"Ти повинна виступати на сцені, а не з нами тут воювати": історія Юлії Корольової, яка змінила автомат на мікрофон

Юлія Корольова, поєднала у собі ці, здавалося б, протилежні світи: вона пройшла горнило бойових дій, була фіналісткою вокального шоу "Х-ФАКТОР" і сьогодні є солісткою Концертно-польового гурту "НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ" військового оркестру Оперативного командування "Схід". Це історія про те, як глибока любов до країни та талант змінюють долю, а українська пісня стає зброєю. З дівчиною поспілкувався кореспондент "Відомо".

Юля, скажіть, коли почали співати?

Почала співати я з дитинства. Я народилася і виросла в Сумах. У нас там був хоровий гурток, до якого я ходила і там співала. Оскільки мені подобалася музика, то після закінчення середньої школи я вступила на вчителя музики до нашого місцевого Лебединського педагогічного училища. Але я тоді так і не довчилася, бо завагітніла першою донькою. Я тоді була дуже молодою дівчиною і не планувала вагітність, тож довелося покинути навчання, для того, щоб народити доньку.

Знаю, що вже будучи вагітною, ви тим не менш вирушили до Києва на Майдан.

Так, це якраз був 2014 рік, коли почалася вся ця "заваруха" в нашій країні. І я ніяк не могла залишитись осторонь тих історичних процесів, що відбувалися в Україні. Мій рідний брат тоді почав дуже цим перейматися. У мене було багато друзів, які поїхали з нашого міста Суми на Майдан. Тож моє рішення також поїхати до Києва, підтримати своїх, було цілком закономірним, бо я росла в колі патріотів нашої країни, і вся наша сім’я теж була налаштована дуже патріотично.

Я пам'ятаю, як моєму батькові, на жаль, він помер ще у 2013 році, постійно пропонували поїхати в Росію на заробітки, бо із Сум було дуже близько туди їздити. І він ще на той час, коли ніякої війни з Росією не було, завжди відповідав: "Я до москалів "у прийми" ніколи в житті не поїду". Тому я ніяк не могла всидіти вдома, коли мої друзі стояли на Майдані, і поїхала до них у Київ. Чесно кажучи, я недовго там побула, десь зо два тижні. Нічого героїчного не робила — варила борщ з іншими жінками і роздавала його протестувальникам. Але оскільки я була вже на останньому терміні вагітності, то у грудні повернулася додому в Суми, і в січні народила першу доньку, Лізу.

Народили дитину, і що далі? Як опинилися у війську?

Ви знаєте, я ще на Майдані вирішила, що в разі потреби піду захищати країну. Я народила доньку Лізу, а невдовзі навесні почалася війна на Сході. Тоді дуже багато моїх друзів і родичів добровільно стали на захист країни. Зокрема, мій брат теж приєднався до 27-го артилерійського полку, який базувався у нас у Сумах. Він неодноразово потрапляв у різні критичні ситуації, під обстріли, а мій дуже добрий друг загинув, захищаючи Донецький аеропорт.

Я все це знала, все це в мені всередині горіло, і коли Лізі виповнилося три з половиною роки, то я для себе вирішила, що після її четвертого дня народження я також піду воювати. Так і сталося. Одразу після її дня народження я почала собі підшукувати підрозділ, у який я піду служити. Весь цей час я підтримувала зв’язки з військовими, завжди цікавилася, що і як у моїх друзів, які служать, тобто, умовно кажучи, "була в темі". Я тоді вирішила, що однозначно піду служити в 15-й Сумський батальйон 58-ї окремої мотопіхотної бригади, і підписала з ними контракт одразу на три роки. І я досі в армії. У мене зараз це вже третій контракт із ЗСУ, на цей раз – з оркестром.

Складно було адаптуватися в армійському середовищі і чим безпосередньо займалися на службі?

