Голова Томаківської ОТГ Калашник: про водну автономію, людяність, кодове слово і місто-побратим з однаковим суржиком

Томаківка – колишній райцентр на Дніпропетровщині, який географічно розташований на адмінкордоні із Запорізькою областю. Тому не дивно, що із Запоріжжям в них налагоджені доволі тісні стосунки, але й проблеми Дніпропетровщини громаду торкаються повною мірою. Сюди масово їдуть люди Нікополя, Марганця та інших прибережних територій, які під постійними обстрілами. Про сьогодення громади і виклики, які перед нею постають, ми поспілкувалися із головою ОТГ Іваном Калашником.

- Україна вже чотири роки перебуває в умовах війни. Як за цей час змінилася громада?

- У нас не дуже багато людей залишили свої домівки з початку війни. Якщо порахувати тих, хто поїхали, і тих, хто прибули, баланс "нульовий". Ми живемо дуже близько до Нікополя, який постійно обстрілюють. Можна сказати, що ми як "бек-офіс" до фронту. Проте за нинішніми мірками громада розташована на відносно безпечній території, що приваблює людей з іншої місцевості, включаючи гуманітарні місії та внутрішньо переміщених осіб.

- Якими були ваші дій у перші дні після початку повномасштабного вторгнення?

- Фактично ми ночували на роботі, працювали у черговому режимі, будували блокпости. Вже на другий день відкрили гуманітарний штаб, почали збирати допомогу – у першу чергу військовим, які мимо населеного пункту проїжджали у зону, де велися бойові дії. Допомагали ТЦК. І почали вже приймати біженців з Донецької та Запорізької областей. Кожного ранку о 9-й годині в мене тут збиралися усі служби, і навіть сусідня громада. Десь за місяць після початку війни в нас уже була сформована територіальна оборона. Оскільки ми дуже близько до Запоріжжя, то з місцевою міськрадою ми вже тут почали будувати лінію оборони. Брали в цьому участь навіть діти і молодь, а щодо чоловіків, то вони стояли в чергах до ТЦК, щоб боронити країну.

- Чи правда що слово "Томаківка" стало кодовим словом для жителів громади?

- Я би сказав, що слово "Томаківка" було кодовим словом для військових. Я думаю, це пов'язано із тим, що з самого початку ми брендували допомогу, яку пакували дівчата у гуманітарному штабі в коробки. Писали "З любов'ю від Томаківчан" і відправляли всім, хто до нас звертався. От і закріпилося таке слово. Тим більш, що наша назва унікальна. Якщо Михайлівки, Іванівки – їх по 70 в Україні, то Томаківки лише дві – ми і невеличке село у колишньому Солонянському районі.

- До початку війни у вас були амбітні плани. Наприклад, ви будували стадіон. До цього була реконструкція парку. Як з цими проектами і чи багато з них довелося зупинити через війну?

- Проект шкільного стадіону та спортивного майданчику зупинився повністю. Інші проекти, може слава Богу, що не починалися. Були наміри провести реконструкції інших навчальних закладів, того ж дитсадка, але зараз це не на часі. Але є позитивні моменти. Скажімо у мирний час люди б не сприйняли позитивно ремонт укриттів чи бомбосховищ в навчальних закладах, бо більшості байдуже, що там у підвалах, що там каналізація тече вже 20 років – хто її бачить? А тут настав такий момент, що на це вже треба було звертати увагу. Ми з 2022 року почали там ремонти. І це не тільки підлога, закупити меблі чи пофарбувати стіни. Це у першу чергу ті комунікації, до яких руки не доходили.

- Обстріли, наскільки вони дошкуляють громаді?

- Ми вже звикли до якихось нічних вибухів, пострілів, кулеметних черг протиповітряних груп, які збивають усе, що летить на Запоріжжя чи Дніпро. Буває так – в нас тільки що гуділо, а у Дніпрі вже пишуть про прильоти. Ми вже звикли, що все те летить через нас. Але не по нас, бо наші поля, долини і толоки мало цікавлять ворога.

- До складу громади входить 34 села і питання сполучення між ними дуже важливе. Проблема доріг для вас стоїть гостро?

- Так, звісно, бо деякі села настільки не мають дороги, що людям дуже важко. Ми навіть запустили безкоштовний соціальний автобус для перевезення мешканців віддалених сіл до центру Томаківки. Люди приїздять на пів дня, роблять свої справи – отримують адміністративні чи медичні послуги, торгують, а потім вже за графіком їдуть додому. Але навіть цьому автобусу проблематично вже їздити, бо в деяких місцях великий ризик перекинутися.

