"Я не пручався долі": історик Юрій Фанигін про вибір професії, половецьких "Баб" та виклики війни (ФОТО)

Фаховий історик, заступник директора з обліку та збереження музейних цінностей Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького та один із ідейних натхненників створення першого в Україні Музею АТО, сьогодні він виконує місію, яку називає "евакуацією пам’яті". Поки лінія фронту лишається нестабільною, Юрій займається порятунком унікальних артефактів - половецьких "Баб", вивозячи їх із прифронтових територій буквально під обстрілами. Про "життєві випадковості", доленосне навчання, філософію музейної справи під час війни та про те, чому історію насправді пишуть не переможці, - читайте в інтерв'ю "Відомо".

Юрій, скажіть, чому ви вирішили стати саме істориком? Що вплинуло на ваш вибір професії?

Досить неочікуване питання. Я вже давно про це не думав… Мені з дитинства подобалась історія. Можливо, на це вплинули багато прикрашені малюнками ілюстровані енциклопедії, які були в нашій родині.

Можливо, на зацікавленість історією також вплинув той факт, що у часи мого дитинства на багатьох телеканалах транслювали різноманітні історичні програми каналу Discovery, і я завжди їх дивився з цікавістю. Проте професію історика я вибрав, можна сказати, випадково. Коли закінчував школу, то у мене, чесно кажучи, було багато поганих оцінок в атестаті. Казали, що с такими оцінками буде дуже важко кудись вступити. За інших однокласників вирішували батьки, їх зв’язки, фінансові можливості і так далі. І хоч мені було всього 16-ть років я досить по дорослому розумів, що необхідно щось робити, але що конкретно не знав.

Я був переможцем районної олімпіади з історії 2003 року і моя шкільна подруга сказала, що наш університет проводить обласні олімпіади для всіх бажаючих, хто вдало складе тести отримає шанс вступати за співбесідою на відповідний факультет на початку літа. Вона вже її склала та пройшла на фізтех. Я самостійно гайнув у ДНУ та розпитавши дізнався що ще є пару тижнів підготуватися до олімпіади яку проводив історичний факультет. Взяв у ній участь, отримав достатньою кількість білів і у мене з’явилася можливість вступити на історичний факультет університету. Беручи участь у олімпіадах, я навіть і не думав, що це може стати моєю майбутньою професією та вирішальним вибором на все життя. Я йшов по принципу вступимо, а далі розберемося. Можна сказати, що це була життєва випадковість, моя чисто дитяча зацікавленість історією поступово кристалізувалася у вступ до університету на історичний факультет.

Але випадковість, яка виявилась доленосною?

Так. Але я не пручався долі (посміхається). Я самостійно готувався до цієї олімпіади, тому що мені це було дійсно цікаво. Я був досить активним і самостійним підлітком, який сам обирав свій шлях. За результатами співбесіди мене зарахували на заочний факультет, тому я ще до офіційного початку першого курсу пішов паралельно працювати у музей, а через місяць мене відправили у першу археологічну експедицію, чому я теж не пручався. Так би мовити відразу занурився у професію.

До речі, у старших класах школи у нас була дуже чудова вчителька з історії. Вона теж досить випадково обрала цю професію. Коли вона сама закінчувала школу, її батьки їхали за кордон і сказали їй, що якщо ти не вступиш до інституту, то тоді поїдеш з нами. Звісно, що їй хотілося також поїхати за кордон, і вона вибрала на території України учбовий заклад, куди було найважче за все вступити — Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Вона навіть спеціально не готувалася до вступу. Погортала книжки, щось там подивилася від нудьги. Але на вступному екзамені їй випав квиток, у якому були три питання, відповіді на які вона знала ідеально… Вона на них відповіла, і її зарахували.

Ось так вона не поїхала з батьками в Німеччину, а залишилася вчитися в Києві. Вона отримала чудову академічну освіту, але потім повернулася до Дніпра і працювала простою вчителькою історії у школі. Вона казала, що екзамени – це завжди фарт, стверджувала, що будь-яке зацікавлення будь-чим потрібно завжди підтримувати, і притримувалася дуже "вільних" поглядів. До речі, це єдина вчителька у школі, яка мене пересадила з останньої парти на першу прямо перед собою. Можливо її пильне око і плинуло на мою більш глибоку зацікавленість у предметі.