Я б не сказала, що мені було складно. Я потрапила служити одразу, без "учєбки", у першу мотопіхотну роту, саме до своїх хлопців. Класних хлопців. У цьому році, 3 липня, на жаль, загинув мій перший командир. Це завдяки йому я почала співати… Ми тоді стояли під Горлівкою і всі були як одна велика дружня сім'я. Я була на посаді "оператор управління роти", але ніколи не виконувала свої посадові обов’язки напряму. Оператор управління — це щось на кшталт діловода, який сидить і займається документацією. Цього я ніколи не робила. У мене було все там по-іншому.

Я ходила з хлопцями "на низ". У нас була така місцевість, що КСП роти був розташований трішки вище, а позиції і безпосередньо бойові дії — нижче. Ось я спускалася з хлопцями туди, "на низ", як ми казали. Доволі часто допомагала керувати боєм, тому що у мене були камери спостереження, у мене були карти, я бачила, звідки москалі по нам стріляють. Я передавала цю інформацію в штаб. Штаб передавав далі "на гору". Тобто, коли я знаходилась на КСП роти, то я була їхніми очима.

Але ж усе-таки ви жінка. І напевно, жінкам у бойових підрозділах буває складніше, ніж чоловікам.

Кожній жінці у війську допомагають її побратими та підтримують її командири. У мене саме так і було. У нас у роті я була одна жінка, але до себе не відчувала, як то кажуть, якоїсь гендерної нерівності. Ніхто ніколи не проявляв до мене якогось сексуального потягу, бо всі знали, що я прийшла до війська не залицяльників шукати, а боронити країну. І хлопці мене за це поважали. Мені завжди всі намагались допомогти.

Чесно кажучи, з усього складу роти, до мене постійно з якимись претензіями чіплявся тільки один чоловік, який категорично був переконаний, що жінкам в армії не місце. Він завжди казав, що "баба на фронті, це як жінка на кораблі". Не буду називати, хто це, бо, на жаль, він теж загинув, і зараз я нічого не хочу про нього поганого казати. Одного разу він навіть довів мене до сліз, а це зробити дуже важко.

А так, ми з хлопцями жили, як одна родина: я їм і готувала, і прала, бо в нас у роті стояла пральна машинка-напівавтомат. Хлопці прийдуть "з нуля", наберуть їжі та БК і прохають: "Юля, якщо є час, попери нам речі". Та без проблем! Я прала їм курточки та штани, які там "внизу" не було ніякої змоги випрати та висушити.

Ну і хлопці, звісно, також допомагали і підтримували мене як могли. У мене старшина був… Знаєте, у мене такого чутливого і відповідального старшини ніколи більше в житті не було. Він дуже багато чого мене навчив. Він ставився до мене, як до доньки, він міг мене і приголубити, але якщо було потрібно, то й дати доброго "прочухана". І він постійно про мене піклувався. Вибачте за інтимні деталі, але для мене завжди була проблема сходити в туалет, оскільки я жінка, а навколо одні чоловіки. Ми зі старшиною знайшли покинутий туалет, він із короба з-під БК зробив мені щось на кшталт унітаза, і у мене був свій особистий туалет. На жаль, він також загинув. І загинув разом з тим чоловіком, який до мене чіплявся. Вони обидва були з Охтирки, і коли після початку повномасштабного вторгнення росіяни почали атакувати і "крити" місто з усього, чого могли, то вони там і загинули…

Я знаю, що у вас за час служби було два поранення.

Так, у мене було поранення кульове в спину і в ноги, але я про це ніколи нічого не розказую. І вам не розкажу. Вибачте, але я не люблю про це згадувати.

Коли ви служили, ваша перша донька з ким була?

З моєю мамою і моїм чоловіком. Мама жила з донькою в Сумах, а чоловік до них приїздив.

Ви сказали, що почали співати завдяки своєму першому командирові роти. Як це сталося?