Але ми десь своїми силами ремонтуємо, десь до нас дослухаються власники цих доріг – а в нас це здебільше дороги обласного чи державного значення. Десь вдається довести, що якась дорога – евакуаційна чи дуже важлива. До війни звісно було набагато краще. За останні чотири роки в нас був тільки один ремонт - державної дороги Т-0420 для забезпечення евакуації, бо через підрив моста в Олексіївці біля Нікополя тепер мешканці того ж Марганця евакуюються через нашу дорогу, і нам її трохи підрихтували. А свої комунальні дороги ми намагаємося підтримувати, оскільки ними користуються навіть внутрішньо переміщені особи з нашого району. Наприклад, приїхали люди з Марганця чи Червоногригорівки, або Нікополя переночували в нас, а потім вдень їдутьна роботу. А на ніч повертаються до нас.

- Бюджет громади. На що його вистачає, а на що ні?

- Бюджет громади в нас в принципі стабільний. У нас багато аграріїв, вони місцеві, тут зареєстровані і сплачують податки. Наскільки вистачає бюджету? Ну, так, щоб гірше не ставало. На те, щоб утримувати інфраструктуру, у тому числі ту, що лишилася від районної ради, оскільки раніше Томаківка була райцентром. Трохи вистачає і на розвиток в плані співфінансування якихось державних проектів.

- Чи звертаєтеся за допомогою до районної чи обласної влади?

- Останніми роками ні. У нас із водозабезпеченням гостро стояло питання. Нас не почули на рівні Києва, міністерства відновлення, то нам допомоги фактично не було. Ми своїми силами справлялися. ОВА більше звертає уваги на прибережні території, які перебувають в зоні обстрілів – Марганецька, Покровська, Нікопольська, Червоногригорівська. Але ми ж їх мешканців приймаємо. Раніше субвенцію нам давали, а зараз вже і не дуже дають на забезпечення внутрішньо переміщених осіб. А інфраструктурою, яка є у громаді, користуються усі.

- Нещодавно стало відомо про будівництво протирадіаційного укриття в Томаківці. Чому в ньому така потреба?

- Це в нас опорний навчальний заклад, там є укриття на 30 осіб, але потрібно на 600 учнів у школі. Тому необхідність така є. Це один з найкращих закладів в наші громаді – сучасний. З гарним колективом, де діти отримують високий рівень знань. Але через відсутність укриття ми не можемо його запустити навіть у змішаному форматі, і діти вчяться в іншому навчальному закладі.

Крім того, будівництвом укриття ми по суті вбиваємо двох зайців. На тій території руїни стоять, там будували басейн, ступінь готовності була 90%, але в експлуатацію не ввели. І поступово ця будівля почала розвалюватися. Це небезпечно, оскільки там діти постійно бігають. "Запакувати" басейн складно, там вікон більше ніж стін. Щоб закласти ті вікна, треба фактично ще одну стіну збудувати. Тому в нас і виникла ідея цей басейн демонтувати. Тим більш, що там вже є бетонове підвальне приміщення площею 700 кв. м. Його тільки треба трохи збільшити, а копати новий котлован не доведеться. По суті, це буде підземна школа.

- Багато було розмов про вашу сучасну амбулаторію. В якому режимі вона зараз функціонує і чи вистачає фахівців?

- Амбулаторія працює у штатному режимі, постійно приймає людей. Люди навчаються, вдосконалюються. Хоча щоб її запустити довелося двох лікарів з декрету відкликати. Попросили їх вийти на роботу на другому, а не на третьому році. Навіть вирішили питання з нянями для їхніх дітей. Кадри шукаємо, навіть привозимо сімейного лікаря із Запоріжжя, щоб вона тут працювала. Взагалі ми розглядаємо Запоріжжя як постачальника не тільки медичних, а й освітніх кадрів.

- Тривалий час головною проблемою вашої громади була питна вода. Як з цим у вас зараз? Наше видання повідомляло про відкриття у вас пункту очистки води. Чи вирішується це питання системно?

- Ми йдемо до того, щоб раз і назавжди вирішити це питання. На даний час нам міністерство відновлення допомогло спроектувати один масштабний проект з очистки води і очистки стоків. Обіцяють допомогти тепер його реалізувати. Ще до підриву Каховської ГЕС у нас вже було падіння рівня води, а після підриву ситуація погіршилася.