Так ви вже казали, що у вас був не дуже гарний атестат.

Я сказав, що дуже поганий (посміхається). Коли я прийшов подавати документи на історичний факультет, то жінка з приймальної комісії, коли побачила мої оцінки, піднялась і пішла уточнювати у декана, чи можна взагалі допускати до співбесіди з таким атестатом. Тому що у мене за дванадцятибальною системою було п’ять "четвірок", а там ще п’ятірки і шістки… А тоді казали, що з оцінками в атестаті менше "сімки" з якогось із предметів в університет не беруть. Але тоді декан Світленко дав дозвіл взяти мене і з таким атестатом. Я пам’ятаю, як ми прийшли на співбесіду, нас там було більш ніж тридцять людей, і всі були золотими медалісти, крім мене і ще однієї дівчини, з якою ми потім вчилися в одній групі. Вона теж вступила завдяки участі в обласній олімпіаді. Всі медалісти пішли вчитись на денну форму навчання, а нас двох "зарізали" і відправили на "заочку". Я й досі впевнений, що це було зроблено навмисне, бо мені поставили пару таких "неприємних" питань, на які звичайний школяр ніяк не міг відповісти правильно. Вони мали подвійне трактування. Отак ми опинилися на заочному факультеті, вивчилися там, і там же я закінчив аспірантуру.

Ви згодні з відомим висловом, що історію зазвичай пишуть переможці?

Ні, абсолютно не згодний. Історію пишуть історики. А використовувати історію в політичних цілях, у внутрішньодержавних цілях, з популяризаторськими намірами, в журналістських цілях можуть абсолютно по-різному. І саме там може бути перекручування фактів. Не дивлячись на те, що я закінчував заочне відділення, тим не менш у нас були такі чудові дисципліни як "Історіографія" та "Історіософія", а ще нам розповідали про "Історіографію історіографії". Ми вивчали не тільки історичні джерела, а й те, хто саме був автором цих джерел, хто їх писав. Ми вивчали, як бачення ситуації окремою особистістю могло вплинути на написання нею якогось історичного документу. Основою основ та підґрунтям історії є першоджерела. Їх треба вивчати і саме на них ґрунтувати дослідження. Тому доречно, що всі кандидатські дисертації пишуться саме на основі джерел, які, звісно, можна трактувати по-різному, але ця трактовка прописується дослідником. Він пояснює, чому саме так він трактує інформацію з джерела. І якщо ми беремо наукові роботи, то вони виглядають зовсім по-іншому, ніж науково-популярні твори, з якими здебільшого і знайомиться громадськість.

Взагалі історія, як і культура, існує в різних площинах: в академічних інститутах, в музейних інституціях, та й музеї бувають різного рівня: народні, національні, міські, тобто дуже багато факторів впливають на те, як громадськість сприймає історію. Але будь-який громадянин, будь-яка людина, яка захоче познайомитись з джерелами, скласти свою особисту думку стосовно якихось історичних подій, зараз може це зробити. Зараз багато відкрито архівних джерел в наших українських архівах. Дуже багато є монографій архівознавців з публікацією оригінальних документів часів козацтва, часів Української республіки, Директорії. Вони є у вільному доступі в інтернеті, і їх можна просто "скачати".

Під час навчання нам пояснювали, що одне з найголовніших завдань первинної історичної освіти в університеті - це привчити студентів якраз до критичного мислення та розуміння історії причинно-наслідковими методами. До речі, мені дуже пощастило, що ще у школі вчителька познайомила з цими причинно-наслідковими методами. Це мені було зрозуміло. А далі, щоб виріс справжній історик, а не просто викладач історії, треба йти в аспірантуру, писати дисертацію. Але останнє я ще не зробив (посміхається).

Яка, на ваш погляд, повинна бути роль музеїв під час війни? На що вони повинні спрямувати свою діяльність?