Саме завдяки йому я потрапила на "X-фактор", і поїздка туди певною мірою змінила моє життя. Я весь час тоді собі щось наспівувала. І одного разу мій командир мені сказав: "Юля, ти повинна виступати на сцені, а не з нами тут воювати. У тебе є талант. Тобі треба співати". Він заповнив за мене анкету і відправив її на "X-фактор". Я про це навіть нічого не знала. Для мене це був справжній сюрприз. Сиджу, чищу автомат. Тут дзвонить телефон. Дивлюсь, незнайомий київський номер. А у мене був дуже гарний побратим "Карандаш" — на жаль, і його вже немає серед живих… Так от, він був дуже класний хлопець, але він постійно брав якісь кредити, а мене вписував як свого гаранта у договір. Ну, думаю, знову "Карандаш" мене підставив – точно з якогось банку телефонують. Беру слухавку, а мені кажуть: "Вас турбує телеканал СТБ, запрошуємо вас взяти участь у кастингу на шоу "X-фактор" у Дніпрі". Не можу передати, як я була тоді вражена. Участь у шоу подарувала мені не тільки багато неймовірних позитивних емоцій, але й віру в те, що я дійсно вмію і можу співати. І якби мій командир тоді не заповнив і не відправив мою анкету на телеканал, то я не знаю, де була б зараз. А зараз я займаюсь тим, що мені дійсно подобається.

Розкажіть тоді, як ви після бойового підрозділу опинилися у складі військового оркестру?

Взагалі-то, це вже третє моє місце служби. А в оркестрі я зрештою опинилася через другу дитину. Якби не друга донька, то напевне я ще й досі б служила у бойовому підрозділі. У нас тоді якраз була ротація. Ми всім батальйоном покинули зону бойових дій і перебазувалися на ППД (Пункт Постійної Дислокації), щоб трохи відновити свої сили і відпочити. Мені тоді було дуже важко психологічно. Якось усе так "накотило" одразу. Я у Сумах, чоловік — у Дніпрі. Він у мене також служив, а потім почав працювати адвокатом. Він, до речі, дуже крутий адвокат і працює, у тому числі, й у військових справах. Але він – не військова людина за характером. Армія – то не його.

Отже, вже на ППД, я ловлю себе на думці, що я стала якась дуже сентиментальна, щойно що — одразу сльози навертаються на очі. Розумію, що зі мною щось не те. Роблю тест, і виявляється, що я знову вагітна. Перед цим я їздила додому у відпустку, і ось так воно сталося…

А я чоловікові завжди обіцяла, що якщо я раптом завагітнію, то з фронтом я точно "зав’яжу". Хоч ми на той час ще не були офіційно "розписані", але вже досить давно жили "цивільним шлюбом". Тож треба було виконувати обіцянку. Та я й сама розуміла, що у такому стані я не можу бути на передовій. Я намагалася перевестись кудись в інший підрозділ у тилу, але перевестись із бойового підрозділу в небойовий не вийшло. Тоді я сказала чоловікові, що я готова звільнитися зі свого батальйону, якщо він мені знайде нове місце служби у Дніпрі, біля нього.

Незабаром він мені зателефонував і каже, що є два варіанти: "Або ти йдеш начальником їдальні в один бойовий підрозділ, або є посада у Дніпрі у ОК "Схід"". Я тоді чомусь подумала, що на посаді начальника їдальні мені потрібно буде постійно їсти готувати, і вибрала другий варіант. На новому місці, в ОК "Схід", я прослужила сім місяців до того, як вимушена була покинути службу, щоб народити другу доньку. Чесно кажучи, мені важко було адаптуватись у новому колективі. Я в Дніпрі нікого і нічого не знала. Для мене спочатку всі мої нові товариші по службі були тиловиками, які відсиджуються у теплі, поки там на Сході йде справжня війна. Потім ми з комбатом сіли, побалакали, він розповів, що також брав участь у бойових діях, розказав мені свою історію, пояснив, що вони тут також виконують важливу місію, забезпечують потреби фронту. І мене після цього трохи "попустило". Я тоді була молода, гаряча і трохи дурна (посміхається). До певного часу я просто не розуміла, що всі посади у війську важливі по-своєму. Що якщо ти в армії, то ти вже молодець.

