажання у вигляді картинки: десь, може, далеко, а може й не дуже, стоять люди, які захищають мене. Не когось, не Україну, а саме мене. За їхніми спинами - їхні дружини, які підтримують, допомагають, чують, вірять, чекають. І за їхніми спинами хочу стояти я, щоб вони могли відчути мою підтримку, мою повагу, мою вдячність, мою силу, мою віру. І якщо це дасть їм хоч трішки опори, щоб продовжувати, я буду щаслива.
Відомо в GoogleNews
Дізнавайся новини Дніпра першим
Підписатись
Інтерв’ю
"Бути сильною - це не завжди вибір": що насправді переживають дружини військових
Нд 22.03.2026, 10:30
Війна На Дніпропетровщині 21 березня росіяни вбили двох людей та п'ятьох травмували (ФОТО)
Сб 21.03.2026, 18:58
Актуально Як росія вербує українців через Telegram? Історія однієї спроби теракту в Дніпрі
Сб 21.03.2026, 15:11
Актуально Укриття чи ілюзія безпеки: що не так із модульними сховищами у Дніпрі
Сб 21.03.2026, 10:00
Війна Вночі 21 березня росіяни били по двох районах Дніпропетровської області артилерією та БпЛА
Сб 21.03.2026, 09:41
Інтерв’ю Чи допоможе українцям розблокування іранської нафти та чи вплине це на цінники у Дніпрі: експертна думка
Пт 20.03.2026, 10:00
Інтерв’ю Як не програти на своїх заощадженнях: що відбувається зараз на валютному ринку Дніпра (ФОТО)
Ср 18.03.2026, 17:53
Інтерв’ю Від центру до Ігрені: які дев’ять будівель у Дніпрі отримали статус культурної спадщини і що це означає для міста
Вт 17.03.2026, 10:00
Інтерв’ю "Я побачила FPV-дрон, вибух…": про життя в селах Синельниківського района розповіла староста Таміла Калініченко
Нд 15.03.2026, 10:07
Резонанс Міграційник без житла і з мільйонами: чим відомий керівник ДМС Дніпропетровщини Богдан Чегіль
Сб 14.03.2026, 14:58
Актуально Стрибок цін на пальне: яка ситуація у Дніпрі та чи вплине це на вартість проїзду
Сб 14.03.2026, 12:00
Інтерв’ю "Якщо армія не має людей - країна не має майбутнього": інтерв’ю з комбатом батальйону БпС Олегом Тягнибоком
Сб 14.03.2026, 10:00
Олена Тонконог
Головна редакторка "Відомо"
Скандал у Дніпрі показав, що суспільству досі бракує емпатії до особливих дітей
Денис Казанський
Блогер та публіцист, у минулому – представник України у ТКГ з мирного врегулювання ситуації на Донбасі
Коли закінчиться війна? Три вирішальні чинники
Віталій Портников
Український журналіст, публіцист, письменник, телеведучий
Епоха дронів: чому досвід української армії є безцінним для цивілізованого світу
Вадим Денисенко
Політолог, медіаменеджер
США відміняють нафтові санкції проти Росії. Скільки заробляє Росія на війні в Ірані?
Руслан Кухарчук
Журналіст, медіа-менеджер, громадський діяч, проповідник
Страта на Балі та "сповідь" перед смертю: чому українські силовики мовчать про вбивство Ігоря Комарова?
Микола Лукашук
Голова Дніпропетровської обласної ради
Уряд схвалив і направив до парламенту законопроєкт про корпоратизацію "СхідГЗК". Чи підлягає підприємство приватизації?
Яндульський Юрій Олександрович
Заступник міського голови Дніпра Бориса Філатова
Купрій Віталій Миколайович
Український політик, правозахисник, народний депутат Верховної Ради України VIII скликання
Зеленський Володимир Олександрович
Президент України
Кісєль Юрій Григорович
Народний депутат Верховної Ради IX скликання (Слуга народу)