Я б трошки переформулював питання, тому що роль і доля - це різні речі. Я вважаю, що наразі роль музеїв у допомозі формування державності і національної самосвідомості у суспільстві досить слабка, бо сам державний апарат не має уяви, як можна використовувати музеї. Змінюються покоління держслужбовців, кожне нове покоління державних мужів не знає, для чого їм потрібні музеї і для чого взагалі потрібна культура. Мені це прикро. Тому що я вважаю, що музей – це унікальний симбіоз історії та культури, матеріальної і нематеріальної, який може комплексно показати людині минуле його народу, його нації, його землі і дати відповідь на багато самих різних питань. Якщо ці питання у людини є. А найголовніше - дати людині підґрунтя, відчуття себе як частки цього світу, цього народу, цієї держави.

В принципі, так експозиції у музеї і будуються – від давніх часів і до сьогодення. І кожна музейна зала таїть дуже багато секретів. Це що стосується ролі. Повторюсь, що на мою думку, вона недостатня. Хочу зазначити, що багато молодих держав, як-от було, наприклад, при розпаді Австро-Угорської імперії, починали своє формування, свою самоідентифікацію і демонстрацію себе всьому світові саме через музеї.

І те ж саме робив Дмитро Іванович Яворницький, якого науково-архівна комісія Катеринослава звинувачувала у тому, що він у музей тягне якісь старі речі, якісь народні побутові предмети і перетворив музей на щось таке народницьке і незрозуміле. А ми зараз всіма цими експонатами пишаємося: це козацька зброя, це козацький реманент, це найдавніше в Україні зібрання справжніх вишиванок, це хоругви і прапори. І це ще багато чого з колекцій Дмитра Івановича не збереглося до нашого часу. Було вилучено-вкрадено більшовиками, зникло під час нацистко окупації, чи зітліло в радянській евакуації під час Другої світової війни.

По факту, він, збираючи місцевий етнографічний матеріал - а тоді до козацької епохи було не так вже й далеко, всього півтора сторіччя - формував і будував підґрунтя розуміння історії нашого регіону для його сучасників. Не секрет, що до "Просвіти", членом якої він був, входило чимало відомих людей, які мали глибоке українське коріння, але з молоду не усвідомлювали українцями. Декілька їх поколінь, батьків, дідів вже були зрусифіковані. Шлях до українства вони розпочали самостійно, але і за допомогою Яворницького. Припущу, що Дмитро Іванович саме у цьому бачив роль свого музею – допомогти людям усвідомити себе українцями, нащадками славетних козаків. Така ж роль може відіграватися нашим сучасним музеєм. І я впевнений, що вона таки буде відіграватись у подальшому у контексті боротьби з ворожою пропагандою і для укріплення усвідомлення української ментальності, нашої історії в душах і серцях жителів сучасної України і нашого регіону.

Як сталося, що ви - музейний працівник - не займаєтесь якоюсь науковою роботою, а мотаєтесь по прифронтовим регіонам, вивозите звідти і рятуєте історичні артефакти?

Це почалося випадково у 2024-му році. Я в той період знаходився у вимушеному простої з початку повномасштабного вторгнення, тобто я на роботу офіційно не ходив. Після того, як з Великої Новосілки першу кам’яну бабу вивіз до музею наш співробітник Дмитро Романчук, який служив у 128-й бригаді ТрО, мені зателефонувала польська волонтерка Ольга Соляж і сказала, що вона зараз знаходиться у цьому ж селі і тут ще є три кам’яні баби. Вона розповіла, що знаходиться у розташуванні батальйону, де служать хлопці, яким вона допомагає ще з 2014 року, що про цих "баб" вона вже кому тільки не казала, навіть до Києва зверталась, але ніхто не може організувати їх "евакуацію" з прифронтової зони. Ніхто не хоче цим займатись. Я їй відповів, що це, по факту, є переміщення культурних цінностей між різними областями, бо Велика Новосілка розташована в Донецькій області, тому це зробити не так просто. Але спробую якось у цьому допомогти, і якщо раптом з цього приводу будуть якісь претензії, то я готовий взяти на себе відповідальність, бо врятувати ці артефакти необхідно. До цього я бував декілька раз у Великої Новосілці, але цих баб не бачив. Зазвичай, коли ми з волонтерськими місіями відправлялись на Донеччину, то центр селища - а він був розбитий обстрілами - намагалися "пролетіти" якомога швидше.