Тобто поступово все налагодилось?

Так. Лізу ми забрали у мами, вона вже жила з нами. Далі я пішла у декретну відпустку, у 2020 році народила другу доньку. На той час ми вже з чоловіком офіційно розписалися. Тобто все було добре, але тут починається "повномасштабка", і я знову вийшла на службу. Я спочатку пішла здавати кров. Потім разом із сусідами облаштувала укриття у нашому будинку. Далі пішла до школи, де збирали пляшки і робили "коктейлі Молотова". Знаєте я, яка була не місцевою, у той період знайшла дуже багато друзів. Я навколо себе об’єднала велику кількість мешканців "Паруса" (житловий масив у Дніпрі – прим. автора), з якими ніколи не була знайома і з якими, напевно, ніколи б і не познайомилась, якби не війна. Чого ми тільки тоді не робили, аби допомогти хлопцям на фронті… Наприклад, "буржуйки" і ліжка. Коли я повезла дітей на Західну Україну, то мені там передали цілу машину "волонтерки". Я з цією "волонтеркою" повертаюсь до Дніпра і думаю, куди ж її "пристоїти". Дай, думаю, повезу її своєму комбату. Раз привезла йому "волонтерку", другий раз, і він мені пропонує: "Давай, Юля, ти вже напевно виходь знову на службу, будеш цим напрямком з "волонтеркою" займатись офіційно". Звісно, що я погодилась.

І знову ваші доньки залишилися з мамою?

Так, тільки цього разу з мамою чоловіка. Ми їх спочатку відправили на Західну Україну в Рівненську область. Потім їм там стало важко. Я поїхала, забрала їх назад до Дніпра. Ми з чоловіком сіли і почали вирішувати, хто буде з нас служити, або він, або я. Бо якби ми обидва були у війську, то дітей ні з ким було б залишити. Я тоді чоловікові заявила: "Ти як хочеш, але я ніколи з армії не звільнюся". А чоловік, як я вже казала, ніколи не любив армію. Я завжди жартувала з нього: "Боже, Владік, як можна бути капітаном і не любити армію?" Свого часу він пішов служити тільки заради мене, щоб не було соромно дивитись мені в очі. Я пішла до війська у 2017 році, а він – у 2018 році. Тільки служив у Дніпрі. Отже, чоловік звільнився, зараз працює адвокатом і доглядає за дітьми. А я повернулася до своєї частини.

І згодом приєдналися до хлопців з оркестру?

Так. І сталося це зовсім випадково. Медиків нашого батальйону, в якому я проходила службу до "повномасштабки", з міркувань безпеки тоді перевели на перший поверх будівлі, де був розташований оркестр. Я тоді привезла їм чергову партію "волонтерки" - медикаменти, заходжу на перший поверх і починаю голосно кричати, як я це вмію (посміхається): "Я тут волонтерку привезла! Давайте людей. Щоб все швидко розвантажити!". До мене підходить хлопець і каже: "А зайдіть, будь ласка, до кабінету". Я заходжу, а тим сидить незнайомий мені майор. Вітається до мене і питає, хто я така. Я йому пояснюю хто я. А Він питає: "У вас такий голос дзвінкий. Ви випадково не співаєте?" Я відповідаю, що співаю, що була фіналісткою "X-фактора". А він мені каже: "А ми – з місцевого оркестру". Я відповідаю, що чула про них, проте мені раніше якось було соромно підійти самій, щоб познайомитись. Далі він каже: "Ми тут створили Концертно-польовий гурт. Як би ви подивились, щоб приєднатись до нього? Не боїтесь виїздити на "передок", щоб там виступати перед бійцями?" Я відповідаю, що не боюсь, бо сама воювала. Ось так я і потрапила до оркестру і вже четвертий рік проходжу у ньому службу.

Що ви можете розказати про свою "творчу" діяльність у складі оркестру?

