"Військовим не здаю” і завищені ціни: історія пошуку житла від військової з Синельникового

Пошук житла на новому напрямку для підрозділу перетворився на випробування, яке забирає сили не менше за службу. Військовослужбовиця 13 бригади НГУ "Хартія" Олена Тотель (позивний Бароко), мешканка Синельниково, розповіла журналістці Відомо, як військові шукають житло на прифронтових територіях.

Тема завищених цін на оренду для військових і прямих відмов "військовим не здаю” актуальна ще з 2014 року. Ця проблема стає все гострішою особливо там, де поруч фронт, а вільних варіантів все менше або їх "бережуть”.

"Новий напрямок. Після трохи понад року, що ми провели на одному напрямку врешті-решт і нам випала участь перебратися трохи по лінії фронту. Воно й не дивно, ми й так доволі довго, як для топових бойових бригад, простояли на одному місці. Фронт давно тут перейшов в режим очікування, для нас цілей мало. Тож, на переїзд ми навіть дивилися з великим ентузіазмом, оскільки там прорив і набагато більше "руху”, а відтак більше цілей для ураження та роботи, що нам з побратимами-однодумцями дуже до вподоби. Але всі наші найкращі очікування та надії почали поступово танути щойно ми зіштовхнулися з викликами нової території", — розповідає захисниця.

Найгострішим викликом для групи стало квартирування. Військова згадує: спершу була впевнена, що знайти квартири в селищі з багатоповерхівками буде просто.

"Спочатку мене переповнював ентузіазм, коли ми проїжджали повз це селище, я помітила райони з багатоповерховими будинками. Ух, зараз як заїдемо туди, як знайдемо собі гарних квартир для квартирування всього нашого підрозділу. Мене настільки розпирала самовпевненість, я дійсно думала, що ту ніч ми вже спатимемо у затишній, теплій квартирі", – проте очікування бійчині дуже швидко розвіялися.

У дворах багатоповерхівок виявилося багато військових, а місцеві запевняли: "все зайнято”. Група обходила під’їзди й адреси, які підказували мешканці, але безрезультатно. Переїхали в інший район, потім ще в один - результату не було.

Коли звернулися до місцевої влади, сподівалися на допомогу, але, за словами військової, розмова не дала нічого.

"Звернулися до селищної ради, нас направили до старости. Абсолютно марно. Цей сільський голова на словах дуже "за нас” і "з радістю допоміг би” та от насправді боїться брати на себе відповідальність. Це не секрет, що ці структури чудово знають, які з їхніх мешканців виїхали, особливо ті, що з дітьми. Чудово знають, хто з мешканців виїхав у бік боліт, але все одно вирішив не мати політичної волі та взяти на себе відповідальність, щоб впустити нас у ці помешкання. Ця розмова була геть позбавлена сенсу, що ще більше мене розчарувало. Можна змиритися з місцевими, які пасивно поводяться, не допомагають, а в гіршому випадку навіть чекають, коли ми зникнемо і сюди знову ступить триколор. Але місцеве самоврядування, яке не усвідомлює усіх ризиків та важливість нашого перебування тут, це вже інший рівень розчарування".

Пошуки привели до квартири, власниця якої, як казали місцеві, давно виїхала. У відчаї військові розглядали силовий варіант - зламати замок. Але наступного дня, вже на місці, зрозуміли: ламати нові двері - означає наробити шуму на весь район. Тож пішли іншим шляхом - почали шукати ключі й людей, які опікуються житлом.

Так дізналися, що за квартиру доглядає брат власниці, а правонаступницею є онука, яка живе в іншому місті. Брата знайшли, запевнили, що готові самі полагодити все необхідне. Залишалося отримати згоду онуки.

"Ми почали переконувати, що це не проблема, ми самі все полагодимо, що потрібно. І вазагалі нам таке не вперше, квартируватися десь, де потрібно проводити багато робіт, аби налагодити там умови для комфортного проживання. Ну, діда ніби вмовили. Лишилося ще одна фортеця – онука, пряма правонаступниця квартири. Дід зателефонував їй, почав просити, аби дозволила пустити військових, бо що робити, квартира все одно стоїть пуста. Чи то зайнята була, чи то просто одразу не второпала, але онука погодилася, бо раніше всім відмовляла. Ми поїхали на квартиру з ключами", — розповідає Олена.

Коли двері відчинилися, з’явилося полегшення - хоча попереду було чимало побутових робіт і подальший пошук житла для інших.

"Оглянули проблеми по сантехніці, хлопці визначили, що треба купити та які роботи провести. Я почала прибирати та переставляти меблі, аби опитимізувати вільний простір, побратими поїхали за речами. Нарешті ми розставили спальні місця, речі просто були розсовані так, аби зробити прохід і глибокої ночі лягли відпочивати, знаючи, що це лише початок і надалі нас чекає пошук житла для інших побратимів та посестр".

Та вже наступного дня, каже військова, домовленість почала змінюватися - з’явилася вимога платити оренду "по 1000 грн з людини”.

"За день мені зателефонувала онука. Спочатку вона намагалася просто мило поспілкуватися, ми ж в неї в квартирі живемо, потім вона поступово підвела до того, що ми маємо їй щомісячно платити по 1000 грн з людини. Квартира двокімнатна. Після сказаного, вона додала: "Ну ви там сильно ремонти не робіть, бо так-то квартира мені не потрібна, взагалі хотіла її переселенцям здати. Але раз вже вас пустили…”. І все це для мене звучало, як глибока особиста образа. Ніби мені що, хотілося їхати у ваше богом забуте селище? Ніби мені подобається жити на якійсь незрозумілій хаті з купою бабусиного мотлоху, який ми ще й дбайливо складаємо окремо, щоб усе зберегти? Ніби мені хотілося йти на війну, квартируватися з якимись чужими чоловіками (люблю своїх побратимів, але все ж таки). В мене є мій дім, в мене є де жити. Я тут не з власної волі. Взагалі нагадую, що на нас напали, в нас досі війна. Окрім комунальних послуг (що логічно) ми тепер маємо ще й оренду платити? І де, вибачте, в містечку без доріг? Ви думаєте, я все життя військовою була? Ні, воно мені не треба. Але чомусь я усвідомлюю, що ось тут захищаючи ваш дім, я не допускаю, щоб вони дісталися й мого дому. А загалом, щоб наша з вами країна продовжувала своє існування".

Військова каже, що не витримала емоційно: після виснажливих пошуків, ремонту своїми силами й усвідомлення, що за квартиру, яка три роки стояла порожня, вимагають плату за оренду. Це стало додатковим ударом.

Олена, впевнена, що державі та інституціям час звернути увагу на проблему і зробити прості механізми, щоб пошук житла в місцях дислокації не перетворювався на окрему "смугу перешкод” для втомлених бійців і бійчинь.