Тоді я зателефонував директору нашого музею, Олександру Володимировичу Старику і запропонував вивезти ще декілька кам’яних баб з селища Велика Новосілка ресурсами волонтерів та переправити їх до музею. Тобто вивезти "Баб" можна було, але ставало питання: куди саме їх везти. І я дуже вдячний Олександру Володимировичу за те, що він дав згоду прийняти ці кам’яні баби для зберігання у музеї. Він надав мені контакти пані Аліни Валентинівни Певної, заступниці начальника Управління культури і туризму Донецької ОВА. Ми з нею це питання узгодили з юридичної сторони. Ольга Соляж знайшла ресурси для переміщення цих перших баб. Ми поїхали туди на військовому авто з причепом і перевезли дві кам’яні баби до нашого музею. Саме так почалася ця велика історія евакуації кам’яних баб з прифронтових територій.

Так, про цю вашу діяльність доволі часто писали в різних виданнях.

Хочу, до речі, подякувати журналістам і засобам масової інформації, які висвітлюють нашу діяльність, бо саме завдяки їм багато місцевих жителів усвідомило важливість цих культурних пам’яток. Нам повідомляли про кам’яних баб і бійці, і місцеві жителі. Саме таким чином ми дізнались про кількох кам’яних баб, яких не було в переліку по Донеччині і про яких ми не знали в нашому регіоні. І ще нам до музею у 2024 році дві кам’яні баби привезли бійці служби хорунжих Третьої штурмової бригади. Я думаю, що вони привезли їх саме до нашого музею, тому що знали, що ми займаємось цією роботою з евакуації та збереження половецьких Баб. Але тут краще уточнити у учасника подій та нині голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Алферова. Таким чином, на сьогоднішній день наш музей імені Дмитра Яворницького став прихистком для 29-ти кам’яних скульптур з Донецької та Дніпропетровської областей. Я маю надію, що ми будемо зберігати їх тимчасово, і у подальшому знайдуться ресурси для їх реставрації, і скоро безпекова обстановка налагодиться, та ми зможемо повернути їх в ті місця, громади, звідкіля ми їх забирали.

Буде добре щоб і там також знайшлись ресурси, щоб вони по-іншому експонувалися, по-іншому зберігалися, більш відповідно до віку та цінності статусу. Окрім того, дуже важливий момент, що багато кам’яних скульптур не мали якихось документів, по суті не стояли на державному обліку, вони могли знаходитися десь у селі, або біля шкільного музею. І тільки в рамках передачі їх в наш музей була оформлена первинна облікова документація для юридичного обґрунтування збереження цих артефактів і в майбутньому. В багатьох громадах ніяких документів на ці артефакти не було. Тобто, завдяки тому, що ми їх забрали до себе і все це юридично оформили, ми таким чином їх фактично врятували двічі. Якби хтось інший їх забрав і залишив у себе, то потім неможливо було б встановити, де вони знаходяться… На жаль, є дуже багато випадків за останні 25 років, коли кам’яні баби зникали без сліду і на території степової України: десь розміщувались в приватних колекціях, або навіть просто розбивалися на фрагменти.

Ви казали, що після початку повномасштабного вторгнення були "на простої" на основній роботі в музеї. А чим займались в цей період?

Я максимально активно займався волонтерством. А коли шок від першого періоду війни трохи минув, я, наприклад, у 2022 році дописав наукову роботу, яку починав писати у 2021 році. Доробляв якісь наукові матеріали, у тому числі й до книги з історії пивоваріння у нашому регіоні. Читав онлайн-лекції деяким організаціям, з якими співпрацював ще до повномасштабного вторгнення, позаминулого року на прохання однієї туристичної фірми перед новорічними святами багато проводив екскурсії для дітей. Тобто намагався займатись чимось, щоб коліщатка в голові не застигли остаточно. Але так, на роботу я не ходив. Був у вимушеному простої. Зараз я знову повноцінно працю.