Спочатку я думала що нічого важкого у службі в оркестрі немає. Але згодом я зрозуміла, що це теж тяжка і важка робота. Але вона дуже потрібна. Коли ми виступаємо на сцені, то ми повністю "віддаємося" глядачам. А глядачі у нас різні. Ми виступаємо як перед хлопцями на фронті, так і перед цивільними у тилу. Всі люди різні в всі сприймають нас по своєму. Бувають випадки, коли ми під час виступу повністю емоційно викладаємось і відкриваємось, а натомість не отримуємо від глядачів того "Вау-ефекту" на який розраховували. Є ще дуже болюча частина нашої роботи – це участь у ритуалах поховання загиблих воїнів. Це дуже важко морально. На початку, я дуже важко все це сприймала. Я дуже цим переймалася, плакала… А от фронтові концерти, я дуже обожнюю. Хоч ми і їздимо безпосередньо в зону бойових дій, потрапляємо в різні ситуації: і під обстрілами були, і дронами нас атакували і ночували ми поряд з бійцями. Але мені все одно все це до вподоби. Там відчуваєш свою "потрібність". Пам’ятаю, ще навесні 2022 року, коли ми тільки з хлопцями почали їздити з виступами на фронт, до мене підійшов один воїн і сказав: "Ви знаєте, я був поранений і потім два місяці проходив реабілітацію. Але за 40 хвилин вашого концерту і більше відпочив і надихнувся, ніж за 2 місяці у лікарні". Саме тоді я зрозуміла, що ми робимо дійсно важливу справу. І це не поодинокий випадок. До нас постійно після концерту підходять воїни, дякують, інколи навіть плачуть і ми плачемо разом з ними….Отака у нас нестандартна служба. Але це дійсно дуже потрібна справа. Я можу стверджувати, що якщо казати про морально-психологічну підтримку воїнів, про їх психологічне розвантаження, то найкраще за військові оркестри, військові гурти, цього ніхто не зробить. Ніякий психолог не зробить того, що ми робимо під час концертів. Воїни на фронті можуть урвати момент і відпочити фізично, лягти поспати, поки чергують інші і трохи відновити сили. Але психологічно на фронті розвантажитись немає можливості. Важливе значення має репертуар. Щоб кожна пісня, припадала до душі слухачам. У нас спочатку, коли ми тільки почали їздити на фронт, був один репертуар. Але поступово ми його змінили. Ми питали у воїнів, питали у людей, що саме їм цікаво було б почути і таким чином поступово змінювали перелік пісень з яким виступали. А далі ми почали писати свою музику, у нас з’явились свої хіти. У нас, наприклад, є дуже потужна пісня "Покоління війни". Її текст написаний за розповідями наших захисників, в і ній передається весь цей біль, який переживає наша країна, наші люди. Крім того, наш оркестр пише бойові гімни нашим бригадам і різним бойовим підрозділам, наприклад 425 штурмовому полку "Скала" та 3-й танковій Залізній бригаді.

Тобто ви не жалкуєте, що нараз проходити службу у музичному колективі?

Ні в якому разі. Але, якщо чесно, то це можна було зробити і раніше. Я ще коли тільки прийшла на службу до ОК "Схід", то звісно знала, що у них є свій оркестр, бо вони були розташовані поряд з нами, але я завжди соромилась до них підійти. Комбат мені все обіцяв познайомити з музикантами, та все якось не виходило. А мені, якщо чесно, дуже хотілося з ними познайомитись. Але боялась, що коли до них підійду, вони мене спитають: "А чого ти дівчинко до нас приперлася?" (посміхається). А напевно, потрібно було наважитись підійти раніше. Бо тут дуже класні хлопці: доброзичливі, чуйні і справжні професіонали. І ми дійсно займаємось дуже потрібною справою. І річ навіть не тільки в концертах. Ми ж після кожного концерту ще й спілкуємось з людьми, обмінюємося з ними енергетикою. І оце просте неформальне спілкування, також має велике значення. Як би там не було, але зараз я впевнена, що знаходжусь на своєму місці. Мені дуже комфортно у цьому колективі. І це, певною мірою, завдяки моєму першому командиру.