Ми почали працювати в плані осмосів, колодязів, свердловин, щоб вберегти громаду від повного зневоднення. Вже у перші дні після підриву в нас вода у мережі зникла, ми домовилися за поставки із Запоріжжям. Це була моя домовленість, і на цей пункт роздачі води приїздили навіть з-під Кривого Рогу. Паралельно ми працювали над тим, щоб встановити систему осмосу і буквально за півтора місяці ми мали перші дві станції із системою очистки води. Плюс фонди допомагали нам з бутильованою водою, фонди також наймали фури, які кожного дня мали привозити по 20 кубів води. Пів року вони привозили нам воду, ми зробили в одному з укриттів спеціальні ємності, і люди звідти постійно викачували воду.

На сьогоднішній день в нас вже 9, а може й 10 установок осмосу. Якщо рахувати навіть 3 літри (а я рахував навіть 10 літрів) на людину на добу, то ми маємо навіть і запас. Це якщо брати Томаківку, яка залишилася без централізованого водопостачання. Вода безкоштовна, до нас за нею їздять і з Марганця, і з сусідніх громад. Ми не забороняємо нікому.

- Наскільки серйозна у громаді проблема зі стихійними сміттєзвалищами? Чули, що люди навіть збираються і самотужки їх прибирають.

- Так воно так і є. Усі ми беремо рукавиці, вдягаємо і йдемо прибирати сміття. Якщо знаходимо упаковку від "Нової пошти" - це "джекпот". Тоді ми знаємо, хто замовляв і коли. Таких людей ми робили "відомими", поліція складала на них протоколи. Таким чином ми трохи побороли стихійні сміттєзвалища.

Паралельно ми прийняли програму боротьби зі сміттєзвалищами, найняли техніку, заключили договір із полігоном у Нікополі і вивозимо туди централізовано сміття. У нас є два сміттєвози, розставили по селах сміттєві баки, які нам фонди закупили. Тепер намагаємося збільшити клієнтську базу, що хоча б пів села платили за сміття. Тоді буде стабільно і комфортно усім. Боремося тепер з неплательщиками, або тими, хто кажуть: "А у нас немає сміття". Хоча всі ходять до магазинів. І той, хто ходить, просто не може не мати сміття.

- А як у громаді з випадками домашнього насильства? На початку квітня у вас навіть збирали спеціальну нараду з цього приводу.

- Ми створили спеціальний відділ із психологом, оскільки більше працюємо на попередження таких ситуацій, ніж на їхню ліквідацію. Хоча в нас є і спеціальні кімнати для осіб, які потребують захисту та допомоги. Якщо хтось дружину образив, або, навпаки, чоловіка хтось з дому вигнав. В мене був один випадок. Подружжя – чоловік та дружина, яких направили на громадські роботи. Читаєш, що чоловікові присудили 30 годин громадських робіт, а дружині 40 годин. То одразу розумієш, хто в родині головний.

- Нещодавно у вас почала працювати відділ супроводу ветеранів.

- Вони працюють по селах, приймають людей, опікуються ветеранами. Їм поставлено завдання вийти на рівень одного з найкращих відділів в області. Намагаємося всіляко підтримувати людей. Бо у містах більше всіляких громадських організацій, об'єднань, і вони більш локалізовані. А в нас їх небагато, ветеранів, і важливо, щоб вони із собою щось не зробили, або не спилися, бо вони нам дуже потрібні. Потрібні нашій громаді. У нас є програма підтримки поранених, кого вже вивели поза штат на 860 грн, вони ще й інвалідність не отримали. Ми виділяємо допомогу до 50 тис грн – може комусь більш кращий протез треба поставити, чи щось інше.

- Допомога ЗСУ. Як це відбувається у ваші громаді, як ви підтримуєте родини захисників?

- Таким родинам ми раз на рік видаємо фінансову допомогу у 5 тис. грн, а от всілякі продуктові набори ми не роздаємо. Трішки попрацювали з цим у 2022 році, але загалом люди в нас не голодують. Ми більше допомагаємо, щоб люди мали необхідне для домогосподарств. Комбікорм для худоби, крапельне зрошування для теплиць – таку допомогу ми практикуємо. У тому числі родинам військових. У нас до речі повного списку немає, нам ніхто його не дає, а ще є ті, хто мобілізований був не з нашого військкомату. Але у будь-якому випадку стараємося одне одному допомагати.

- На даний час в багатьох громадах керівники – місцеві. Це вам допомагає в роботі чи заважає?

- Я думаю, що допомагає. Місцеві лідери, місцеві керівники, для них найперша якість має бути – людяність. Якби я не був місцевим, то не так і був прив’язаний до тих людей. Це коли виконуєш якісь державні завдання – одна справа,, а коли намагаєшся знайти баланс між совістю, честю і законом задля захисту інтересів людей, то вмикаєш людяність.