Я чув про випадки, коли бійці випадково знаходили якісь історичні артефакти під час риття укриття або у покинутих будівлях і потім передавали їх до музеїв. Чи є такі речі у вашому музеї?

Так, був випадок, коли я передавав від бійців одного з батальйонів 128-ї бригади ТрО до музею совню. Це така старовинна зброя, достатньо рідкісна, яка схожа на короткий меч на древкові і яка використовувалась подекуди у країнах Східної Європи як піка. Її викопали бійці на території Гуляйпільщини на глибині два метри. А до цбого наш історик Дмитро Романчук, якого я вже згадував, кілька разів копаючи окопи, теж знаходив цікаві знахідки. Щоб ці знахідки ідентифікувати і хоча б приблизно оцінити їх з точки зору історичної цінності, у людей повинен бути певний рівень знань. І саме цей рівень знань дуже чудово надає саме музей.

На жаль, не всі наші співвітчизники відвідували музеї останніми роками. Що стосується совні, то у тому батальйоні служив мій знайомий, який цікавився історією. Хлопці, коли її викопали, то просто відклали в сторону. Він її побачив і каже: "О, так це ж щось історичне!" А якби він не розумівся на історії, то хлопці подумали б, що це якась іржава залізяка, і просто її викинули. Совня – це дуже проста зброя, яка не дуже поширена в музеях як експонат, особливо на території нашого краю. Тому що в той період наш край був малозаселений і вагомих архітектурних, матеріальних пам’яток саме цього періоду - 15-17 століття - у нас в регіоні майже немає.

Минулого літа мені пощастило відвідати археологічну експедицію вашого музею, яка вела розкопки на території Чернецького монастиря. Я, чесно, був приємно вражений, що, виявляється, у нас і під час війни продовжуються археологічні дослідження рідного краю.

Так, слава Богу, роботи проводяться. І інститут археології копав кургани у нашій області. Позаминулого року знайшли у похованні у кургані кам’яний ящик. Це така стародавня похоронна споруда прямокутної форми, стіни і покрівля якої складені з кам'яних плит. Я цей ящик також перевозив до нашого музею. Тобто, якщо згадати всю цю роботу, яку я організовував, то тут можна годинами розповідати окремо. Це і евакуація кам’яних баб, і перевезення цього величезного ящика і стел з поховань, перевезення старовинних гармат до нашого музею з Севастопольського парку після його декомунізації та деколонізації. Теж шукав для цього ресурси. З Покровського ми вивезли з бійцями 25-ї повітрянодесантної бригади 100-річні вітрини, які я виявив випадково, приїжджаючи туди за "бабами". Тобто робимо, що можемо. Я вважаю, спираючись на свій досвід музейної роботи, що зберігання історичних артефактів – це дуже важлива складова, дуже важливий елемент в історії.

Вище ви зазначили, що люди у нас, на жаль, не дуже часто відвідують музеї. А що треба зробити для того, щоб музеї стали цікаві людям?

Для цього потрібна загальнодержавна політика, як це робиться у багатьох країнах світу. Як приклад можна поставити Польщу, де є загальнодержавна політика із створення музеїв, і популяризації їх, залучення громадськості, яка на першому етапі залучається, можна сказати, адміністративно, а далі, не зупиняючись, хвилями відвідує музеї, тому що це стає чимось модним, потім традиційним, це стає частиною життя суспільства, частиною духовної культури кожної родини. Ми, на жаль, після гуманітарної катастрофи 90-х років минулого століття, частково втратили цю традицію – відвідувати музеї. Треба її відновлювати. А для цього потрібні ресурси. Музей ніколи не стане незбитковим, самоокупним, про що багато і часто мріють різні покоління чиновників. Цінність музеїв і цінність артефактів, які в ньому зберігаються, не можна вимірювати грошима. Не можна вимірювати грошима наш духовний спадок. Ті цінності, які нас і роблять українцями та людьми.