- Як ви взагалі зважилися піти у політику, на вибори?

- Я не йшов у політику, я йшов селу допомагати. Дійсно, я не вважаю це політикою, я хотів зробити життя людей кращим. Просто раніше ти йшов на вибори, міг бути безпартійним, а потім вирішили, що у громадах як наша, з населенням понад 50 тис. людей, мають бути партії. З’явилися списки. Так, якщо не стає якогось депутата з тієї чи іншої причини, то можна підтягнути зі списку іншого. Але при цьому пропало таке поняття, як вуличний депутат. Якось не демократично, коли діючий депутат завдяки діючій системі отримує три голоси, але при цьому отримує мандат через партійність. Я вважаю, на місцевому рівні все має бути більш демократично, не треба політизувати ці процеси. Бо може виникнути казус – депутати мають право зняти голову громади, за якого проголосувала більшість, але чи мають моральне право на це депутати з трьома голосами?

Це ж стосується і перейменувань, які у нас відбулися. Підходять переселенці і кажуть: "Вам пощастило. У вас хоч Калашник питає, як вулиці назвати, а у нас в Марганці ніхто нікого і не питав". Я пережив один період перейменувань, люди збиралися, до мене приносили пропозиції, і я в цей процес не втручався. Хай буде так, як хочуть люди. Були випадки, коли люди назбирали підписів однакову кількість. Половина вулиці були за Яблунева, а друга половина – за Єдності. У підсумку вулиця пересварилася між собою. Я прийшов і сказав: "Ну яка ж ви тоді Єдності, будете Яблуневою". Червоноармійську перейменували у Світлу, щоб вже нікому не хотілося міняти назву. Був приклад і справжньою єдності, коли перейменували вулицю на честь загиблого героя з нашої громади. Там люди зібралися, вирішили, підійшли до батька і матері хлопця, отримали їхню згоду, і проблем не виникло.

-Чи має Томаківка інвестиційний потенціал для післявоєнної відбудови?

- Я сподіваюсь на це. Я реально дивлюся на речі. Враховуючи наше місце розташування, дуже б не хотіли стати "митною територією". Ми ж розуміємо, що агресор, який захопив половину Запорізької області, так просто її не віддасть. Вони там вже землю роздарили, квартири. Я дуже сподіваюся, що цього не станеться. Щодо інвестиційної привабливості, ми ж розуміємо, що багато житла зруйновано у Донецькій і Запорізькій області, людям немає куди повертатися. Деяким людям буде боляче туди повертатися. І якщо там їх вже нічого не тримає, то вони залишатимуться тут. Це і є інвестиційна привабливість, бо наші найбільші інвестиції – це люди.

- Ваша громада бере участь у програмі "Пліч-о-пліч". Чого чекаєте від такої співпраці?

- Нас засватали у цьому проекті без нашого відома, але нам дісталася дуже цікава громада – місто Переяслав Київської області. Історичне місце, де Богдан Хмельницький підписував угоди. Я не знаю, хто нам підбирав партнерів, але ми отримали справжнє місто-побратим. Ми дуже схожі і у плані людей, і у плані культурних цінностей. У нас навіть суржик однаковий, використовуємо одні й ті самі слова. Ми задоволені і вже підписали меморандум. Вони були в нас у гостях, ми їздили до них. Про матеріальну співпрацю поки не йдеться, а от у культурному плані і з точки зору обміну досвідом вже співпрацюємо. Знаєте, якщо тобі навіть вчасно підкажуть, як робити не треба, то це багато чого варте.

- Томаківка вважається краєм козацьких традицій. Чи підтримуєте ви ці традиції в громаді?

- Ну, на конях ми не їздимо, у шароварах не ходимо, але волелюбні і завжди готові стати на захист країни. В нас один з найкращих показників в Україні і по мобілізації, і по обліку військовозобов’язаних. Тож в сенсі прагнення до волі ми зберігаєм козацькі традиції.

- Які головні цілі і завдання ви ставите перед собою на найближчий час?

- Ну зараз живеш одним днем переважно. Нічого на голову не впало – вже добре. Головні цілі – це водоочищення, забезпечення водою, тобто повна автономія навіть від обласної влади, у питанні водозабезпечення. У тому числі у сусідніх громадах – бодай якщо не питною водою, але технічною забезпечити для теплиць, вирощування сільгосппродукції. Села більш трудолюбиві в цьому питанні, ніж селища, тому хочеться допомогти їм, підштовхнути до більшого розвитку.